Мандри убивці - Робін Хобб

часто й сильно я сердилася на тебе тільки тому, що ти міг дістатися до того, за ким я тужила, і так легко пізнати його розум та серце? Ревнощі — огидна річ, і я завжди намагалася відігнати їх геть. Та інколи мені здається так жахливо несправедливим, що ти з ним пов’язаний цим, а я ні.

Мені й на думку не спадало, що вона може так це відчувати. Я незугарно зауважив:

— Скілл — це водночас і дар, і прокляття. Принаймні так воно зі мною. Навіть якби я міг подарувати вам його, міледі, то не знаю, чи варто робити таке другові.

— Відчути його присутність і його кохання бодай на мить, Фітце… за це я прийняла б кожне прокляття, якщо інакше не можна. Знову зазнати його дотику, у тій чи іншій формі… Чи можеш ти уявити, як я стужилася за ним?

— Думаю, що можу, міледі, — тихо сказав я. Моллі. Наче долоня, яка стисла моє серце. Нарізає на столі тверду зимову ріпу. Ніж тупий, вона попросить Барріча погострити його, коли він прийде з дощу. Рубає дрова, щоб завтра відвезти їх до селища і продати. Надто багато працює, сьогодні йому болітиме нога.

— Фітце? Фітце Чівелрі!

Я повернувся до Кеттрікен, яка трусила мене за плечі.

— Даруйте, — тихо мовив я. Протер очі, засміявся. — От іронія. Усе життя мені тяжко було використовувати Скілл. Він приходив і відходив, як вітер, що надимає вітрила. І от я тут — і зненацька скіллити стає так само легко, як дихати. Я прагну використати Скілл, аби довідатися, що відбувається з тими, кого люблю понад усе. Та Веріті перестерігає мене, що цього робити не слід. А я мушу вірити, що він знає краще.

— Як і я мушу, — втомлено погодилася вона.

Ми постояли так ще мить у темряві, і я переборов раптовий порив обійняти її та сказати, що все буде добре, що ми знайдемо її мужа й короля. Ненадовго Кеттрікен здалася мені тією високою стрункою дівчиною, яка приїхала з Гір, щоб стати дружиною Веріті. Та тепер вона була королевою Шести герцогств, і я бачив її силу. Вона, безперечно, не потребувала розради когось такого, як я.

Ми нарізали ще м’яса із напівзамерзлої кабанячої туші, а тоді приєдналися до наших супутників у наметі. Нічноокий спав, наситившись. Блазень тримав арфу Старлінг між колінами. Ножем, який ми використовували для білування, обтесував раму, щоб надати їй шляхетніших обрисів. Менестрелька сиділа поруч із ним, стежила та намагалася приховати тривогу. Кеттл здійняла мішечок, який носила на шиї, відкрила його і вийняла жменю відполірованих камінців. Коли ми з Кеттрікен розпалили маленький вогник у жаровні і приготувалися підсмажити м’ясо, Кеттл наполягла, що пояснить мені правила гри. Чи бодай спробує це зробити. Врешті-решт кинула цю затію, вигукнувши:

— Ти зрозумієш, коли кілька разів програєш!

Я програв більше, ніж кілька разів. Вона протримала мене за цією грою довгі години після вечері. Блазень далі знімав стружку з арфи Старлінг, роблячи часті перерви, щоб наново нагострити ножа. Кеттрікен була мовчазною, майже похмурою, аж доки Блазень не помітив її меланхолійного настрою і не почав розповідати історії з життя Оленячого замку до її прибуття туди. Я слухав одним вухом і подумки повернувся в минуле, коли червоні кораблі були тільки розпові­дями, а моє життя — майже безпечним, якщо не щасливим. Розмова якимось чином перейшла на різних менестрелів, що грали в Оленячому замку, як славетних, так і менше відомих. Старлінг засипала Блазня питаннями про них.

