Мандри убивці - Робін Хобб
Може, ти вчишся, що такі справи найкраще робити зграєю.
Може.
На дорозі майже не було де сховатися. І над, і під нами — крутий гірський схил. Сама дорога рівна та чиста. Ми оминули виступ гори і могли вже розгледіти їхній табір. Усі троє солдатів так і сиділи при вогнищі, безтурботно їли та розмовляли. Коні відчули наш запах, заворушилися, тихо зафоркали. Але, оскільки вовк уже якийсь час тримав тварин у неспокої, чоловіки не звернули на це уваги. Кеттл на ходу вставила стрілу в лук і несла його напоготові. Наприкінці все було просто. Огидна й бездумна бійня, зате проста. Кеттл випустила стрілу, коли один із чоловіків нас помітив. Вона прошила йому груди. Двоє інших схопилися на ноги, повернулися, побачили нас, кинулися до зброї. Та за цей короткий час Кеттл насадила другу стрілу й випустила її в політ. Безпорадний сердега не встиг навіть витягти меча з піхов. Нічноокий зненацька вискочив ззаду, повалив останнього та тримав, доки я не прикінчив його мечем.
Це все відбулося швидко і майже безшумно. Троє мертвих людей лежало на снігу. Шестеро спітнілих неспокійних коней, один незворушний мул.
— Кеттл. Гляньте, які харчі на цих конях, — сказав я, щоб вона відволіклась і перестала дивитися таким страшним поглядом. Перевела на мене очі, повільно кивнула.
Я оглянув тіла, аби побачити, що ті можуть нам розповісти. Чоловіки не носили Регалових барв, але походження двох можна було безпомилково розпізнати з рис їхніх облич і покрою одягу. Ферровці. Коли я перевернув третього, серце мені ледь не завмерло. Я знав його з Оленячого замку. Не надто добре, але достатньо, щоб знати його ім’я. Таллоу Салогуб. Я присів навпочіпки, глянув униз, на його мертве обличчя. Соромився, бо не міг нічого більше про нього згадати. Здогадувався, що він перебрався до Трейдфорда, коли Регал переніс туди двір. Так зробило багато слуг. Я намагався вмовити себе, що байдуже, де він починав. Закінчив він тут. Я прогнав із серця жаль і зайнявся своєю роботою.
Тіла я скинув з краю прірви. Доки Кеттл перешукувала їхні запаси та відбирала те, що, на її думку, ми двоє могли понести, я зняв із коней упряж і всю їхню ношу. Це теж, слідом за тілами, полетіло в прірву. Я обшукав їхні сумки. Мало що там знайшов, крім теплого одягу. В’ючна тварина несла їхній намет і всякі дорожні речі. Жодних документів. Та й навіщо членам групи Скіллу письмові інструкції?
Пожени коней дорогою. Сумніваюся, що вони самі сюди повернуться.
Стільки м’яса, а ти хочеш, щоб я їх прогнав?
Якщо ми котрогось із них уб’ємо, то це більше, ніж можемо з’їсти чи понести. А те, що залишимо, нагодує ту трійцю, яка повернеться. Вони мали з собою в’ялене м’ясо та сир. Я допильную, щоб у тебе ввечері був повний шлунок.
Нічноокий не був задоволений, але послухався. Думаю, він погнав коней далі та швидше, ніж це було насправді потрібно, але принаймні залишив їх живими. Я гадки не мав, які в них шанси вижити в цих горах. Ймовірно, скінчать у череві сніжного кота або як пир для вороння. Зненацька я відчув, що страшенно втомлений цим усім.
— Пішли? — зайве спитав у Кеттл, а вона кивнула. Напакувала для нас чимало харчових припасів. Ми понесли їх, та я сумнівався, чи зможу щось із цього перетравити. Те, чого ми не могли понести, а вовк з’їсти, полетіло через край. Я озирнувся довкола.
— Я скинув би туди і цю колону, якби посмів до неї доторкнутися, — сказав до Кеттл.
