Мандри убивці - Робін Хобб

тремтіли. Минув якийсь час, доки всі ми отямилися. Кеттл наготувала їжі удвічі більше, ніж ми споживали зазвичай, і всі, крім Блазня, з апетитом попоїли. Він же здавався геть безсилим. Коли всі сиділи довкола жаровні, слухаючи мою розповідь, він уже загорнувся в покривала, а вовк затишно притулився до нього. Певно, Блазень цілковито виснажився.

Коли я вже втретє описував свою пригоду, Кеттл таємниче прокоментувала:

— Ну, дяка Еді, що ти був під впливом ельфійської кори, коли тебе забрано, а то нізащо не зберіг би розуму.

— Кажеш «забрано»? — відразу ж натиснув я.

Стара похмуро глянула на мене.

— Ти знаєш, про що я. — Пробігла поглядом по нас усіх, а ми тим часом витріщалися на неї. — Через дороговказ чи що це таке. Твоє зникнення якось із ними пов’язане. — Ми привітали її слова тишею. — Гадаю, це очевидно. При одному з них ти нас покинув, при іншому повернувся до нас тим самим шляхом.

— То чого ж не забрано нікого іншого? — зажадав я.

— Бо ти єдиний із нас чутливий до Скіллу, — підказала вона.

— То вони теж сотворені Скіллом? — прямо спитав я.

Вона зазирнула мені в очі.

— Я оглянула цей дороговказ при денному світлі. Він вирізаний із чорного каменю з широкими та блискучими кристалічними нитками. Як стіни міста, що ти описуєш. Ти торкався обох стовпів?

Я трохи помовчав, міркуючи.

— Думаю, так.

Кеттл стенула плечима.

— Що ж, от тобі й відповідь. Насичений Скіллом об’єкт може зберігати наміри своїх творців. Ці стовпи споруджено, щоб полегшити подорож тим, хто зуміє їх опанувати.

— Ніколи про таке не чув. Звідки ви це знаєте?

— Я тільки розмірковую про речі, що здаються очевидними, — вперто промовила вона. — Ото й усе. А тепер іду спати. Я втомлена. Ми всі провели ніч і більшу частину дня, шукаючи тебе й турбуючись за тебе. А в ті години, коли могли відпочити, вовк вив, не замовкаючи.

Вив?

Я тебе кликав. Ти не відповідав.

Я тебе не чув, а то б намагався.

Починаю за тебе боятися, менший братчику. Якісь сили тягнуться до тебе, забирають тебе в місця, куди я не можу піти за тобою слідом, закривають від мене твій розум. Я зараз, як ніколи, близький до того, щоб бути прийнятим до зграї. Та якби я втратив тебе, то й навіть це було б для мене втрачено.

Ти ніколи не втратиш мене, — пообіцяв я йому, але сам замислився, чи зможу дотримати цю обіцянку.

— Фітце? — вимогливо озвалася до мене Кеттрікен.

— Я тут, — запевнив я.

— Гляньмо на карту, яку ти скопіював.

Я вийняв копію, а вона свою карту. Ми порівняли їх між собою. Складно було знайти якусь схожість, бо масштаби карт були різними. Врешті ми вирішили, що та частка, яку я скопіював у місті, дещо нагадує фрагмент шляху, нанесеного на карту Кеттрікен.

— Ось це, — вказав я пункт, зазначений на її карті, — скидається на місто. Якщо так, то це відповідає цьому, цьому і цьому.

Карта, яку забрав із собою Веріті, була копією цієї, давнішої та збляклої. На ній — нанесений шлях, який я вважав тепер дорогою Скіллу, але зроблено це було якось дивно: він зненацька починався в горах і зненацька обривався у трьох різних місцях. Ці кінцеві пункти були колись підписані, але підписи зблякли, перетворившись на чорнильні смуги. Та зараз ми мали скопійовану мною міську карту з трьома кінцевими пунктами. Одним із них було саме місто. А два інші зоставалися нашим клопотом.

Кеттрікен вивчала ієрогліфи, які я відтворив із міської карти.

