Мандри убивці - Робін Хобб
Що ти маєш на увазі? Що це за моя сторона та інша сторона?
— Ти знову чуєш свого вовка? — тривожно спитала мене Кеттрікен.
Підвівши голову, я був вражений неспокоєм, з яким вона дивилася на мене.
— Так. Ми знову разом, — сказав я їй. І тут мені спало на думку: — Звідки ви знали, що ми не можемо спілкуватися?
Вона стенула плечима.
— Думаю, я здогадалася. Він здавався таким неспокійним, а ти — таким далеким від усіх.
Вона має Віт. Так, моя королево?
Не можу з цілковитою певністю сказати, чи між ними щось промайнуло. Колись давно в Оленячому замку я подумав, наче відчув, що Кеттрікен використовує Віт. Можливо, вона й зараз це зробила, але моє власне відчуття було таким притьмареним, що я насилу підтримував зв’язок зі своєю твариною-побратимом. Хай там як, Нічноокий підвів голову і глянув на неї, а вона спокійно відповіла йому поглядом. Трохи насупившись, Кеттрікен додала:
— Інколи я хотіла б мати змогу розмовляти з ним, як ти. Якби могла покладатися на його швидкість і вміння пробиратися непоміченим, була б певнішою, що на дорозі все безпечно, як попереду, так і позаду нас. Він міг би знайти дорогу вниз, яку ми не можемо розгледіти.
Якщо збережеш досить клепки і Віту, аби переказати їй, що я бачу, то не матиму нічого проти виконання такого завдання.
— Нічноокий був би дуже щасливим, якби міг так вам допомогти, моя королево, — переклав я.
Вона втомлено усміхнулася.
— Що ж, якщо ти здужаєш усвідомлювати нас обох, то, гадаю, можеш бути посередником.
Її фраза такою неймовірною луною повторила думку вовка, що це мене занепокоїло, та я лише кивнув головою. Кожен аспект розмови вимагав тепер моєї цілковитої уваги, бо інакше втік би від мене. Це було наче почувати страшенну втому і однаково продовжувати боротися зі сном. Цікаво, чи й Веріті велося так складно?
Є спосіб подолати це, проте легенько, легенько, наче приборкуєш норовистого жеребця, що бунтує проти кожного дотику вуздечки чи п’яти. Та ти ще не готовий до цього. Тож змагайся з цим, хлопче, і бережи себе. Хотів би я, щоб ти міг дістатися до мене іншим способом. Але є лише ця дорога, і ти мусиш її пройти. Ні, не відповідай мені. Знай, що є й інші, і вони слухають так само жадібно, хоч і не так уважно, як я. Будь обережний.
Колись, описуючи мого батька Чівелрі, Веріті казав, що потрапити під його Скілл — наче опинитися під копитами у коня, що Чівелрі вдирався в мозок свого співрозмовника, скидав свої повідомлення та зникав. Тепер я краще зрозумів, що мав на увазі мій дядько. Я почувався радше як риба, раптово викинута хвилею на сушу. Було відчуття втрати, немовби відразу після відходу Веріті чогось забракло. Минув певний час, доки я зумів згадати, що є окремою особистістю. Якби ельфійська кора не підкріпила мене, думаю, міг би й зомліти. Але зараз зілля дедалі сильніше підтримувало: здавалося, мене закутано у м’яку теплу ковдру. Моя втома розвіялася, але я почувався приглушеним. Допив рештки, які зосталися в моєму кухлику, і чекав припливу енергії, зазвичай дарованого мені ельфійською корою. Але він не надходив.
— Думаю, ви заварили надто слабкий чай, — сказав я Кеттл.
— Досить із тебе, — суворо відповіла стара.
