Мандри убивці - Робін Хобб
Не зараз.
Коли ми увійшли до намету, ніхто не заводив розмови. Ніхто нас ні про що не питав. Тож я тихо сказав:
— Ми вбили солдатів, відігнали коней, а їхні запаси скинули в прірву.
Старлінг лише дивилася на нас, наче не розуміла. Її очі були круглими й темними, як у птаха. Кеттрікен налила нам чаю і тихцем додала принесені нами харчі до наших власних, запаси яких уже вичерпувалися.
— Блазневі трохи краще, — сказала вона, змінюючи тему розмови.
Я глянув, як він спав, закутаний покривалами, і засумнівався в цьому. Очі йому запалися, волосся склеїлося від поту і прилипло до черепа, а від неспокійного сну стирчало віхтиками. Та коли я торкнувся його обличчя долонею, то воно було майже холодним. Я щільніше закутав Блазня покривалом.
— Він щось їв? — спитав я Кеттрікен.
— Випив трохи супу. Фітце, я думаю, з ним усе буде гаразд. Він уже хворів так, день чи два, у Синьому озері. Все так само: лихоманка і слабкість. Казав тоді, що це, може, й не хвороба, а лише зміна, характерна для його роду.
— Вчора він повторив мені те саме, — погодився я.
Вона вклала мені в руки миску теплого супу. Якусь мить його запах здавався приємним. Тоді потягло рештками супу, який перелякані солдати розлили на засніжену дорогу. Я стис щелепи.
— А ти взагалі бачив членів групи Скіллу? — спитала мене Кеттрікен.
Я труснув головою, затим змусив себе заговорити.
— Ні. Але там був великий кінь, а вбрання в його сумках пасувало б на Барла. В іншій був синій одяг, як любить Каррод. І речі строгого крою, для Вілла.
Я промовив їхні імена неспокійно, наче боявся, що можу їх прикликати, називаючи. З іншого боку, це імена людей, яких я вбив. Скіллери вони чи ні, гори з ними покінчать. Та я не пишався зробленим. Не міг і цілковито повірити в це, доки не побачу їхніх костей. Тим часом я знав одне: навряд чи вони нападуть на мене цієї ночі. Уявив, як вони повертаються до колони, сподіваючись, що там їх чекають їжа, вогонь і притулок. Натомість знаходять холод і темряву. Не побачать крові на снігу.
Я зрозумів, що суп стигне. Змусив себе з’їсти його, просто ковтав, не відчуваючи смаку. Таллоу грав на сопілці. Раптом я згадав, як він сидів колись на задніх сходах посудомийні та розважав кухонних дівчат-помивачок. Я заплющив очі, даремно мріючи згадати про нього щось недобре. Підозрюю, що єдиним його злочином була служба не тому господареві.
— Фітце, — відразу ж штурхонула мене Кеттл.
— Я не блукав! — обурився я.
— То б невдовзі почав. Сьогодні страх був твоїм союзником. Тому ти залишався зосередженим. Але вночі маєш якийсь час проспати, а тоді твій розум мусить бути добре захищеним. Повернувшись до колони, вони зрозуміють, що це справа твоїх рук, і почнуть полювати на тебе. Чи ти думаєш інакше?
Я знав, що так воно і є, та неприємно було чути, як це промовляють уголос. Хотів би я, щоб ні Кеттрікен, ні Старлінг не чули нас і не спостерігали за нами.
— Отож. А зараз трохи пограємо в нашу гру, гаразд? — задобрювала мене Кеттл.
Ми зіграли чотири партії. Я двічі переміг. Тоді вона розставила камені, майже всі білі, і дала мені чорний камінь, яким я мав виграти. Я намагався зосередитися на грі, знаючи, що раніше це допомагало, але просто був надто втомлений. Думав, що минуло понад рік, відколи я покинув Оленячий замок у подобі трупа. Понад рік, відколи я спав у справжньому ліжку, яке називав власним. Понад рік, відколи мав певність, що вчасно попоїм. Понад рік, відколи тримав Моллі в обіймах, понад рік, відколи вона наказала мені назавжди з нею розлучитися.
