Мандри убивці - Робін Хобб

Було раннє пообіддя, коли ми дісталися широкого гостинця, позначеного на карті. Наш вузький путівець вливався в нього, як струмок впадає у річку. Кілька днів ми йшли цим гостинцем. Інколи він вів нас повз маленькі селища, сховані між складками гір, але Кеттрікен швидко їх проминала, не зупиняючись. Ми обганяли інших подорожніх, з якими вона чемно віталася, але рішуче відкидала всякі спроби зав’язати розмову. Якщо хтось і розпізнав у ній дочку Ейода, то не показав цього по собі. Та настав день, коли ми й на мить не побачили інших мандрівників, не кажучи вже про селища чи хатки. Шлях вужчав, усі сліди на ньому були давніми, присипаними свіжим снігом. Коли назавтра після цього ми встали й рушили в дорогу, наш шлях здрібнів, зробившись не кращим за непевну стежку між деревами. Кеттрікен кілька разів зупинялася та озиралася довкола, якось узагалі наказала нам повернутися назад, а тоді рушати в іншому напрямку. Знаки, по яких вона прокладала дорогу, були для мене непомітними.

Коли того вечора ми стали табором, вона знову вийняла карту та пильно її оглянула. Я відчув її вагання і примостився біля неї. Ні про що не питав, нічого не радив, тільки дивився разом із нею на стерті позначення на карті. Врешті-решт вона глянула на мене.

— Думаю, ми тут, — промовила Кеттрікен. Вказала пальцем кінець торгового гостинця, яким ми йшли досі. — Десь на північ від нас маємо знайти ту, іншу дорогу. Я сподівалася, що їх сполучає якийсь давній шлях, ще більш забутий. Та тепер… — Вона зітхнула. — Завтра нам доведеться йти навмання, поклавшись на удачу.

Її слова нікого не втішили.

Хай там як, другого дня ми рушили далі. Постійно йшли на північ, лісом, якого, здавалося, ніколи не торкалася сокира дроворуба. Гілля дерев спліталося і перепліталося високо над нами, а цілі покоління листя та хвої залягали товстим шаром під нерівним сніговим покривалом. Сніг просочувався крізь листяно-хвойну верству, намагаючись дістатися лісового дна. Як для мого Віт-чуття, ці дерева вели примарне життя, близьке до тваринного, наче набули свідомості просто через свій вік. Але це була свідомість довколишнього світу сонця та вологи, ґрунту та повітря. Вони взагалі не помічали нашого переходу, і коли перевалило за полудень, то я почувався не важливішим за мурашку. Ніколи досі не думав, що дерева ставитимуться до мене зверхньо.

Отак ішли, година за годиною, і, гадаю, не я один замислився, чи ми цілковито не заблукали. Такий древній ліс міг поглинути дорогу ще покоління тому. Коріння вивернуло бруківку, листя та хвоя засипали поверхню. Те, чого ми шукали, могло вже зникнути. Може, тільки й залишилося, що лінія на старій карті.

Вовк, що, як завжди, далеко нас випередив, першим зна­йшов дорогу.

Геть мені не подобається, — заявив він.

— Дорога там! — гукнув я Кеттрікен попереду мене.

Мій никлий людський голос здавався дзижчанням комахи у великій залі. Я був майже вражений, коли вона почула мене та озирнулася. Помітила, куди я показую, тоді, стенувши плечима, повела свою черідку в більш західному напрямку. Так ми і йшли якийсь час, аж доки побачили попереду пряму, наче стріла, смугу, що розсікала надвоє зарослий деревами обшир. Там сніп сонячного проміння пробивався крізь гілля. Кеттрікен повела нав’ючених джеппів униз, на широку відкриту поверхню.

Що з нею не так?

Нічноокий стрепенувся, наче хотів струснути із себе воду.

У ній забагато людського. Як вогонь, щоб готувати м’ясо.

Не розумію.

