Мандри убивці - Робін Хобб
Я намагався встановити свої Скілл-стіни, перш ніж заснути, та це було однаково що сушити ноги, стоячи в річці. Що ближче підступав сон, то складніше було згадати, де пролягають ці межі. Якою часткою мого світу був я, а якою люди, що мені небайдужі? Спершу я бачив уві сні Кеттрікен, Старлінг, Кеттл і Блазня, що блукали зі смолоскипами, а Нічноокий тим часом раз у раз пробігав сюди-туди, раз у раз скавулів. Це не був приємний сон, я відштовхнувся від нього і глибше занурився у себе. Так принаймні мені здавалося.
Я опинився у вже знайомій хатині. Знав цю просту кімнату, грубо тесаний стіл, охайно почищений камін, вузьке ліжко, так старанно заслане. Біля каміна сиділа Моллі в нічній сорочці, гойдала Неттл і тихо співала пісню про зорі та морських зірок. Я не пам’ятав жодної колискової, тож був зачарований нею так само, як Неттл. Дивилася на Моллі широко розплющеними очима, слухаючи, як мама їй співає. Затисла мізинець Моллі своїм маленьким кулачком. А та знову й знову співала цю пісню, втім, вона мені не набридала. На цю сцену я міг дивитися цілий місяць, цілий рік, і то б не занудьгував.
Але от повіки маляти заплющилися, тоді швидко розплющилися. Потім заплющилися повільніше і так уже зосталися. Маленькі стиснуті губки ворушилися, наче вона смоктала уві сні. Чорне волосся почало кучерявитися. Моллі схилилася, торкнулася вустами лобика Неттл.
Тоді втомлено підвелася, віднесла дитину до ліжка. Відкинула покривало, вклала донечку, а затим повернулася до столу, щоб задмухати єдину свічку. Я дивився при світлі каміна, як вона лягає в ліжко поруч із дитям, як натягає на себе та на нього покривало. Дивився на її важкий сон, розумів, що це сон виснаження. Зненацька мене охопив сором. Не таке тяжке і вбоге життя уявляв я для неї, не кажучи вже про нашу дитину. Якби не Барріч, їм було б іще важче. Утік від цієї картини, обіцяючи собі, що все обернеться на краще, що я все оберну на краще. Коли повернусь.
— Я сподівався, що, доки я повернусь, все обернеться на краще. Та це якось надто добре звучить, щоб у нього повірити.
Це був голос Чейда. Схилився над столом у темній кімнаті, вивчаючи сувій. Кілька свічок у канделябрі осявали його обличчя та розкладену карту. Здавався втомленим, але в доброму гуморі. Його сиве волосся було розкуйовдженим. Біла сорочка наполовину розстебнута і не заправлена у бриджі, тож звисала йому по стегнах, наче спідниця. Старий був худорлявим і мускулистим, а не кістлявим, як раніше. Відпив чималий ковток із кухля, над яким здіймалася пара, кивнув.
— Здається, Регал нічого не здобув у своїй війні з Горами. При кожній атаці на прикордонні міста загони узурпатора вдають наступ, а тоді відходять. Відсутні скоординовані зусилля, щоб зайняти спустошені ними території, та нагромадження сил, аби прорватися до Джампі. Яку гру він веде?
— Ходи сюди, і я покажу тобі.
Чейд підвів голову з-над сувою, наполовину розвеселено, наполовину роздратовано.
— Я мушу обдумати серйозні питання. Не знайду відповідей на них у твоєму ліжку.
Жінка відкинула постіль, підвелася, м’якими кроками підійшла до стола. Рухалася, мов кішка, що полює на здобич. Нагота не свідчила про вразливість — була її обладунком. Довге бронзове волосся розв’язалося з вояцького хвоста, спадало їй по плечах. Не була вже молодою, колись давно меч залишив сліди на її ребрах. Та, однак, була настільки по-жіночому грізною, що аж перехоплювало подих. Схилилася над картою поруч із Чейдом, щось йому показала.
— Глянь сюди. І сюди. І сюди. Якби ти був Регалом, то чого б атакував усі ці три точки одночасно, з силами надто незначними, щоб утримати бодай одну з них?
Коли він не відповів, провела пальцем, тицьнула у ще одне місце на карті.
— Жодна з цих атак не була несподіванкою. Зібрані ось тут гірські загони були перекинуті до цих двох селищ. Ще один загін переміщено до третього селища. А тепер дивись, де не було гірських частин?
— Там немає нічого, що варто було б займати.
— Нічого, — погодилася вона. — Та колись існував торговий тракт, що вів через менший перевал, отут, а звідти до серця Гір. Він оминає Джампі, тому ним рідко користуються. Більшість купців вибирає дороги, які дають їм змогу вести торгівлю та обмін у Джампі й менших містах.
— І яку ж цінність він має для Регала? Узурпатор намагається захопити його й утримати?
— Ні. Там взагалі не зауважено жодних військ.
— Куди веде цей тракт?
— Тепер? Нікуди, хіба до кількох розпорошених селищ. Але ним зручно подорожувати малому, зате мобільному загону. Який повинен швидко кудись потрапити.
— І куди ж?
— Шлях сходить нанівець біля Шайшу. — Вона тицьнула в інше місце на карті. — Але ця гіпотетична військова група дістанеться ним у глибину Гірського королівства. У глибокий тил військ, що стережуть і обороняють кордон. На захід від Джампі та несподівано.
— Якою може бути їхня мета?
Жінка недбало стенула плечима та всміхнулася, побачивши, що Чейдові очі відірвалися від карти.
— Може, замах на короля Ейода? Спроба розшукати бастарда, який начебто переховується в горах? Ти мені скажи. Це радше твоє ремесло, ніж моє. Отруєння криниць у Джампі?
Чейд зненацька зблід.
— Минув тиждень. Вони вже на місці, їхня операція йде повним ходом. — Він трусонув головою. — Як же мені діяти?
— Якби я була на твоєму місці, то послала б швидкого гінця до короля Ейода. Дівча на коні. Попередити, що у нього в тилу можуть бути шпигуни.
— Думаю, так було б найкраще, — погодився Чейд. Зненацька в його голосі з’явилася втома. — Де мої чоботи?
— Заспокойся. Гінця послано вчора. Слідопити короля Ейода вже працюють на тракті. У нього дуже добрі слідопити. Можу за це поручитися.
Чейд задумливо глянув на неї, і цей погляд привернула аж ніяк не її нагота.
— Ти знаєш, що в нього добрі слідопити. А втім, послала одну зі своїх дівчат до самих його дверей, із власноруч написаним листом, щоб його попередити.
— Не бачу нічого доброго в затягуванні з такими звістками.
Чейд погладив коротку борідку.
— Коли я вперше попросив у тебе допомоги, ти відповіла, що працюватимеш для грошей, а не з патріотизму. Сказала, що для конокрада сторона по один бік кордону нічим не гірша, ніж по другий.
Жінка потяглася. Поворушила раменами. Підійшла до нього, у спокійній задумі поклала руки йому на стегна. Вони були майже одного зросту.
— Можливо, ти перетягнув мене на свою сторону.
Його зелені очі зблиснули, як у ловчого кота.
— Невже? — замислено спитав він, притягаючи її ближче.
Я, ледь здригнувшись, повернувся до себе самого. Мені було ніяково, що я підглядав за Чейдом, але водночас я й заздрив йому. Трохи розворушив вогонь і знову вклався. Згадав, що Моллі теж спала сама, як не брати до уваги теплої крихітки — нашої донечки. Це мало втішало,