Я невдовзі втягнувся у гру каменів. Вона напрочуд заспокоювала: самі камені були червоними, чорними чи білими, гладенько відполірованими, приємними на дотик. Гра полягала в тому, що кожен гравець навмання витягав камінь із мішечка, а тоді клав його на перетині ліній, нанесених на шматок тканини. Ця гра була водночас і простою, і складною. Щоразу, коли я вигравав, Кеттл негайно залучала мене до складнішої стратегії. Гра заволоділа мною і звільнила від спогадів та міркувань. Врешті-решт, коли всі інші вже дрімали у своїх постелях, стара розставила камені на гральній полотнині й наказала мені вивчити їхнє розміщення.

— У цій грі можна виграти одним рухом чорного каменя, — сказала вона мені. — Але розв’язок нелегко знайти.

Я глянув на гральне поле й хитнув головою.

— Скільки часу ви вивчали цю гру?

Кеттл сама собі усміхнулася.

— У дитинстві я вчилася швидко. Та визнаю, що ти швидший!

— Я думав, що це гра з якогось далекого краю.

— Ні, це давня бакійська гра.

— Я ніколи досі її не бачив.

— У моєму дитинстві це була відома гра, але не всіх навчали грати в неї. Та тепер це нічого не означає. Вивчи розстановку каменів. Завтра скажеш мені розв’язок.

Залишила камені, розкладені на полотнині біля жаровні. Довгі тренування пам’яті, які влаштовував мені Чейд, допомогли. Вклавшись у постіль, я уявив гральне поле та чорний камінь, яким міг виграти. Було досить багато можливих рухів, бо чорний камінь міг зайняти місце червоного і змусити його перейти на інше перехрестя, а червоний камінь мав таку саму владу над білим. Я заплющив очі, але подумки бачив гру і ставив камінь то туди, то сюди, аж доки не заснув. Уві сні бачив або гру, або взагалі нічого. Це відігнало від мене Скілл-сни, але, прокинувшись, я так і не знав розв’язку задачі, яку загадала мені Кеттл.

Я прокинувся першим. Вибрався з намету та повернувся з казанком, повним свіжого мокрого снігу, який мав розтопитися для ранкового чаю. Надворі було значно тепліше, ніж упродовж кількох останніх днів. Це мене втішило, хоч я й замислився, чи в долини прийшла вже весна. Та, перш ніж мої думки почали блукати, я повернувся до міркувань про гру. Нічноокий підійшов до мене, поклав голову мені на плече.

Сни про каміння мене змучили. Підведи очі та подивися на все разом, менший братчику. Це мисливська зграя, а не самотні ловці. Глянь. Поклади туди чорний і не вживай червоного, щоб перемістити білий, а помісти його сюди і закрий пастку. Це й усе.

Я все ще не міг надивуватися з чудової простоти розв’язку Нічноокого, коли прокинулася Кеттл. Широко усміхнувшись, спитала, чи я вже розв’язав задачу. У відповідь я витяг із мішечка чорний камінь і зробив ходи, підказані вовком. Обличчя Кеттл осунулося від здивування. Стара з благоговінням глянула на мене.

— Ніхто досі не розв’язував цього так швидко, — сказала вона.

— Мені допомогли, — ніяково зізнався я. — Це розв’язок вовка, а не мій.

Тут її очі геть розширилися.

— Насміхаєшся зі старої жінки, — дорікнула мені.

— Ні, що ви, — заперечив я, бо, здається, поранив її почуття. — Я думав про це більшу частину ночі. Навіть уві сні бачив цю гру. Але, коли прокинувся, Нічноокий знайшов розв’язок.

Вона трохи помовчала.

— Я думала, що Нічноокий… кмітлива тварина. Виконує твої накази, навіть якщо ти не промовляєш їх уголос. А тут ти кажеш, що він може збагнути гру. Скажи, а мої слова він теж розуміє?

Старлінг по той бік намету сперлася на лікоть і прислухалася до розмови. Я намагався придумати, як викрутитися, але сердито відкинув такі спроби. Вирівняв плечі, начеб складав звіт особисто Веріті, та виразно