Вона глянула на мене так, наче думала, що я попрошу її це зробити.
— Я теж боюся її торкнутися, — врешті озвалася вона, і ми обоє відвернулися від колони.
Коли ми йшли дорогою, на гори наповзав вечір, а ніч швидко наступала йому на п’яти. Переходячи осипище у майже цілковитій темряві, я крокував за Кеттл і вовком. Ні він, ні вона не здавалися наляканими, а я надто втомився, аби перейматися, чи переживу цей перехід.
— Не дозволяй своїм думкам блукати, — вилаяла мене стара, коли ми зійшли з кам’яного звалища і знову опинилися на дорозі. Взяла мене за руку та міцно стиснула.
Так ми йшли якийсь час майже напотемки, просто тримаючись прямої та рівної дороги попереду, прокладеної вздовж схилу гори. Вовк біг першим, часто повертаючись, аби впевнитися, що з нами все гаразд. «Табір уже недалеко», — підбадьорив він мене після одної з таких пробіжок.
— Скільки ти цим займаєшся? — за якийсь час спитала мене Кеттл.
Я не став удавати, що не зрозумів запитання.
— Розпочав, коли мені було близько дванадцяти літ.
— Скількох людей ти вбив?
Дарма як звучало, та це не було байдуже запитання. Я відповів серйозно:
— Не знаю. Мій… учитель не радив мені рахувати. Казав, що це погана ідея.
Це не були його точні слова. Я добре їх запам’ятав. «Скільки — неістотно після першого, — сказав Чейд. — Знаємо, хто ми. Кількість не робить тебе ні кращим, ні гіршим». Я саме міркував, що він мав на увазі, коли Кеттл промовила в темряву:
— Я вже вбивала. Один раз.
Я не відповів. Дав би їй змогу розповісти мені про це, якби вона хотіла, та насправді не мав бажання знати.
Рука старої в моїй легенько затремтіла.
— Я вбила її у гніві. Не думала, що зумію, вона завжди була сильнішою. Але я залишилася живою, а вона померла. Тож вони випалили мене і прогнали. Відправили у довічне вигнання. — Сильно стиснула мою долоню своєю. Ми йшли далі. Попереду я помітив маленьку жаринку. Це, мабуть, жаровня, що горіла в наметі.
— Годі було й подумати, аби зробити те, що я зробила, — втомлено промовила Кеттл. — Досі ніколи такого не траплялося. Ох, між групами Скіллу, звичайно, зрідка, через суперництво за прихильність короля. Але я викликала на Скілл-поєдинок учасницю власної групи і вбила її. А це непростимо.
Розділ 29. Півняча корона
У гірського люду є одна гра. Складно вивчити її правила, тяжко опанувати. Грають у неї картами та жетонами з рунами. Карт загалом сімнадцять, переважно як чоловіча долоня завбільшки, роблять їх із будь-якого дерева світлої барви. На кожну карту нанесено постать із горянської традиції — Старого ткача чи Ту, що вистежує. Виконують ці високо стилізовані зображення фарбами, а контури випалюють. Позначених рунами жетонів — тридцять один, їх роблять із сірого каменю, характерного для Гір, і вирізають на них ієрогліфи — Каменю, Води, Пасовища тощо. Карти й жетони роздають гравцям, зазвичай трьом, поки не буде роздано всі. Карти і руни мають традиційну вагу, але вона змінюється залежно від комбінацій. Ця гра вважається дуже старою.
Решту шляху до намету ми пройшли мовчки. Зізнання Кеттл так мене приголомшило, що я не міг придумати жодної годящої фрази. Звісно, у мене з’явилися сотні питань, але ж засипати її ними — чистісінька дурість. Вона має відповіді, та сама вирішує, коли вділити їх мені. Тепер я це знав. Нічноокий тихо і швидко повернувся до мене. Підступив мені аж до ніг.
Вона вбила у своїй зграї?
Скидається на те.