— Фітце. Припини.
Я підвів погляд з-над гральної полотнини і побачив, що Кеттл пильно до мене придивляється.
— Ти не можеш дозволити собі цього. Мусиш бути сильним.
— Я надто втомлений, щоб бути сильним.
— Сьогодні твої вороги були необережними. Не сподівалися, що ти їх розкриєш. Більше вони необережними не будуть.
— Сподіваюся, вони будуть мертвими, — кинув я з радістю, якої не відчував.
— Не так воно легко, — відповіла Кеттл, не знаючи, яким морозом пройняло мене від її слів. — Ти казав, що в місті тепліше. Побачивши, що втратили припаси, вони повернуться до міста. Там матимуть воду, і я певна, що вони взяли з собою харчі бодай на день. Не думаю, що ми можемо вже ними знехтувати. А ти як вважаєш?
— Мабуть, ні.
Нічноокий поруч зі мною сів, неспокійно заскавчав. Я придушив свій відчай, а тоді втихомирив його дотиком.
— Я б лише хотів, — неголосно зізнався я, — мати змогу просто поспати якийсь час. Бути самому у своєму розумі, бачити власні сни, не боятися, що десь опинюся або хтось на мене нападе. Не боятися, що голод Скіллу накриє мене з головою. Простий сон, і це все.
Я розмовляв із нею відверто, знав тепер, що стара добре мене розуміє.
— Цього я тобі не можу дати, — спокійно сказала Кеттл. — Єдине, що можу запропонувати, — це гра. Довірся їй. Покоління скіллерів використовували її, щоб захиститися від таких небезпек.
Тож я знову схилився над грою і закарбував у думках розстановку каменів. Вклавшись тієї ночі поруч із Блазнем, мав її перед очима.
Тієї ночі я витав, як колібрі, десь на межі між сном і явою. Зміг наблизитися до сну впритул і в тому стані й залишився, обдумуючи гру Кеттл. Не раз повертався до яви. Розпізнавав тьмяне світло жаровні та сонні постаті поруч зі мною. Кілька разів торкався Блазня, перевіряючи, як він. Щоразу його шкіра здавалася холоднішою, а сон глибшим. Тієї ночі на варті стояли по черзі Кеттрікен, Старлінг і Кеттл. Я помітив, що вовк чергував разом із королевою. Я не чергував: вони ще не вірили, що я буду достатньо чуйним, вартуючи. Я був їм за це егоїстично вдячним.
Незадовго до світанку я знову прокинувся, побачив, що все спокійно. Перевірив Блазня, тоді вклався і заплющив очі, сподіваючись ще трохи відпочити. Натомість у страшних подробицях побачив велике око: наче, стуливши власні, я розтулив це. Намагався знову розплющити очі, відчайдушно рвався до пробудження, але щось мене тримало. Я почував, як мою свідомість тягне, наче зворотна підводна течія засмоктує плавця. Опирався щосили. Відчував пробудження відразу ж над собою, мов бульбашку, в яку міг увірватися, якби тільки зумів її торкнутися. Та не міг цього зробити. Боровся, викривлював обличчя, намагаючись розплющити неслухняні очі.
Око спостерігало за мною. Одне велике темне око. Не Віллове. Регалове. Він дивився на мене, а я знав, що моє борюкання приносить йому насолоду. Здавалося, він не докладає жодного зусилля, тримаючи мене, як муху під скляною мискою. Та я навіть у паніці знав: якби він міг зробити щось гірше, ніж просто тримати мене, то вже б це зробив. Прорвався крізь мої стіни, але не міг зробити нічого більшого за просту погрозу. Утім, і цього досі вистачало, щоб серце мені калатало від жаху.
— Бастарде, — любовно протягнув він. Це слово прокотилося крізь мій мозок, як
