Мандри убивці - Робін Хобб

зазвичай. Блазень обійняв першу варту, попри зморшки на обличчі. Його шкіра прибрала нової барви, ледь кремової, тож, змерзнувши, він мав страховинний вигляд. Наче статуя нужди й розпачу, вирізана зі старої кості. Ми, решта, не надто помічали холод, рухаючись удень, але не думаю, що Блазень хоч колись по-справжньому зігрівався. А все-таки без слова скарги тепло закутався і вийшов назовні, на вітер. Усі інші полягали спати.

Спершу буря шуміла високо над нами, у верхів’ях дерев. Об намет билися окремі голки снігу, а коли буря подужчала, їм на зміну прийшли дрібні гілки та, час від часу, пориви крижаної завії. Холод ставав дедалі сильнішим, заповзаючи в кожну щілину покривала чи вбрання. Посеред варти Старлінг Кеттрікен покликала її досередини, кажучи, що тепер нас стерегтиме буря. Слідом за нею прокрався вовк. На моє полегшення, ніхто надміру не протестував. Коли менестрелька зауважила, що той приніс із собою сніг, Блазень відповів, що на ній снігу не менше. Нічноокий одразу перейшов до нашої частини намету та вклався між Блазнем і зовнішньою стіною. Поклав свою велику голову йому на груди, зітхнув, заплющив очі. Я відчув укол ревнощів.

Йому холодніше, ніж тобі. Значно холодніше. А в місті, де з полюванням було зле, він часто ділився зі мною їжею.

Так. То він у зграї? — спитав я, трохи повеселівши.

Сам скажи, — з викликом кинув мені Нічноокий. — Він тебе врятував, годував своїм м’ясом, розділив із тобою власне лігво. То він у нашій зграї?

Думаю, так, — сказав я, поміркувавши якусь мить.

Ніколи досі я не бачив речей у такому світлі. Непомітно посунувся на постелі, щоб лягти трохи ближче до Блазня.

— Тобі холодно? — вголос спитав я його.

— Не так холодно, коли тремчу, — жалібно сказав він. Тоді додав: — А насправді біля вовка тепліше. Він аж пашить теплом.

— Він дякує тобі за все, чим ти годував його у Джампі.

Блазень примружив очі в наметових сутінках.

— Справді? Я не думав, що тварини можуть так довго пам’ятати.

Це й мене здивувало, коли я про це задумався.

— Зазвичай ні. Та цієї ночі він згадав, як ти його годував. І дякує тобі.

Блазень підняв руку, обережно почухав Нічноокого за вухом. Від задоволення той по-щенячому заскавчав і щасливо присунувся ближче. Я знову замислився про всі зміни, які в ньому помітив. Дедалі частіше його реакції та думки ставали сумішшю людського й вовчого.

Я надто втомився, щоб довго про це міркувати. Заплющив очі й почав провалюватися в сон. Та за якийсь час зрозумів, що очі в мене міцно стулені, щелепи стиснуті, а до сну далеко, як до неба. Я хотів просто скинути тягар свідомості, був такий утомлений, але Скілл так загрозливо мене вабив, що я не міг розслабитися достатньо, аби заснути. Совгався сюди-туди, щоб улягтися зручніше, аж доки Кеттл по той бік намету не спитала, чи в мене, бува, не блохи. Я намагався не ворушитися.

Вдивлявся у темряву, у верх намету, прислухаючись до вітру, що віяв ззовні, та дихання моїх супутників усередині. Тоді заплющив очі та розслабив м’язи, намагаючись принаймні відпочити. Я так відчайдушно хотів заснути. Та сни Скіллу дряпали мене, як маленькі колючі гачки в мозку, аж я злякався, що закричу. Більшість із них була жахливою. Якийсь різновид церемонії перековування у приморському селищі, велике вогнище у глибокій ямі. Остров’яни тягнуть бранців, пропонуючи вибір: або перековування, або стрибок у яму. На це все дивилися діти. Я відірвав свідомість від полум’я.

Перевів подих, дав очам заспокоїтися. Спи. У нічному покої Оленячого замку Лейсі обережно відпорювала мереживо від старої весільної сукні. Витягаючи нитки, на яких трималася ця оздоба, вона несхвально стисла губи.

