Мандри убивці - Робін Хобб

та розповідав їй історії про грубуватого й добродушного чоловіка, про щирого та дужого Веріті, яким запам’ятав його в дитинстві. На якийсь час вона притулила обличчя мені до плеча і так і зав­мерла. Тоді кашлянула, ніби подавилася чимось, а затим у неї вирвалося страшне хлипання. Зненацька вона заридала. Плакала нестримно й не соромлячись, як дитина, що впала, забилася і перелякалась. Я відчував, що це сльози, які давно вже збиралися непролитими. Не намагався допомогти їй зупинити ці сльози. Я говорив далі, поплескував, ледве чуючи сам себе, аж доки її плач почав затихати, а тремтіння заспокоюватися. Нарешті вона трохи відсунулася від мене, витягла з кишені носовичка. Обтерла обличчя та очі, висякала носа, а тоді спробувала заговорити.

— Зі мною все буде добре, — сказала вона. Серце мені рвонулося від сили її віри в ці слова. — Це просто… Просто зараз мені важко. Важко чекати зустрічі, щоб розповісти йому всі ці страшні речі. Знаючи, скільки болю йому це зав­дасть. Мене стільки навчили про те, як це — бути Жертовною, Фітце. Я з самого початку знала, що мені, може, доведеться пережити багато горя. Я достатньо сильна… щоб це витримати. Та ніхто не попередив, що я можу закохатися в чоловіка, якого мені вибрали. Витримати власне горе — це одна річ. Інша — заподіяти горе йому. — На цих словах їй стислося горло, вона схилила голову. Я боявся, що вона знову почне плакати. Натомість, підвівши голову, всміхнулася мені. Місячне світло торкнулося срібної вологи на її щоках і віях. — Інколи думаю, що лише ми з тобою бачимо під короною людину. Я хотіла б, щоб він сміявся, ревів і залишав відкриті пляшечки з чорнилом та порозкидувані карти. Хочу, щоб він обійняв мене, пригорнув до себе. Інколи так сильно хочу цього, що забуваю про Регала, червоні кораблі та… все інше. А ще інколи думаю, що якби ми могли знову бути разом, то й решта змінилася б на краще. Це не надто вартісна думка. Від Жертовної вимагається куди більше…

Срібний блиск позаду неї притяг до себе мої очі. Над її плечем я бачив чорну колону. Вона схилилася навскіс над зруйнованим краєм дороги, половина кам’яної основи зникла. Я не чув, що ще сказала Кеттрікен. Замислився: як я не побачив цієї колони раніше. Вона виблискувала яскравіше, ніж місяць на змерзлому снігу. Її вирізано з чорного каменю, покритого павутиною з іскристих кристалів. Як місячне сяйво на хвилях ріки Скіллу. Я не міг розшифрувати жодного напису на її поверхні. Позаду мене пронизливо вереснув вітер, коли я простяг руку, провів долонею по цьому гладенькому камені. Він радо мене привітав.

Розділ 27. Місто

Крізь Гірське королівство пробігає старий торговий тракт, який не сполучає жодних теперішніх міст. Уривки цієї старої гірської дороги сягають далеко на південь і схід, аж до берега Синього озера. Цей тракт не має назви, ніхто не пам’ятає, ким він збудований, мало хто використовує його навіть на тих відрізках, які зосталися неушкодженими. Місцями дорогу понищили здуття, викликані звичними для Гір морозами. Деінде повені та зсуви обернули її на купи жорстви. Час від часу шукачі пригод з гірської молоді намагаються пройти дорогою аж до місця, звідки вона починається. Ті, що повертаються, приносять із собою розповіді про зруйновані міста, про кипучі долини, де парують сірчані водойми, а ще кажуть про грізну природу місцевості, через яку проходить дорога. Запевняють, що там обмаль дичини, полювання вбоге, і ніде не записано, щоб хтось захопився такими мандрами настільки, аби пройти цією дорогою з кінця в кінець удруге.

