Мандри убивці - Робін Хобб

То чого ж ти на цій дорозі? — спитав я, усміхнувшись.

Не сумнівайся у дружбі, — серйозно відповів Нічноокий.

— Фітце!

Я здригнувся, обернувся до Кеттл.

— Я в порядку, — сказав їй, хоч і знав, що це не так.

Моє Віт-чуття зазвичай робило мене дуже чуйним до того, що поблизу мене хтось є. Та Кеттл підійшла ззаду майже впритул, а я не помітив цього, доки вона не заговорила. Щось у дорозі Скіллу притупило мій Віт. Коли я спеціально не думав про Нічноокого, він блякнув мені в розумі, перетворюючись на невиразну тінь.

А був би ще меншим, якби я не намагався з тобою залишатися, — стурбовано зауважив він.

— Усе буде добре. Мушу тільки бути насторожі, — сказав я йому.

Кеттл вирішила, що я звертаюся до неї.

— Так, мусиш. — Обережно взяла мене за руку й пішла. Інші вже нас випередили. Старлінг ішла поруч із Блазнем та співала на ходу любовні пісеньки, але він неспокійно озирався на мене через плече. Я кивнув йому, він тривожно схилив голову.

Кеттл, що стояла поруч зі мною, щипнула мене за передпліччя.

— Зверни увагу на мене. Розмовляй зі мною. Кажи мені щось. Ти розгадав ту ігрову загадку, яку я тобі дала?

— Ще ні, — зізнався я.

Дні ставали теплішими, але вітер, що пролітав повз нас, досі ніс із собою крижаний подих із гірських вершин. Думаючи про це, я відчував холод на щоках, проте дорога Скіллу змушувала мене цього не помічати. Вона поступово здіймалася вгору, та я, здавалося, без жодних зусиль крокував її поверхнею. Очі казали мені, що ми піднімаємося, але я йшов так легко, наче спускався з гори.

Ще один щипок від Кеттл.

— Думай про загадку, — коротко наказала вона. — І не дозволяй себе ошукати. Твоє тіло втомлюється, і йому холодно. Те, що ти цього не усвідомлюєш, не означає, що можеш на це не зважати. Тримай темп.

Її слова здалися мені водночас і дурними, і мудрими. Я зрозумів, що, чіпляючись моєї руки, вона не тільки певніше трималася на ногах, а й змушувала мене йти повільніше. Я вкоротив і вповільнив кроки, щоб ступати нарівні з нею.

— Іншим, здається, це не вадить, — зауважив я їй.

— Правда. Але вони не є ні старими, ні Скілл-чутливими. Цієї ночі все в них болітиме, завтра вповільнять швидкість. Цю дорогу збудовано в розрахунку на те, що ті, хто нею йтиме, або не відчуватимуть її найтонших впливів, або пройшли тренування і знають, як із ними впоратись.

— Звідки ви стільки знаєте про це? — зажадав я.

— Ти хочеш знати про мене чи про дорогу? — сердито відрізала стара.

— Насправді і те, й інше, — відповів їй.

Кеттл промовчала. За якийсь час спитала мене:

— Пам’ятаєш віршики зі свого дитинства?

Не знати чого, це дуже мене розсердило.

— Не пам’ятаю! — заперечив я. — Не маю жодних спогадів із найранішого дитинства, коли більшість дітей їх вивчає. Зате можу похвалитися, що вивчив стаєнні віршики. Продекламувати вам п’ятнадцять прикмет доброго коня?

— Продекламуй краще «Шість мудреців у Джампі прийшли»! — гарикнула вона. — За моїх часів діти не тільки вивчали віршики, а й знали, що вони означають. Це та гора з вірша, нетямуще ти собача! Та, на яку жодна розумна людина не піднімається і не сподівається з неї спуститися!

Мороз пройшов мені поза спиною. Кілька разів за життя я пізнавав якусь символічну правду, що оголювалася при цьому аж до найстрашніших основ. І це був такий момент. Кеттл змусила мене виразно усвідомити те, що я знав уже кілька днів.

