Мандри убивці - Робін Хобб
Усе це місто було для мене таємницею. Примарне життя, яке в ньому пульсувало, разюче контрастувало з його теперішньою цілковитою пустельністю. Я не бачив слідів битв, а зауважені мною руйнування радше здавалися наслідком глибокого неспокою землі, може, землетрусу. Минаючи дальші замкнені двері, я міркував, чи сама Еда знає, що за ними приховується. Ніхто не замикає двері, не сподіваючись повернутися. Я замислився, куди вони поділися, мешканці цього міста, що й досі рухалися ним у примарній подобі? Чого це місто над рікою покинуте? Коли це сталося? Це була домівка Старійшин? Чи Старійшини — це дракони, яких я бачив на будинках і на вітражі? Дехто любить загадки. Та в мене від них лише розболілася голова, біль, гупаючи у скронях, додався до голоду, що дедалі сильніше дошкуляв мені від світанку.
Нарешті я дістався до верхньої кімнати вежі. Опинився посеред круглого приміщення з куполоподібною стелею. Його стіни складалися з шістнадцяти панелей, половина з них була з товстого скла, брудного та поплямленого. Скляні панелі-вікна притьмарювали зимове світло, що сочилося крізь них до кімнати, роблячи її водночас освітленою і похмурою. Одне з вікон було розбитим, осколки скла розсипалися і всередині кімнати, і поза нею — на вузькому балконі, що оббігав вежу ззовні. У центрі містився великий круглий стіл, частково поламаний. Двоє чоловіків і три жінки, усі з указками, про щось сперечалися, жваво жестикулюючи над столом, який прикрашав колись цю кімнату. Один із чоловіків здавався доволі сердитим. Я оминув примарний стіл і всю цю бюрократичну сцену. Вузькі двері легко відчинилися на балкон.
Його оточувала дерев’яна балюстрада, та я їй не довіряв. Повільно обійшов вежу, вагаючись між захопленням і страхом упасти. На півдні переді мною розкинулася широка річкова долина. Далі видно було темно-сині узгір’я, що підпирали бліде зимове небо. Ріка, наче товста лінива змія, звивалася по ближній частині долини. Я бачив інші прирічкові міста, далеко звідси. За річкою тягся широкий зелений діл, густо зарослий деревами або ж покритий чепурними селянськими садибами, — ці дві картини змінювали одна одну, охайні обійстя то з’являлися, то зникали, коли я трусив головою, щоб позбутися привидів. Я бачив широкий чорний міст над рікою і дорогу, яка за ним тяглася. Міркував, куди вона веде. На якусь мить побачив яскраві вежі, що поблискували віддалік. Прогнав з голови примарні видіння й угледів віддалене озеро, над яким у водянистому сонячному світлі здіймалася пара. Чи Веріті десь там?
Тоді я перевів погляд на південний схід, і від побаченого очі мені полізли на лоба. Може, тут і була відповідь на частину моїх запитань. Ціла дільниця міста зникла. Просто зникла. Ні руїн, ні уламків будівель, почорнілих від вогню. Тільки велика, різко окреслена розколина в землі, наче якийсь гігант вбив у поверхню величезний клин і широко розщепив її. Цю щілину наповнила ріка, блискучий водний язик вдерся до міста. Залишки будинків досі балансували на краю розколини, вулиці зненацька обривалися біля неї. Я пробіг очима по цій величезній земній рані. Навіть із такої відстані міг розгледіти, що велика тріщина сягає протилежного берега річки й тягнеться далі. Згубна щілина встромилася, мов спис, у самісіньке серце міста. Спокійна вода виблискувала сріблом під зимовим небом. Я міркував, чи раптовий землетрус не завдав смертельного удару цьому місту. Заперечно хитнув головою. Надто велика його частина стояла й досі. Це, без сумніву, була велика катастрофа, але вона не пояснювала смерті міста.