Такий тон бував у Моллі, коли вона вважала, що я випив надміру. Я приготувався, гадаючи, що видіння про Моллі зараз переповнять мій мозок. Але зоставався у власному житті. Не знаю, що я відчув: полегшення чи розчарування. Прагнув побачити їх із Неттл. Але ж Веріті перестерігав мене… Я запізніло сповістив Кеттрікен:
— Веріті скіллив до мене. Просто зараз. — Тоді, побачивши, як на її обличчі зарум’янілася надія, вилаяв себе мужланом і дурнем. — Це не було справжнє послання, — квапливо поправився я. — Тільки пересторога, нагадування, що маю уникати скіллення. Він усе ще вважає, що інші можуть розшукати мене в цей спосіб.
Її обличчя згасло. Сама собі похитала головою. Тоді глянула вгору та зажадала:
— Він не знайшов жодного слова для мене?
— Я не знаю, чи він усвідомлює, що ви зі мною, — поспіхом ухилився я від запитання.
— Жодного слова, — глухо сказала вона, наче взагалі не почула моєї відповіді. Її очі були непроглядними, коли за мить спитала: — Він знає, що я підвела його? Знає про… нашу дитину?
— Гадаю, що ні, міледі. Я не відчув у нього жодної такої скорботи, а знаю, що це дуже б його засмутило.
Кеттрікен зітхнула. Я прокляв свою незугарну мову, але чи ж годилося мені промовляти слова розради та любові його дружині? Вона різко випросталася, тоді підвелася.
— Піду принесу трохи дров на ніч, — заявила. — І зерна джеппам. Тут не видно жодної гілки для них.
Я дивився, як вона виходить у темряву, в мороз, який ще тримався. Ніхто не сказав ні слова. Кілька разів вдихнувши й видихнувши, я теж підвівся та пішов слідом.
— Ненадовго, — загадково попередила мене Кеттл. Вовк тінню рушив за мною.
Ніч надворі була погожою та холодною. Вітер не дошкульніший, ніж зазвичай. Знайомі незручності можна проігнорувати. Кеттрікен не збирала дров і не годувала зерном джеппів. Я був певен, що обидві ці справи вже виконано раніше. Вона стояла на краю розколотої дороги, вдивляючись у чорноту прірви біля своїх ніг. Випростана й нерухома, наче солдат, що складає звіт своєму сержантові, не видавала жодного звуку. Я знав, що вона мовчки плаче.
Є час для придворних манер, час для формального протоколу, а є й час для людяності. Я підійшов до неї, взяв за плечі, повернув обличчям до себе. На ньому читалося таке страждання, що вовк біля мене жалібно заскавчав.
— Кеттрікен, — просто сказав я. — Він вас кохає. Він вас не винуватить. Він тужитиме, авжеж, та і який чоловік не зробив би цього? А якщо йдеться про Регалові вчинки, то це Регалові вчинки. Не покладайте вини за це на себе. Ви не могли його зупинити.
Вона провела по обличчю долонею і не сказала нічого. Глянула понад мене, при зоряному світлі її обличчя було схоже на бліду маску. Тяжко зітхнула, але я відчував, що вона задихається від горя. Я обійняв мою королеву, пригорнув до себе, притуливши її обличчя до свого плеча. Погладив її по спині, так жахливо напруженій.
— Все добре, — збрехав я їй. — Все буде добре. З часом, побачите. Ви знову будете разом, у вас народиться ще дитина, ви обоє сидітимете у Великій залі Оленячого замку і слухатимете пісні менестрелів. Знову настане мир. Ви ніколи не бачили Оленячого замку за мирних часів. Веріті матиме час полювати та рибалити, а ви їхатимете верхи поруч із ним. Веріті знову сміятиметься, кричатиме й ревітиме в коридорах, як північний вітер. Кухарка виганяла його з кухні, бо він, коли повертався додому з полювання голодним, відрізав м’ясо від печені, не даючи йому спектися. Йшов просто туди й відрізав ногу птаха, що там пікся, а тоді забирав її з собою і розповідав історії в кордегардії, вимахуючи нею, наче мечем.
Я поплескував її по спині, мов дитину,
