Мандри убивці - Робін Хобб
Коли я знову розплющив очі, крізь квадратне вікно без віконниці просочувалось водянисте світло. Вогонь догорів, зосталося лише кілька вуглинок, але я не мерз. При денному світлі кімната, де ночував, справляла гнітюче враження. Я вийшов із неї, заглянув до іншої кімнати. Шукав сходів на горішні поверхи, звідки відкрився б кращий огляд на місто. Натомість побачив рештки дерев’яних сходинок. Провисли так, що я не відважився б і кілька кроків ними ступити. Повітря тут було ще густішим від вологи. Вогкі й холодні кам’яні стіни та долівка нагадали мені підземелля Оленячого замку. Я покинув крамницю, ввійшовши в день, що здався мені майже теплим. Сніг, який нападав минулої ночі, перетворився на калюжі. Я зняв шапку й дозволив лагідному вітерцеві ворушити моє волосся. «Весна», — шепотіла якась моя частка. Провесна витала в повітрі.
Я сподівався, що денне світло затьмарить примарних мешканців міста. Натомість воно зробило їх ще яскравішими. Чорний камінь із жилками, як у кварцу, широко використовувався при спорудженні будівель, тож досить було торкнутися довільної його часточки, як міське життя довкола мене прокидалося. Та навіть коли я нічого не торкався, однаково, здавалося, мигцем бачив людей, чув гамір їхніх розмов, відчував тупання їхніх ніг. Якийсь час я йшов, шукаючи високого, не надто ушкодженого будинку, звідки відкривався б потрібний мені краєвид. При денному світлі місто виявилося куди більше зруйнованим, ніж я припускав. Цілі куполи дахів завалилися, деякі будинки розкололися, великі тріщини позеленіли від моху, що поширився стінами. У інших зовнішні стіни геть попадали, відкривши внутрішні покої і засипавши вулиці купами уламків, через які я мусив перелазити. Дуже небагато вищих будинків були цілковито неушкодженими, а ще деякі хилилися одні на інші, наче п’яні. Нарешті я побачив годящий будинок з високим шпилем, що здіймався над сусідніми, і рушив у його бік.
Діставшись туди, згаяв трохи часу, стоячи й витріщаючись на нього. Міркував, чи був це палац. Великі кам’яні леви стерегли вхідні сходи. Зовнішні стіни були з того ж блискучого чорного каменю, який я вважав загальновживаним будівельним матеріалом у цьому місті, але до них прилаштовано барельєфи людей і тварин, усі висічені з якогось білого каменю. Різкий контраст чорного та білого кольорів і величезний розмір цих зображень робили їх майже приголомшливими. Гігантська жінка тримала здоровезний плуг, який тягла група надзвичайно великих волів. Крилате створіння, може, дракон, зайняло собою цілу стіну. Я поволі піднімався широкими кам’яними сходами до входу. Здавалося, що вище піднімався, то гучнішим і нав’язливо реальнішим ставало бурмотіння міста. Усміхнений молодик спустився сходами, тримаючи в руках сувій. Я відступив, щоб не зіткнутися з ним, але не відчув навіть легенького повіву з його боку, коли він квапливо проходив повз мене. Я озирнувся, щоб до нього придивитися. Він мав жовті очі, наче бурштин.
Великі дерев’яні двері були зачинені та замкнені, але вони настільки перегнили, що тільки-но я легенько їх штовхнув, як засув зірвався. Половина дверей відчинилася, ще одна граціозно провисла і впала на підлогу. Перш ніж увійти, я заглянув досередини. Покриті плямами та курявою вікна з товстого скла пропускали світло зимового дня. У повітрі танцювали дрібки пилу з вибитих вхідних дверей. Я майже сподівався побачити кажанів, голубів або ж пацюків, що пробігають один за одним. Але тут не було нічого, навіть запаху, притаманного приміщенням, де живуть тварини. Дикі звірі оминали це місто, як і дорогу. Я ввійшов досередини, мої чоботи трохи човгали по запиленій долівці.