— Я інколи бачила такі знаки, — неспокійно зізналася вона. — Насправді ніхто вже не може їх прочитати. Але окремі відомі й досі. Переважно вони трапляються у дивних місцях. Де-не-де в Горах є стоячі камені, а на них — такі позначки. Кілька таких каменів є при західному кінці Мосту-над-Прірвою. Ніхто не знає, коли їх поставлено та навіщо. Про деякі думають, що ними позначені гробниці, але є й інше припущення — наче це межові камені.

— А ви вмієте читати знаки? — спитав я.

— Кілька… Їх використовують в одній гірській грі. Деякі з них сильніші за інші. — Вона мовчки вдивлялася в мої начерки. — Жоден точно не збігається з тими, які я знаю, — нарешті визнала з гірким розчаруванням. — Оцей дуже скидається на знак, що означає «камінь». А інших я взагалі ніколи не бачила.

— Що ж, ним позначено одне з місць. — Я намагався, щоб мій голос звучав весело. Слово «камінь» нічим мені не допомогло. — І здається, що воно розташоване до нас найближче. Підемо далі туди?

— Хотів би я оглянути місто, — тихо озвався Блазень. — А ще хотів би побачити дракона.

Я поволі кивнув.

— Ти б не пошкодував. Там багато знань. Якби ж ми тільки мали час їх розвідати. Якби у моїй голові не лунали постійно слова Веріті «Йди до мене, йди до мене», думаю, я теж із більшою охотою дослідив би місто.

Я не розповідав їм своїх снів про Моллі та Чейда. Це були мої приватні справи, як і моє болісне прагнення повернутися додому, до неї.

— Безсумнівно, ти б так і зробив, — погодилася Кеттл. — І так само безсумнівно напитав би собі ще більшого лиха. От цікаво, чи не зв’язав він тебе так, щоб змусити триматися дороги та не дати відволіктися?

Я знову взявся б із натиском випитувати, звідки їй усе це знати, якби Блазень тихо не повторив:

— Хотів би я оглянути місто.

— Нам слід уже спати. Встанемо вдосвіта, завтра нас чекає тяжка дорога. Мені додає надії думка, що Веріті був там до Фітца Чівелрі, та однаково я передчуваю щось недобре. Мусимо якомога швидше до нього дістатися. Не витримаю більше здогадів, чого він не повернувся.

— Надходить Каталізатор, щоб обернути плоть на камінь і камінь на плоть. Від дотику його пробудяться земні дракони. Сонне місто сколихнеться і для нього пробудиться. Надходить Каталізатор. — Блазнів голос був замріяним.

— Писання Білого Даміра, — шанобливо додала Кеттл. Тоді роздратовано глянула на мене: — Сотні літ писань та пророцтв, і всі вони закінчуються тобою?

— Це не моя провина, — недоречно промовив я.

Вже зарився у покривала й сумно думав про майже теплий минулий день. Дув вітер, я перемерз аж до кісток.

Я засинав, коли Блазень простяг руку і провів мені по обличчі теплою долонею.

— Добре, що ти живий, — пробурмотів він.

— Дякую, — відповів я.

Уявив гральне поле й камені Кеттл, намагаючись утримати вночі свої думки при собі. Саме почав обмірковувати задачу, коли дещо усвідомив. Різко сів і вигукнув:

— Твоя долоня тепла! Блазню! Твоя долоня тепла!

— Спи вже, — ображеним тоном вилаяла мене Старлінг.

Я не звернув на неї уваги. Стяг покривало з Блазневого обличчя, торкнувся його щоки. Він повільно розплющив очі.

— Ти теплий, — сказав йому. — З тобою все гаразд?

— Мені не тепло, — жалібно сповістив він мене. — Мені холодно. І я дуже, дуже втомлений.

Я почав квапливо розпалювати вогонь у жаровні. Інші довкола мене заворушилися. Старлінг по той бік намету сіла й зиркнула на мене крізь темряву.

— Блазень ніколи не буває теплим, — сказав я, намагаючись пояснити свій