Мандри убивці - Робін Хобб
Я дивився, як бліді пальці Кеттрікен поволі просуваються по карті. Вибляклі лінії старої дороги розділялися на три шляхи, і всі вони вели деінде. Ця дорога починалася й закінчувалася без відміченого витоку та мети. Хай що було зображено при кінці тих ліній, воно перетворилося на чорнильну тінь. Ніхто з нас не мав змоги довідатись, яку мету вибрав Веріті. Хоча на карті вони не здавалися дуже далекими одна від одної, з огляду на характер місцевості їх могли розділяти дні чи навіть тижні дороги. Та я не дуже й довіряв масштабу настільки старої карти.
— Куди підемо спершу? — спитав я її.
Вона трохи завагалася, тоді торкнулася пальцем краю одного зі шляхів.
— Туди. Думаю, що це найближче.
— Що ж, цілком розумно.
Вона знову зазирнула мені в очі.
— Фітце. А чи міг би ти просто поскіллити до нього і спитати, де він? Чи попросити прийти до нас? Чи принаймні спитати, чого він не повернувся до мене?
Я щоразу заперечно хитав головою, а її очі з кожним таким хитанням ставали більш дикими.
— Чому ні? — зажадала вона тремтячим голосом. — Ця велика й таємнича магія Провісників не може навіть покликати його до нас у такій потребі?
Я не спускав очей з її обличчя, шкодував, що стільки вух чує мої слова. Попри все, що знала про мене Кеттрікен, мені й досі було дуже ніяково розмовляти про Скілл із будь-ким, окрім Веріті. Я ретельно добирав слова.
— Поскілливши йому, я наразив би його на велику небезпеку, міледі. Або ж наробив би клопотів нам.
— Як це? — спитала вона.
Я кинув погляд на Блазня, Кеттл і Старлінг. Тяжко витлумачити самому собі той неспокій, який я відчував, прямо висловлюючись про магію, що стільки поколінь трималася в таємниці. Та це була моя королева, і вона поставила мені запитання. Я опустив очі й промовив:
— Група Скіллу, створена Галеном, ніколи не була вірною королю. Ні королю Шрюдові, ні королю Веріті. Вони завжди були знаряддям зрадника, яке використовувалося, щоб поставити під сумнів здібності короля та посіяти сумніви у його спроможності захистити королівство.
У Кеттл вирвалося тихе зітхання, а блакитні очі Кеттрікен похололи до сталево-сірої барви. Я продовжував:
— Навіть і зараз, якби я відкрито поскіллив до Веріті, вони могли б знайти спосіб підслухати нас. Через таке скіллення могли б знайти його. Або нас. Вони зміцніли у Скіллі та відкрили способи його використання, яких я ніколи не вивчав. Вони шпигують за іншими скіллерами. Можуть самим Скіллом завдавати болю чи творити ілюзію. Я боюся скіллити до мого короля, королево Кеттрікен. А те, що й він не звертається до мене Скіллом, підкріплює мою думку, що він так само обережний, як я.
Обмірковуючи мої слова, Кеттрікен зблідла, мов сніг. Тихо спитала:
— Група ніколи не була вірною йому, Фітце? Кажи відверто. Вони взагалі не допомагали захищати Шість герцогств?
Я зважував слова, наче складав звіт самому Веріті.
— Я не маю доказів, міледі. Та здогадуюся, що всі Скілл-повідомлення про червоні кораблі або нікуди не доходили, або ж їх умисне передавали із запізненням. Думаю, що команди, які Веріті Скіллом віддавав членам групи у сторожових вежах, не доходили до твердинь, які вони мали охороняти. Вдавали послух настільки, що Веріті не міг виявити, з яким запізненням передавалися відомості та розпорядження, дані ним. Герцогам його зусилля здавалися абсурдними, а стратегія недоречною або безглуздою.