Там було ганчір’я, що зосталося зі старовинних шпалер, поламана дерев’яна лава. Я звів очі до стелі високо над головою. В одній цій кімнаті могло поміститися все тренувальне поле Оленячого замку. Я почувався крихітним. Але по той бік кімнати, навпроти мене, здіймалися у темряву кам’яні сходи. Підійшовши до них, я почув діловите бурмотіння розмови. Зненацька на сходах зароїлося від високих, пишно вбраних людей, які спускалися й піднімалися. Більшість стискала сувої чи тримала папери, а тон їхніх перемовин скидався на бесіди осіб, що обговорюють якісь важливі справи. Вони злегка відрізнялися від усіх людей, між якими мені доводилося бувати. Їхні очі були надто яскравими, тіла надто видовженими. Та багато в чому іншому вони мали цілком звичайний вигляд. Я вирішив, що це якась судова палата чи міська ратуша. Тільки владні установи змушують стільки брів морщитися, а стільки облич супитися. Там було багато людей у жовтих накидках і чорних обтислих штанах, з якимись відзнаками на раменах. Я вирішив, що це урядники. Що вище я здіймався сходами, то численнішими ставали ці жовті накидки.
Сходи трохи освітлювало сонячне проміння, що просочувалося крізь широкі вікна на кожному поверсі. З перших таких вікон я міг побачити хіба верхню частину сусіднього будинку. З другого поверху роздивився якісь дахи. Третій довелося перейти з кінця в кінець, щоб дістатися чергових сходів. Судячи з численних обривків шпалер на стінах, цей поверх було обставлено ще багатше, ніж інші. Я почав помічати примарні меблі та людей, наче магія була тут сильнішою. Тримався краю коридорів, уникаючи «доторків» безтілесних людей, що проходили крізь мене. Там було багато покритих м’якою оббивкою лав для очікування — чергова ознака урядового приміщення — і багато дрібних писарів, що сиділи за столами й переписували відомості з наданих їм сувоїв.
Я піднявся черговими сходами, та, на моє розчарування, пошук доброго виду на місто привів мене лишень до величезного вітража. Він зображав жінку та дракона. Вони, здається, не змагалися одне з одним, а стояли й вели розмову. Жінка на вітражі мала чорне волосся і чорні очі, на чолі — яскраво-червону пов’язку. У лівій руці щось тримала, але я не можу сказати, була це зброя чи владний жезл. Величезний дракон носив на собі саджений самоцвітами нашийник, проте ніщо у його поставі чи поведінці не вказувало, щоб це була свійська тварина. Я довго не міг піти звідси, дивився на вікно при світлі, що пробивалося крізь його запилені барви. Відчував, що в цьому зображенні є якесь значення, незбагненне для мене. Нарешті відвернувся, оглянув приміщення.
Цей поверх краще освітлювався, ніж попередні. Весь він був однією відкритою кімнатою, але значно меншою, ніж зала в партері, яку я бачив раніше. Високі вузькі вікна з прозорого скла чергувалися з фрагментами стін, оздобленими фризами зі сценами битв або мирної сільської праці. Мені дуже хотілося пильніше придивитися до цих мистецьких витворів, але я рішуче попрямував до чергових сходів. Вони були неширокими та звивалися спіраллю. Я сподівався, що ці сходи приведуть мене до вежі, яку бачив ззовні будинку. Міські привиди здавалися тут менш численними.
Цей підйом був стрімкішим і довшим, ніж я сподівався. Я розстебнув плащ і сорочку, доки дістався вершини. Гвинтові сходи освітлювалися рівномірно розміщеними вікнами-щілинами, не надто ширшими за бійниці. На одній зі сходинок стояла молода жінка, вдивляючись у місто з тужливим виразом лавандових очей. Здавалася такою справжньою, що я попрохав у неї пробачення, обходячи її. Вона, очевидно, не звернула на це уваги. У мене знову з’явилося моторошне відчуття, що привид тут — я. На цих сходах було кілька майданчиків і дверей, які вели до кімнат, але всі вони були замкнені, і здавалося, що час був до них ласкавим. Сухе повітря на