— Мудреці були скіллерами, чи не так? — тихо спитав я. — Шість, п’ять і чотири… групи Скіллу або залишки груп. — Мій розум проскочив логічні східці, замінивши більшість кроків інтуїцією. — От що трапилося зі скіллерами, з тими старими, яких ми не могли знайти. Коли виявилося, що група Галена не працює добре, а Веріті потребував більшої допомоги для захисту герцогств, ми з ним шукали літніх скіллерів, навчених ще Солісіті, до того як Гален став майстром Скіллу, — пояснив я Кеттл. — Ми знайшли небагато записаних імен. І всі ці люди або померли, або зникли. Ми підозрювали зраду.

Стара пирхнула.

— Для груп Скіллу в зраді не було б нічого нового. Але частіше траплялося так, що люди, зростаючи в Скіллі, дедалі сильніше налаштовувалися на нього. І врешті Скілл їх кликав. Якщо хтось був достатньо сильним у Скіллі, то міг витримати цю дорогу. Якщо ж ні, то гинув.

— А якщо комусь вдавалося? — спитав я.

Вона скоса на мене зиркнула і нічого не відповіла.

— Чим закінчується ця дорога? Хто її збудував і куди вона веде?

— Веріті, — нарешті тихо сказала Кеттл. — Дорога веде до Веріті. Нічого більше нам знати не треба.

— Але ж ви знаєте більше! — звинуватив я її. — І я теж. Вона веде до джерела всього Скіллу.

Її позирк став тривожним, а тоді непрозорим.

— Нічого не знаю, — кисло сказала вона. Тоді, видно, відчула докори сумління. — Я багато про що здогадуюсь і чула численні напівправди. Легенди, пророцтва, поголоси. Ось що я знаю.

— А чому ви їх знаєте? — натискав я.

Вона обернулася, рівно глянула на мене.

— Бо я на це приречена. Як і ти.

І не сказала більше ні слова на цю тему. Затим встановила уявну гральну дошку і змусила мене вирішувати, які ходи я зробив би, витягши чорний, червоний чи білий камінь. Я намагався зосередитись на них, знаючи, що Кеттл ставить переді мною ці задачі, аби я не втратив панування над власним мозком. Але ігнорувати Скілл-силу цієї дороги — однаково що не зважати на сильний вітер чи потік крижаної води. Я міг не звертати на неї уваги, але не міг її й зупинити. Посеред міркувань про стратегію гри я задумувався про схему власного мислення і сприймав його не як власне, а як чуже, певним чином використовуване мною. Хоча я подумки тримав перед очима загадану гру, це не зупиняло галереї голосів, що шепотілися десь на задвірках мого мозку.

Дорога звивалася вгору і вгору. Сама гора майже прямовисно здіймалася ліворуч від нас і так само стрімко спадала з правого боку. Дорогу прокладено так, як не зробив би жоден нормальний будівничий. Більшість торгових гостинців звивається між узгір’ями та перевалами. Ця ж п’ялася по схилу гори до її вершини, здіймаючись усе вище. Доки день добіг кінця, ми далеко відстали від інших. Нічноокий клусом обігнав нас, а тоді повернувся, аби сповістити, що решта ді­сталася місця для ночівлі, широкого й рівного, і розставляє там намет. З наближенням ночі гірські вітри стали кусати лютіше. Я радісно подумав про тепло та відпочинок і почав умовляти Кеттл додати ходу.

— Додати ходу? — спитала вона. — Це ж ти постійно його вповільнюєш. А зараз давай, поспіши!

Останній перехід перед постоєм завжди найважчий. Це казали мені солдати Оленячого замку. Але того вечора я почувався так, наче брів крізь холодний сироп, бо заледве волочив ноги. Здається, я раз у раз зупинявся. Знаю, що Кеттл торсала мене за плече та наказувала йти. Навіть коли ми обійшли складку на схилі гори й побачили попереду освітлений намет, я не міг