— За це добре заплатять, — сказала їй Пейшенс. — Може, вистачить, щоб забезпечити наші сторожові вежі ще на місяць. Він зрозумів би, що мусимо зробити це для нашого герцогства.

Тримала голову прямо, а в її чорнявому волоссі було більше сивини, ніж я пам’ятав. Пальці відкріпляли низки дрібних перлин, що блищали в заглибинах біля викоту сукні. Час змінив білий колір сукні на жовтуватість слонової кості, а пишні широкі спідниці каскадами спадали їм на коліна. Раптом Пейшенс схилила голову, наче здивовано прислухаючись. Я втік.

Я напружив усю волю, щоб розплющити очі. У маленькій жаровні жеврів вогонь, випромінюючи червонясте світло. Я втупився у кілки, що підтримували нап’яту шкіру намету. Хотів, щоб моє дихання заспокоїлось. Не смів подумати ні про що, що могло б відтягти мене від мого власного єства. Ні про Моллі, ні про Барріча, ні про Веріті. Намагався знайти якусь нейтральну картину, на якій міг би відпочити, нічим особливим не пов’язану з моїм життям. Подумки намалював спокійний краєвид. Гладенька чиста рівнина, засипана білим снігом, над нею мирне нічне небо. Благословенна тиша… Я затонув у ній, як у глибокій перині.

Рівниною мчав вершник. Низько схилився, аж до шиї коня, постійно його підганяв. У цьому дуеті була проста безпечна краса. Кінь біжить, плащ вершника розвівається, наче дзеркальне відображення розвіяного хвоста коня. Якийсь час не було нічого більше: чорний кінь та вершник перетинали засніжену рівнину в погожу місячну ніч. Кінь біг добре, без зусиль розтягуючи і стягуючи мускули, а чоловік легко сидів у сідлі. Можна б подумати, що летить над конем, а не сидить на його спині. Місячне проміння сріб­лом відбивалося від чола вершника, зблискуючи на підвіс­ці з буйним оленем. Чейд.

З’явилося ще троє коней і вершників. Двоє їхало ззаду, але ці коні бігли натомлено, важко. Одинокий вершник легко пережене їх, якщо погоня триватиме довше. Третій переслідувач перетяв рівнину під кутом до інших. Плямистий кінь біг вільно, незважаючи на глибокий сніг, крізь який мусив пробиватися. Маленький вершник сидів на ньому високо й добре. Жінка чи юнак. Місячне світло легко танцювало на оголеному клинку. Якусь мить здавалося, що молодий вершник перетне дорогу Чейдові, загородивши йому шлях, але старий убивця помітив переслідувача. Озвався до свого коня, валах іще додав швидкості, аж дивно було бачити. Залишив двох обтяжених переслідувачів далеко позаду, але плямистий саме дістався втоптаного шляху. Його довгі ноги злітали в запалі погоні. Ось-ось наздожене… ні, Чейд, здавалося, втече легко. Але плямистий кінь був свіжішим. Валах не міг довго витримувати збільшеної швидкості, плямистий, що біг рівно, наздоганяв його. Пастка змикалася, повільно, але невблаганно. Тоді плямистий побіг одразу ж за чорним валахом. Той уповільнив біг, Чейд обернувся в сідлі, здійняв руку у вітанні. Друга вершниця привітала його, її голос задзвенів у холодному повітрі:

— За Веріті, істинного короля!

Кинула йому сумку, а він їй пакет. Зненацька вони розділилися, їхні коні звернули з витоптаної стежки, помчали в різні боки. Тупіт копит затонув у нічній тиші.

Загнані коні переслідувачів покрилися піною, сходили парою на морозі. Вершники підганяли їх і лаялися. Дісталися місця, де Чейд та його спільниця розлучилися. У повітря здіймалися уривки розмов, перемішані з лайкою.

— Кляті партизани Провісників!

— Годі взнати, в кого воно тепер!

І нарешті.

— Не повертаюся до цього балагана! Що я там, батога не бачив?

Здається, вони досягли якогось порозуміння, бо дозволили своїм