Я впав навколішки на засніженій вулиці. Поволі підвівся, шукаючи якогось спогаду. Я напився? Млості та запаморочення пасували б до цього. Але не це сутінково блискуче й мовчазне місто. Я озирнувся довкола. Перебував на якійсь міській площі, стояв у тіні чогось схожого на кам’яний пам’ятник, що бовванів наді мною. Закліпав, заплющив очі. Розплющив знову. Неясне світло залишалося так само туманним. Ледве міг розгледіти щось на відстані простягнутої руки, хоч куди її простягай. Даремно чекав, коли мої очі призвичаяться до непевного сяйва зірок. Та невдовзі затремтів від холоду, тож поволі пішов порожніми вулицями. Першою до мене повернулася природжена обережність, тоді імлисті спогади про моїх супутників, про намет, про розбиту дорогу. Але між цим туманним спомином і тією вулицею, на якій я стояв навколішках, не було нічого.

Я озирнувся туди, звідки прийшов. Темрява поглинала дорогу за мною. Навіть мої сліди заповнювалися сніговими пластівцями, що повільно спадали вниз. Кліпнувши, я струсив сніжинки собі з вій, обдивився довкола. Обабіч вулиці бачив блискучі вологі стіни кам’яних будинків. Мій зір не міг збагнути природи цього світла. Воно не мало джерела, було слабким і рівномірним. Не насувалися тіні, я не бачив особ­ливо темних провулків. І однаково не міг зрозуміти, куди йду. Висота і стиль будинків, напрямок вулиць — усе це зоставалося таємницею.

Я відчув, як у мені наростає хвиля паніки. Переборов її. Те, що я переживав, аж надто яскраво нагадувало, як мене ошукано Скіллом у Регаловій садибі. Боявся потягтися Скіллом, щоб не відчути дух Віллової скверни і в цьому місті. Та, коли я й далі йтиму навмання, певний, що мене не ошукують, саме тоді можу потрапити в пастку. Зупинився під захистом стіни, змусив себе заспокоїтися. Ще раз спробував згадати, як я тут опинився, як покинув своїх супутників і чому. Жоден спогад не прийшов до мене. Я потягся назовні Віт-чуттям, намагаючись знайти Нічноокого, проте не відчув нікого живого, крім себе самого. Замислився, чи справді поблизу нема жодної живої істоти, чи мій Віт знову мене підвів. Та й на це не міг відповісти. Прислухаючись, я чув лише вітер. Не міг вловити жодного запаху, крім духу вологого каменю, свіжого снігу і, може, річкової води десь далеко. Мене знову огорнула паніка, я сперся об стіну.

Місто довкола мене зненацька ожило. Я помітив, що спираюся об стіну заїзду. Зсередини чув різкі звуки якогось духового інструмента та голоси, що виводили незнайому мені пісню. Вулицею проїхав віз. Через провулок, що примикав до цієї вулиці, пробігла молода пара. Трималися за руки, сміялися на бігу. У цьому дивному місті була ніч, але воно не спало. Я глянув угору, намагаючись розгледіти гострі шпилі неймовірно високих споруд, і побачив численні вогні, що світилися на горішніх поверхах. Десь далеко якийсь чоловік уголос когось покликав.

Моє серце било молотом. Що зі мною діється? Я зібрався з силами та вирішив іти далі й довідатись, що зможу, про це чудне місто. Почекав, доки черговий віз, навантажений бочками пива, з гуркотом проїхав повз виліт мого провулка. Тоді відступив від стіни.

І негайно все завмерло, перетворившись на блискучу темряву. Затихли пісні та сміх із заїзду, спорожніли вулиці. Я підійшов до вильоту з провулка, обережно глянув в один бік, потім в інший. Нічого. Тільки м’яко падає мокрий сніг. «Принаймні, — сказав я собі, — погода тут лагідніша, ніж на дорозі вгорі». Навіть якщо доведеться провести надворі всю ніч, це нічим особливим мені не загрожує.

Якийсь час я блукав містом. На кожному перехресті вибирав найширшу дорогу і невдовзі