Він відвів вуха назад.

Як велика сила, що зробилася малою та підвладною людській волі. Вогонь завжди шукає нагоди втекти з місця, де його тримають. Як і ця дорога.

Для мене його відповідь не мала сенсу. Тут ми дісталися дороги. Я дивився на Кеттрікен і джеппів попереду. Широка дорога була рівною прогалиною між деревами. Її поверхня пролягала нижче за лісову підстилку, наче її проклала дитина, тягнучи палицею по піску і залишаючи за собою слід. Лісові дерева росли обабіч дороги і схилялися над нею, але жодне не пустило на ній ні кореня, ні пагона. На снігу, що запорошив дорогу, теж не було жодного знаку, хоч би пташиного сліду. Не було навіть старих затертих слідів, засипаних снігом. Відколи тут залягли зимові сніги, на дорогу ніхто не ступав. Наскільки я бачив, її не перетинали жодні звірині стежки.

Я ступив на поверхню дороги.

Це було так, немовби зіткнутися обличчям з товстим павутинням. Немов крижину кинули за комір. Немов з холодного вітру перейти до гарячої кухні. Те, що мене охопило, було фізичним відчуттям, так само раптовим, як будь-яке інше, а водночас так само неописанним, як відчуття мокрого чи сухого. Я приголомшено зупинився. Та, здається, ніхто інший, зістрибуючи з лісу на поверхню дороги, не помітив нічого такого. Старлінг тільки й сказала, що тут принаймні сніг не такий глибокий, а йти легше. Навіть не задумалася, чого той сніг не такий глибокий, просто поспішила за вервечкою джеппів. Я й досі стояв на дорозі, озираючись довкола, коли з-поміж дерев спустилася Кеттл. Вона теж зупинилася. Постояла якийсь час зі здивованим виглядом і щось пробурмотіла.

— Ви сказали «сотворена Скіллом»? — спитав я її.

Її очі метнулися до мене, наче вона не усвідомлювала, що я стою просто перед нею. Глянула. Трохи помовчала. Тоді озвалася.

— Я сказала «пекельна сило!», — заявила вона. — Ледь не скрутила собі щиколотки, зістрибуючи вниз. Ці гірські чоботи не твердіші за шкарпетки.

Відвернулася від мене й рушила за іншими. Я пішов за нею слідом. Чомусь почувався так, наче бреду крізь воду, хоча й не долав її опору. Це складно описати. Ніби щось довкола пливло й підганяло своєю течією.

Шукає нагоди втекти з місця, де її тримають, — невдоволено повторив вовк. Я глянув угору і побачив, що він мчить рівнобіжно зі мною, але радше лісом, ніж гладкою поверхнею дороги. — І для тебе було б розумніше йти так, як я.

Я подумав про це.

Здається, все гаразд. Тут іти легше. Гладкіше.

Так, вогонь теж тебе гріє, доки не спалить.

Я не знав, що на це відповісти, і тому пішов дорогою поруч із Кеттл. Після днів подорожування вервечкою на вузькій стежці це здавалося легшим, більш товариським. Аж до вечора ми йшли древньою дорогою. Вона постійно п’ялася вгору, але під таким кутом до схилу узгір’я, що ніколи не була надто крутою. Гладенький шар снігу на її поверхні не порушувало ніщо, крім розкиданих де-не-де сухих гілок, які нападали з дерев угорі, та й то більшість із них уже розсипалася на пил. Я ні разу не бачив і звіриних слідів — ні вздовж дороги, ні впоперек неї.

Нема й духу жодної здобичі, — сумно підтвердив Нічно­окий. — Цієї ночі доведеться попошукати свіжого м’яса.

То рушай уже, — порадив я.

Не можу залишити тебе самого на цій дорозі, — суворо сповістив він.

А що тут може мені завадити? Кеттл поруч, я не буду сам.

Вона не ліпша за тебе, — уперся