Я повільно перейшов на північний бік вежі. Внизу піді мною лежало місто, за ним я бачив виноградники та поля зі збіжжям. Ще далі — смугу лісу, крізь яку пробігала дорога. Тоді гори, від яких мене відділяло кілька днів верхової їзди. Я сам собі похитав головою. Напевне, я прийшов звідти. Але геть не пам’ятав цієї подорожі. Сперся об стіну та замислився, що робити. Якщо Веріті й був у цьому місті, я не відчув його присутності. Шкодував, що не пам’ятаю, чому я покинув своїх супутників і чому це трапилося. «Йди до мене, йди до мене», — шепотів мені внутрішній голос. Мене опанувала гнітюча похмурість, я прагнув просто лягти, де стояв, і померти. Намагався переконати себе, що це все ельфійська кора. Та більше скидалося на наслідки майже постійних невдач. Я повернувся до центральної кімнати, щоб сховатися від холодного зимового вітру.
Коли проходив крізь розбите вікно, мені під ноги підкотилася паличка, і я ледь не впав. Отямившись, глянув униз і здивувався, як не помітив цього раніше. На долівці під розбитим вікном були залишки маленького вогнища. Сажа забруднила частину шибки, що вціліла в бічній рамі. Я схилився, обережно торкнувся скла. Коли відвів палець, побачив на ньому чорний слід. Сажа — напевне, не свіжа, але їй було не більш як кілька місяців, а то б зимові бурі сильніше її змили. Я відступив од вікна і спробував змусити свій втомлений мозок працювати. Вогнище було складене з дерева, може, з уламків меблів, але містило також гілочки дерев чи кущів. Хтось навмисне приніс сюди віття, щоб розвести вогонь. Чого? Чого не використати решток стола? І чого підніматися так високо, щоб розвести багаття? Заради краєвиду?
Я сів біля решток вогнища і намагався мислити. Коли сперся плечима об кам’яну стіну, посварені привиди довкола столу зробилися реальнішими. Один крикнув щось іншому, тоді провів указкою уявну лінію над поламаним столом. Одна із жінок з упертим виглядом схрестила руки на грудях, інша тим часом холодно посміхалася і тицяла своєю указкою в стіл. Лаючи себе ідіотом, я схопився на ноги й кинувся оглядати древні руїни стола.
Розгледівши там карту, я тієї ж миті впевнився, що це Веріті розпалив вогонь. На моєму обличчі з’явилася придуркувата усмішка. Звичайно. Висока вежа з численними вікнами, звідки можна розгледіти місто та його околиці, а посеред кімнати великий стіл з найдивнішою картою, яку я будь-коли бачив. Її не намальовано на папері, а виліплено з глини, щоб відтворити горбкувату місцевість. Карта тріснула, коли стіл розламався, але я розпізнав ріку, складену з блискучих осколків чорного скла. Обабіч прямих, як стріли, доріг містилися крихітні моделі міських будинків, маленькі фонтанчики, наповнені блакитними скляними друзками, а навіть гілочки, замість листя, покриті зеленою вовною, — вони символізували найбільші дерева в місті. По всьому місті на карті з різними інтервалами розкидано маленькі кам’яні кристали. Я здогадувався, що це якісь орієнтаційні пункти. Було там усе, навіть маленькі квадратики, що представляли ятки на ринку. Хоч і зруйнована, карта дивувала точністю деталей. Я усміхнувся, набравши певності, що за кілька місяців після повернення Веріті до Оленячого замку в його вежі Скіллу буде подібний стіл і карта на ньому.
Ігноруючи привидів, я схилився над столом-картою, щоб простежити свій шлях. Легко знайшов саму вежу з картою. Як і годилося з моїм щастям, ця частина карти була досить сильно потрісканою, але я й далі не сумнівався у своїй дорозі — мої пальці просувалися там, де минулої ночі ступали мої ноги. Я ще раз захопився прямими вулицями й точними перехрестями на
