Мандри убивці - Робін Хобб
— Допоможіть мені! — гукнула Кеттл.
Я глянув, що трапилося, але її зі мною не було. Я не міг знайти її в натовпі.
— Кеттл! — покликав я. Озирнувся, а тоді зрозумів, що гублю з очей продавця квітів.
— Почекай! — крикнув я йому.
— Він відходить! — налякано й розпачливо лементувала вона.
Зненацька ззаду в мене врізався Нічноокий, його передні лапи вдарили по моїх раменах. Його вага та швидкість звалили мене долілиць на тонкий шар снігу, що покривав гладеньку поверхню дороги. Попри рукавиці, я обідрав шкіру з долонь, а коліна запекло вогнем.
— Дурень! — гримнув я на нього і спробував підвестися, але він ухопив мене за щиколотку і знову кинув на дорогу. Цього разу я міг зазирнути через край і побачив унизу прірву. Мої біль і здивування втихомирила ніч, подорожні щезли, залишивши мене наодинці з вовком.
— Нічноокий! — обурився я. — Дай мені встати!
Він натомість піймав мене за зап’ястя, стис зуби та відволік від краю дороги, не даючи підвестися з колін. Я не знав, що вовк настільки сильний, а радше ніколи не здогадувався, що він може звернути цю силу проти мене. Даремно молотив його вільною рукою, постійно волаючи і намагаючись встати. Чув, як кров пливе мені по руці, це його зуб впився мені в тіло.
Раптом обабіч мене з’явилися Кеттрікен і Блазень, вхопили попід руки, поставили на ноги.
— Він сказився! — гукнув я, коли до нас підбігла Старлінг. Її обличчя було блідим, очі величезними.
— Ой, вовчику, — зраділа вона, опустилася на одне коліно і обхопила його руками. Нічноокий сидів, віддихуючись, помітно втішений її обіймами.
— Що з тобою діється? — зажадав я.
Він глянув на мене, але не відповів.
Перша моя реакція була дурною. Я підняв руки до вух. Але ж я не ними чув Нічноокого. Коли я так зробив, він заскавчав, і я виразно це почув. Це було лише собаче скавуління.
— Нічноокий! — скрикнув я.
Він підвівся. Став на задні лапи, спершись передніми мені на груди. Був таким великим, що майже міг зазирнути мені в очі. Я відчув луну його туги та розпачу, але більше нічого. Потягся до нього Віт-чуттям. Не міг його знайти. Не міг відчути нікого з них. Так, наче всіх їх перековано.
Я озирнувся довкола, побачив їхні перелякані обличчя і усвідомив, що вони кажуть, ні, майже кричать щось про край дороги, чорну колону і що трапилось, що трапилось? Вперше мене вразило, наскільки незграбною є мова. Усі ці окремі слова, поєднані разом, кожен голос вимовляє їх по-іншому, і це так ми спілкувалися між собою? «Фітце, фіт-це, фіт це», — кричали вони моє ім’я, мабуть, звертаючись до мене, та кожен голос звучав інакше, кожен мав на думці власний образ співрозмовника і причину, через яку розмовляли з ним. Слова були незграбними, я не міг зосередитися на тому, що вони намагалися ними передати. Це було так, наче маєш справу з чужоземними купцями, щось показуєш на пальцях, усміхаєшся чи супишся і здогадуєшся, постійно здогадуєшся, що насправді мав на увазі той другий.
— Прошу, — сказав я. — Тихо. Прошу! — Я лише хотів, щоб вони замовкли, припинили шум і рухи губами. Але мою увагу привернуло звучання моїх власних слів. — Прошу, — повторив знову, здивований, скільки всіляких рухів мушу зробити, щоб видобути такий неточний звук. — Тихо! — ще раз мовив я і збагнув, що це слово позначає надто багато речей, аби взагалі мати якесь реальне значення.
Якось, коли я тільки-но перейшов під опіку Барріча, він наказав мені зняти збрую з упряжки коней. Ми тоді ще звикали один до одного, і ніхто розумний не дав би такого завдання дитині. Але мені вдалося видряпатися на слухняних тварин, відстебнути кожну блискучу пряжку та застібку — і от уже вся упряж, розібрана, частинами лежить на землі. Коли Барріч прийшов перевірити, чим це я займався стільки часу, йому від здивування аж мову відібрало. Та не міг звинувачувати мене, бо я зробив, що він наказав. Тим часом я здивувався, зі скількох частин складається річ, яка спершу здавалася мені цілісною.
Отак було зі мною й зараз. Усі ці звуки складалися в слова, всі ці слова складалися в судження. Мова розпадалася на частини мені в руках. Ніколи досі я про це не задумувався. Стояв перед ними, настільки просякнутий сутністю Скіллу на цій дорозі, що мова здавалася мені по-дитячому незручною. От наче їсти вівсянку пальцями. Слова були повільними й неточними, приховували стільки ж сенсів, скільки й розкривали.
— Фітце, прошу, ти маєш… — почала Кеттрікен, і мене цілковито поглинуло обмірковування всіх можливих значень кожного з цих чотирьох слів. Так я й не почув, що ще вона казала.
Блазень узяв мене за руку і ввів до намету. Штовхав, доки я не сів, тоді зняв із мене шапку, рукавиці та плащ. Не кажучи й слова, вклав мені в руки гарячий кухлик. Це я ще міг зрозуміти, але швидка тривожна розмова інших скидалася на перелякане пікання цілої клітки курчат. Підійшов вовк, ліг поруч зі мною, спершись великою головою мені об стегно. Я потягся вниз, погладив широкого лоба, торкнувся пальцем м’яких вух. Він притиснувся до мене дужче, наче прохаючи чогось. Я почухав його за вухами, подумавши, що саме це йому й треба. Страшно було не знати цього.
Того вечора з мене не було жодного пожитку. Я намагався виконати свою частку обов’язків, але за що б не брався, інші просто виривали його мені з рук. Кеттл кілька разів мене щипнула, штурхнула і наказала прокинутися. Одного разу, коли стара мене бештала, я був настільки зачарований рухом її вуст, що й не помітив, коли вона пішла собі. Не пам’ятаю, що я робив, коли вона стисла мене за карк рукою, схожою на пазуристу лапу. Схилила мою голову вперед і тицяла по черзі кожен камінь, розкладений на її гральній полотнині. Вклала мені в руки чорний камінь. Якийсь час я просто дивився на фігури. Раптом відчув, як у моєму сприйнятті щось змінилося. Тепер мене і гру ніщо не розділяло. Раз по раз я пробував ставити камінь на різні позиції. Нарешті знайшов ідеальний хід, а поклавши камінь на вибране місце, почувся так, наче мені зненацька прочищено вуха