Мандри убивці - Робін Хобб

— Так. — Я знав, що Кеттрікен має рацію, та все ж тяжко було змусити себе поторсати Блазня, щоб той отямився.

Прокинувшись, він рухався, наче в тумані. Доки інші пакували наші пожитки, я поквапом натяг на нього плащ і додаткову пару штанів. Тоді закутав у всі наші покривала й вивів назовні. Решта тим часом згорнула намет і нав’ючила його на джеппів. Я тихо спитав Кеттрікен:

— Скільки можуть понести джеппи?

— Більше, ніж важить Блазень. Але в них надто вузькі спини, щоб сісти верхи, і від живої ваги вони полошаться. Можна б якось його вкласти, але це і для нього незручно, і джеппом важко буде правити.

Я цього й чекав, хоча відповідь мене не втішила.

— Що нового від вовка? — зажадала вона.

Я потягся до Нічноокого й жахнувся, наскільки складно було торкнутися його свідомості.

— Шестеро вершників, — відповів.

— Друзі чи вороги? — спитала вона.

— Йому ніяк довідатися, — нагадав я їй. Тоді поцікавився у вовка:

Які коні з вигляду?

Смачні.

Великі, як Сажка? Чи малі, як гірські коники?

Середні. Один в’ючний мул.

— Вони на конях, а не на гірських кониках, — сказав я Кеттрікен.

Вона похитала головою сама собі.

— Мій народ рідко використовує коней так високо в горах. Переважно коників або джеппів. Приймімо, що це вороги, і діймо відповідно.

— Відходимо чи б’ємося?

— Звичайно, і те, і те.

Вона вже витягла лук з пакунка, навантаженого на одного з джеппів. Саме натягала тятиву, аби був напоготові.

— Спершу пошукаємо місця для засідки. Тоді чекатимемо. Пішли.

Це легше було сказати, ніж зробити. Якби не те, що дорога виявилася такою гладенькою, ми взагалі не могли б пересуватися. Коли ми розпочали свій день, ледь розвиднювалося. Попереду Старлінг повела джеппів. За ними йшли ми з Блазнем, а позаду рухалися Кеттл зі своїм костуром та Кеттрікен із луком. Спершу я дозволив Блазневі йти самостійно. Він повільно, хитаючись, пересував ноги, тож, коли джеппи невблаганно віддалялися від нас, я зрозумів, що так не піде. Закинув Блазневу ліву руку собі на плече, сам охопив його за пояс і швидко повів далі. Вже невдовзі він тяжко дихав і не переставляв ніг, коли я його волочив. Він був таким неприродно теплим, що аж страшно. Хай як це жорстоко, та я силував його рухатись і молився, щоб знайшлося якесь прикриття.

Коли ж ми його знайшли, це були вже не гостинні дерева, а суворий гострий камінь. Значна частка гори над дорогою піддалася зсувові і з’їхала вниз, у прірву. Прихопила з собою більш як половину дороги, а те, що вціліло, засипала кучугурами каміння та землі. Коли ми з Блазнем туди дошкутильгали, Старлінг і джеппи з ваганням дивилися на цю картину. Я всадовив Блазня на камінь. Він так і сидів, заплющивши очі та схиливши голову. Я щільніше закутав його в покривала, а тоді став поруч зі Старлінг.

— Це давній зсув, — зауважила вона. — Може, не так і складно буде пробратися крізь нього.

— Може, — погодився я, шукаючи поглядом місця, де міг би спробувати. Сніг засипав каміння, приховавши його. — Якщо я рушу першим із джеппами, ти зможеш піти слідом із Блазнем?

— Думаю, так. — Вона глянула на Блазня. — Їй дуже зле?

У голосі менестрельки не було нічого, крім стурбованості, тож я стримав своє роздратування.

— Він може сяк-так іти, спершись об чиєсь плече. Стій на місці, доки остання тварина не вийде на осипище. Тоді рушай нашою стежкою.

Старлінг із розумінням кивнула головою, але не скидалося, щоб її це ощасливило.

