Мандри убивці - Робін Хобб

Зненацька я опинився поруч із Веріті. Був у якійсь місцевості — холодній, вітряній і темній. Я намагався краще роздивитися довкілля, але він затулив мені очі. Як без жодних зусиль переніс мене сюди, всупереч моїй волі, так само легко закрив мені зір. Сила Скіллу в ньому була величезною. А однаково я відчував, наскільки він утомлений. Смертельно втомлений, попри ту страшну силу. Скілл був наче сильний кінь, а Веріті — потертий шнурок, яким він прив’язаний. Щохвилини його шарпано, і щохвилини він опирався цьому.

Ми йдемо до вас, — зайве сказав я йому.

Я знаю. Поспішайте. І не роби цього більше, не думай про них, не називай подумки імен тих, хто міг би нам зашкодити. Тут кожен шепіт — наче крик. Мають сили, які не можеш навіть уявити, потугу, якій не можеш протиставитися. Хоч куди б ти пішов, твої вороги можуть піти слідом. Тож не залишай слідів.

Та де ж ви? — зажадав я, проте він відштовхнув мене від себе.

Знайди мене! — наказав Веріті та знову ввіпхнув мене у власне тіло й життя.

Я сидів між своїми покривалами, конвульсивно ловлячи повітря. Наче боровся — і мене звалено на спину. Якусь мить я видавав тихі звуки, намагаючись наповнити легені. Нарешті вдихнув на повні груди. Озирнувся довкола. Зовні, за наметом, завивала буря. Посередині червонувато жевріла жаровня. Мало що освітлювала, крім скоцюрбленої постаті Кеттл, яка спала поруч із нею.

— З тобою все гаразд? — тихо спитав мене Блазень.

— Ні, — так само тихо відповів я.

Зненацька відчув, що надто втомлений, аби думати, надто втомлений, аби ще щось сказати. Піт на моєму тілі остиг, я почав тремтіти. Блазень здивував мене, обійнявши. Я вдячно присунувся до нього, ділячись теплом. Мене оповило співчуття вовка. Я чекав, коли Блазень скаже щось для розради, та він був надто розумним, щоб намагатися це зробити. Я заснув, тужачи за словами, яких не було.

Розділ 25. Стратегія

Шість мудреців у Джампі прийшли,

Піднялися угору, а вниз не зійшли,

Відкинувши тіло, злетіли увись,

На крилах камінних угору знялись.

П’ятеро мудрих прийшли в Джампі-град,

Дорогу знайшли, — ні вперед, ні назад,

Порвались на клапті, злились воєдино,

Роботу закінчили наполовину.

Четверо мудрих до Джампі дістались,

Вони розмовляли, та не озивались,

Свою королеву зуміли вблагати,

А що з ними сталось, хто може знати?

Троє премудрих у Джампі з’явились,

Без них би король на престолі не втримавсь,

Та, як намагались зійти на вершину, —

Звалилися всі у глибоку пучину.

Двоє премудрих до Джампі прийшли,

Вони собі любих тут подруг знайшли,

Забули похід свій, жили у коханні,

Мабуть, наймудріші були ці останні.

Самотній премудрий до Джампі прилинув,

Свою королеву й корону покинув,

Зробив свою справу та й ліг спочивати,

А костям судилося каменем стати.

І більше до Джампі ніхто не приходить,

Ніхто не спускається, вгору не сходить,

Бо річ наймудріша — це вдома зостатись,

Самому безстрашно зі смертю змагатись.

— Фітце? Ти прокинувся? — Блазень схилився наді мною, майже торкнувшись лицем мого обличчя. Здавався стривоженим.

— Мабуть, так. — Я заплющив очі. Картини та думки пролітали крізь мою свідомість. Я не міг вирішити, які з них мої. Намагався згадати, чи й варто знати це.

— Фітце! — труснув хтось мене. Кеттрікен.

— Посадіть його, — підказала Старлінг.

Кеттрікен одразу ж ухопила мене за перед сорочки й потягла, силоміць посадивши. Через раптову зміну положення голова мені пішла обертом. Я не міг зрозуміти, чого вони будять мене посеред ночі. Так їм і сказав.

