Мандри убивці - Робін Хобб
Я ще двічі розбудив місто, перш ніж зрозумів, що для цього досить торкнутися рукою кришталево прожилкованої стіни. Однак мені знадобилася неабияка відвага, щоб почати нарешті йти, ведучи пучками пальців по стінах будинків. Коли я це зробив, місто довкола мене розквітало життям усюди, куди я діставався. Була ніч, далі падав тихий сніг. Вози, проїжджаючи, не залишали на ньому слідів. Я чув грюкання дверей, які давно вже зігнили, бачив людей, що легко переходили глибоку ущелину, прориту сильною зливою на одній із вулиць. Коли вони голосно віталися між собою, важко було не звертати на них уваги, вважаючи привидами. Це на мене вони не звертали уваги, бо я був невидимим блукальцем між ними.
Нарешті я дістався широкої чорної ріки, що текла рівним потоком при зоряному світлі. На неї виходило кілька примарних причалів, і два великі кораблі кинули якір посеред ріки. На їхніх палубах сяяло світло. А на причалі чекали, коли їх повантажать, бочки й тюки шерсті. Гурток людей зайнявся якоюсь азартною грою, йшла гучна суперечка про чиюсь чесність. Були одягнуті не так, як річковики, що прибували до Баккіпа, говорили іншою мовою, але, наскільки я міг сказати, належали до цього ж роду. Суперечка у мене на очах переросла в загальну бійку. Пролунав свисток нічної варти — і всі швидко розбіглися в різні боки. Втекли, перш ніж варта дісталася сюди.
Я відвів руку від стіни. Якусь мить стояв у всіяній снігом темряві, давши очам змогу призвичаїтися. Кораблі, причали, річковики зникли. Але тиха чорна вода пливла й далі, а над нею у холоднішому повітрі здіймався туман. Я йшов до неї, відчував, що дорога у мене під ногами стає нерівною та вибоїстою. Води ріки напливали на вулицю і спливали з неї, а не було нікого, хто б цьому зарадив. Повернувшись спиною до ріки і глянувши на панораму міста, я побачив невиразні силуети повалених шпилів та пожмаканих стін. Ще раз пошукав довкола Вітом — і не знайшов нікого живого.
Я знову обернувся до ріки. Щось у обрисах цієї місцевості рвонуло мою пам’ять. Знав, що це не точно тут, але був певний, що саме в цій ріці Веріті обмив свої долоні та руки і вийняв їх із сяйвом магії. Я обережно пройшов розбитою бруківкою аж до краю ріки. Вода як вода, і пахла водою. Сів над річкою навпочіпки, задумався. Мені доводилося чути розповіді про озерця смолистого мулу, прикритого шаром води. Добре знав, що олія спливає у воді. Може, під чорною водою пливе інша ріка, потік срібної сили. Може, вниз за течією чи вгору проти неї б’є джерело чистого Скіллу, яке я бачив у своєму видінні.
Я зняв рукавицю, оголив руку. Неглибоко опустив її у водяний потік, долонею відчув крижаний поцілунок. Напруживши чуття, намагався збагнути, чи є під цією поверхнею Скілл. Не відчув нічого. Та, може, коли б я занурив руку глибше, то вийняв би її з води, покриту блискучою силою. «Досить сягнути і впевнитися», — переконував я себе.
На цьому, проте, моя відвага й вичерпалася. Я не був Веріті. Знав силу його скіллення і бачив, яким випробуванням для його волі було те занурення в магію. Я не міг з цим рівнятися. Він самотньо пройшов дорогою Скіллу, тимчасом як я… Тут мої думки знову повернулися до цієї загадки. Коли я залишив дорогу Скіллу та своїх супутників? Може, ніколи цього й не робив. Може, усе це сон. Я набрав холодної води, хлюпнув собі в обличчя. Нічого не змінилося. Провів по обличчі нігтями. Дряпнув так, аж заболіло. І все дарма, хіба що я почав міркувати, чи можна відчувати біль уві сні. У цьому химерному мертвому місті я не знайшов жодних відповідей, а тільки ще більше запитань.
Набравшись рішучості, я повернув туди, звідки прийшов. Видимість була поганенькою, а липкий сніг швидко заповнював мої сліди. Неохоче торкнувся пальцями стіни. Так легше було простежити шлях назад, бо живе місто давало більше орієнтирів, ніж його холодні останки. А все-таки, квапливо проминаючи засніжені вулиці, я міркував, коли всі ці люди жили тут. Чи я оглядав події певної ночі столітньої давнини? Якби я прийшов сюди наступної ночі, побачив би ті самі сцени чи якусь іншу ніч з минулого міста? А може, ці тіні людей сприймали себе як таких, що живуть зараз, а я був дивною холодною примарою, що скрадалася крізь їхні життя? Я змусив себе перестати роздумувати про запитання, на які не міг відповісти. Слід було шукати дорогу, якою прийшов сюди, і повернутися нею ж.
Та я або перетнув уже межі тієї дільниці, яку пам’ятав, або ж звернув не туди. Наслідок той самий. Я йшов дорогою і був певен, що не знаю її. Провів пальцями по фасадах низки крамниць, усіх зачинених на ніч. Проминув двох закоханих, що стояли у дверях, обійнявшись. Пес-привид пройшов повз мене і навіть не понюшив із цікавості.
Попри м’якшу, ніж у горах, погоду, я змерз. І втомився. Глянув у небо. Невдовзі настане ранок. При денному світлі мені, можливо, вдасться піднятися на один із будинків та оглянути місцевість звідти. Може, прокинувшись, я згадаю, як тут опинився. По-дурному шукав якогось пристінка з навісом чи сарая, де міг би сховатися. Тільки тоді мені спало на думку, що немає жодної причини, яка б мені вадила зайти до котрогось будинку. А все-таки почувся дивно, вибравши двері та ввійшовши в них. Торкнувшись стіни, я побачив, що опинився у тьмяній кімнаті, може, коморі. Столи та полиці були заставлені чудовим керамічним і скляним посудом. Біля каміна спала кішка. Коли я відвів руку від стіни, все стало холодним і чорним, як смола. Тож я знову провів пальцями по стіні, ледь не перечепившись об розсипані рештки одного зі столів. Схилився, навпомацки зібрав ці уламки та відніс їх до каміна. Чимало намучився, доки розпалив справжній вогонь там, де вже палав вогонь примарний.
Коли він нарешті розгорівся, а я став над ним, щоб зігрітися, його миготливе світло показало мені кімнату в іншому вигляді. Голі стіни та підлога, засипана сміттям. Не було й сліду витонченого посуду, хоча вціліло кілька уламків дерева від полиць, які давно вже попадали. Я подякував своєму таланові за те, що їх зроблено було з доброго дуба, бо інакше давно б уже розсипались на потерть. Вирішив постелити плащ на долівку, аби захиститися від холоду каменю, і покластися на те,