— А нам не слід почекати Кеттрікен і Кеттл?

Я подумав.

— Ні. Якщо ці вершники нас наздоженуть, не хочу мати каміння за спиною. Ми перейдемо зсув.

Хотів би я, щоб вовк був із нами, бо він ступав удвічі впевненіше, ніж я, і мав значно швидшу реакцію.

Не можу дістатися до тебе так, щоб вони мене не помітили. Вище й нижче дороги голий камінь, а вони між тобою і мною.

Не переймайся цим. Просто стеж за ними та попереджай мене. Вони швидко просуваються?

Ведуть коней і багато сперечаються між собою. Один із них гладкий і втомлений верховою їздою. Мало говорить, але не квапиться. Будь обережний, брате.

Я глибоко вдихнув і, оскільки жодне місце не здавалося кращим за інше, поклався на свій ніс. Спершу на дорозі просто лежали окремі порозкидувані камені, але за ними здіймалася стіна з великих брил, кам’янистого ґрунту та окремих гострих каменів. Я ступив на цю зрадливу поверхню, рушив угору. Джепп-проводир ішов за мною, а всі інші, не вагаючись, — за ним. Невдовзі я виявив, що навіяний на каміння сніг покрився тонким замерзлим шаром і часто маскував заглибини та тріщини під ним. Я необачно наступив на одну, і нога мені запалася аж по коліно. Обережно вивільнився і рушив далі.

Коли я на хвилину зупинився, щоб озирнутися довкола, відвага ледь мене не покинула. Вище був крутий схил, по якому пройшов зсув, він здіймався аж до голої та прямовисної кам’яної стіни. Я йшов узбіччям, засипаним окремими каменями та великими брилами. Дивлячись уперед, не міг розгледіти, де закінчується осипище. Якби воно посунулося вниз, я перевернувся б, з’їхав із ним до краю дороги і звалився б у глибоку долину під нею. Не було тут нічого — ні гілочки рослини, ні жодного надійнішого каменя, за які я міг би вхопитися. Усі дрібниці зненацька стали грізними. Досить джеппові нервово шарпнути поводом, який я тримав, чи повіяти вітрові, та навіть моє волосся, затуливши очі, могло стати смертельно небезпечним. Я двічі падав на всі чотири і так рачкував. Решту дороги здолав, низько схилившись, придивляючись, куди ставлю ногу, й повільно довіряючи їй свою вагу.

Позаду йшла вервечка джеппів, вони ступали за твариною-проводирем. Не були такими обачними, як я. Мені було чутно, як під ними зсувалися камені, а менші уламки скелі, які вони розворушили, розпорскуючись та стрибаючи котилися схилом униз і вистрілювали у відкритий простір. Я щоразу лякався, що це зрушить із місця інші камені і вони покотяться лавиною. Джеппи не були зв’язані між собою, тільки першого я вів за повід. Постійно боявся, що хтось із них зсунеться з узбіччя. Вони йшли за мною, нанизані, як корки на рибальську сіть, а далеко позаду на ними Старлінг вела Блазня. Я один раз зупинився, оглянувся на них і прокляв себе за те, що не зрозумів одразу, наскільки складне завдання доручив їй. Вони йшли вдвічі повільніше за мене, а я ж і так радше повз, ніж рухався з нормальною швидкістю. Старлінг підтримувала Блазня і пильно придивлялася, куди їм ставити ноги. Серце запалося мені в п’яти, коли вона якось спотикнулася, а Блазень пласко розпростерся поруч із нею. Менестрелька підвела голову, побачила, що я озираюся на неї. Сердито здійняла руку. Махнула мені, щоб ішов далі. Я так і зробив. Не міг зробити нічого іншого.

Осипище з уламків скель та каміння лишилося позаду так само зненацька, як і розпочалося. Я вдячно зійшов на гладеньку поверхню дороги. За мною — джепп-проводир, за ним — решта тварин. Спускаючись на дорогу, перестрибували з каменя на камінь, як кози. Коли зійшли всі, я розсипав трохи зерна на дорозі, щоб зібрати