Мій голос урвався на вигляд гніву, що спалахнув на обличчі Кеттрікен. Її щоки забарвилися люто-рожевим кольором.
— Скільки життів? — хрипко сказала вона. — Скільки міст? Скільки убитих чи й, ще гірше, перекованих? І все це через злість принца, все через зазіхання зіпсованого хлопчиська на престол? Як міг він це зробити, Фітце? Як міг приректи людей на смерть лише для того, щоб виставити свого брата дурним і некомпетентним?
Я не мав на це справжньої відповіді.
— Можливо, він не думав про них як про людей чи міста, — почув я свій тихий голос. — Можливо, для нього це були тільки гральні фігури. Власність Веріті, яку слід знищити, якщо неможливо здобути для себе.
Кеттрікен заплющила очі.
— Це неможливо простити, — тихо сказала сама собі. Голос звучав як у хворої. З напрочуд лагідною остаточністю вона прорекла: — Мусиш убити його, Фітце Чівелрі.
Як дивно, що я нарешті дістав цей королівський наказ.
— Я знаю, міледі. Як знав і тоді, коли намагався зробити це востаннє.
— Ні, — поправила вона мене. — Коли ти намагався востаннє, це було для тебе самого. Не знаєш, що мене це розгнівало? А цього разу, кажу тобі, маєш убити його для блага Шести герцогств. — Труснула головою, майже здивована. — Тільки так він і може стати Жертовним для своїх людей. Бути вбитим, перш ніж заподіє їм ще більше зло.
Зненацька вона оббігла поглядом коло мовчазних людей, що не зводили з неї очей, скупчившись біля нас і закутавшись у свої покривала.
— Спіть, — звеліла вона нам усім, наче ми були свавільними дітьми. — Мусимо завтра рано встати і знову швидко подорожувати. Спіть, доки можете.
Старлінг вийшла назовні, щоб стати на першу нічну варту. Інші вклалися спати. Я певен, що вони заснули, коли вогонь у жаровні пригас, а світло потьмяніло. Та я, хоч який утомлений, лежав і дивився в темряву. Довкола мене чутно було лише людське дихання і шум нічного вітру, що насилу проривався крізь дерева. Прислухавшись Вітом, я міг би відчути, як кружляє Нічноокий, готовий піймати необережну мишу. Нас оточували тиша і спокій зимового лісу. Всі спокійно спали, крім Старлінг на варті.
Ніхто більше не відчував нагального притягання Скіллу, що наростав у мені з кожним днем нашої подорожі. Я не розповів Кеттрікен про інший свій страх. Про те, що, потягшись до Веріті Скіллом, я вже не повернуся. Занурюся у Скілл-ріку, яку вже бачив, і вона назавжди мене забере. Навіть думка про цю спокусу змусила мене тремтіти більше, ніж я міг собі дозволити. Тож затято виставляв свої стіни та межі, відгороджуючись від Скіллу всім, чим тільки вмів. Та цієї ночі я ставив їх не тільки для того, щоб тримати Регала та його групу осторонь моєї свідомості, а щоб самому втриматися в ній.
Розділ 24. Дорога Скіллу
Яке справжнє походження магії? Чи людина народжується з нею у крові, як деякі собаки народжуються, щоб винюшувати слід, а інші краще вміють пасти овець? Чи, може, це річ, підвладна кожному, хто рішуче налаштований навчитися її? Чи, радше, магія — це невід’ємний складник каменів, води та землі світу, тож дитина поглинає здібність до неї з водою, яку п’є, чи з повітрям, яким дихає? Я ставлю ці запитання, не маючи й гадки, де шукати відповіді. Якби ми знали це походження, чи міг би хтось, запрагнувши так зробити, умисне створити чародія великої потуги? Чи можна сплодити дитя зі схильністю до магії, як виводять породи коней, — сильних чи швидких? Або ж вибрати немовля і почати його навчати ще до того, як умітиме говорити? Або збудувати