— Уже полудень, — кинула Кеттрікен. — Буря не припинялася від учорашнього вечора. — Вона пильно до мене придивилася. — Ти голодний? Хочеш чашку чаю?

Намагаючись вирішити, я забув, про що вона мене питала. Так багато людей розмовляло пошепки, що я не міг відділити власних та їхніх думок.

— Даруйте, — чемно звернувся я до жінки. — Ви щось питали?

— Фітце! — роздратовано просичав блідий чоловік. Потягся кудись назад, видобув пакунок. — Тут у нього ельфійська кора. Її залишив Чейд. Може, змусить його отямитися.

— Обійдеться, — гостро сказала літня жінка. Присунулася ближче до мене, простягла руку, вхопила мене за вухо. Сильно стиснула.

— Ох! Кеттл! — скрикнув я і спробував вирватися. Та вона ще сильніше стиснула моє вухо.

— Прокинься! — суворо наказала мені. — Негайно!

— Я прокинувся! — запевнив я, а вона, грізно на мене глянувши, відпустила моє вухо.

Я дещо розгублено озирнувся довкола, а Кеттл сердито пробурмотіла:

— Ми надто близько до тієї клятої дороги.

— Надворі досі буря? — приголомшено спитав я.

— Щойно тобі вже це казали разів шість, — шорстко відповіла Старлінг, але я відчував, що за цими словами ховається стурбованість.

— Я… бачив уві сні кошмари. Погано спав. — Оббіг очима коло людей, що скупчилися довкруж маленької жаровні. Хтось мусив змагатися з вітром, щоб поповнити запас дров. На триніжку над жаровнею стояв казанок, у якому топився сніг.

— Де Нічноокий? — спитав я, занудьгувавши без нього.

— Полює, — сказала Кеттрікен, а з узгір’я над нами луною донеслося:

І не дуже вдало. — Я відчув, що вітер б’є йому в очі. Він згорнув вуха та відвів їх назад. — Через цю бурю всі сидять по норах. Навіть не знаю, чого я морочуся.

Повертайся і сиди в теплі, — порадив я.

Тут Кеттл схилилася і боляче вщипнула мене за плече. Я скрикнув і відсахнувся.

— Вважай на нас! — гарикнула вона мені.

— Що ми робимо? — зажадав я, розтираючи плече. Усі навколо сьогодні поводилися якось безглуздо.

— Чекаємо, доки закінчиться буря, — розтлумачила Старлінг. Схилилася ближче, дивлячись мені в лице. — Фітце, що з тобою діється? Я відчуваю, що насправді ти деінде.

— Не знаю, — зізнався я. — Почуваюся наче уві сні. А як не зосереджуся, то відразу ж засинаю.

— То зосередься, — шорстко порадила мені Кеттл.

Я не міг зрозуміти, чого вона така сердита на мене.

— Може, йому просто слід відіспатися, — припустив Блазень. — Здається, він утомлений, а минулої ночі так кидався і кричав уві сні, що навряд чи ті сни були спокійними.

— Тож він краще відпочине, якщо не повертатиметься до тих снів, — немилосердно наполягла Кеттл. Зненацька штурхнула мене між ребра. — Порозмовляй з нами, Фітце.

— Про що? — спитав я, захищаючись.

Кеттрікен негайно рушила на приступ.

— Ти бачив цієї ночі сни про Веріті? — зажадала вона. — Ти скіллив уночі, а тому такий приголомшений?

Я зітхнув. На пряме запитання королеви годі відповісти брехнею.

— Так, — відповів я, та, коли її очі засяяли, мусив додати: — Але з цього сну невелика потіха. Він живий, перебуває у холодному та вітряному місці. Не дозволив мені нічого більше побачити, а коли я спитав, де він, просто наказав мені знайти його.

— Чого він так поводиться? — спитала Кеттрікен.

На її обличчі малювався такий біль, наче це сам Веріті відштовхнув її геть.

— Він суворо перестеріг мене перед усяким скілленням. Я… спостерігав за Моллі та Баррічем. — У цьому тяжко було зізнатися, бо я не хотів нічого казати про побачене. — Веріті прийшов, забрав мене звідти й попередив, що через