Мандри убивці - Робін Хобб

Ми з Блазнем квапливо подалися вперед, залишивши Кеттл, — хай сама повертається до Кеттрікен і розповідає їй про розгалуження. Знайшли Старлінг, що сиділа край дороги на якомусь камені з вирізаним орнаментом. Джеппи тим часом жадібно їли. Розгалуження дороги позначало велике коло, покрите бруківкою і оточене відкритим трав’яним лугом. У центрі кола здіймався моноліт. Можна було б сподіватися, що він обросте мохом і покриється шрамами від лишайника. Натомість чорний камінь був гладеньким і чистим, як не брати до уваги пилу та бруду від вітру з дощем. Я стояв, вдивляючись у камінь та вивчаючи ієрогліфи, а Блазень тим часом блукав довкола. Я намагався визначити, чи якийсь із цих символів збігається зі знаками на скопійованій мною карті, коли він вигукнув:

— Тут колись було селище!

Показав, широко розвівши руками.

Я глянув угору й зрозумів, що Блазень мав на увазі. Лугом тяглися заглиблення — це низькоросла трава покрила старі бруковані пішохідні доріжки. Широка пряма дорога, що мог­ла колись бути вулицею, бігла через луг і за його межами, під деревами. Зарослі мохом і виткими лозами підвищення — все, що зосталося від стін домів та крамниць, які в минулому її оточували. Дерева росли там, де раніше палали домашні вогнища, а люди споживали їжу. Блазень знайшов велику кам’яну брилу й виліз на неї, щоб роздивитися довкола.

— Свого часу це могло бути велике місто.

Сказане мало сенс. Якщо ця дорога була широким торговим шляхом, як я бачив у Скілл-видінні, то природно, що на кожному перехресті виростало місто або ярмарок. Я міг уявити це місце в ясний весняний день, коли селяни привозили до міста свіжі яйця та молоду зелень, а ткачі розвішували свої нові витвори, аби спокусити покупців і…

В одну мить коло довкруж колони наповнилося людьми. Видіння обмежувалося брукованим майданчиком. Лише під владою чорного каменю люди сміялися, жестикулювали й торгували між собою. Дівчина у вінку із зеленого плюща пройшла крізь натовп, зиркаючи на когось через плече. Клянуся, що вона помітила мій погляд і підморгнула мені. Здалося, мене покликали на ім’я. Я повернув голову. На підвищенні хтось стояв. Постать, одягнена в легке вбрання, що спадало їй до ніг і зблискувало золотою ниткою. Мала на голові позолочену дерев’яну корону, оздоблену майстерно вирізаними півнячими головами та пір’ям з півнячого хвоста. В руках тримала скіпетр, що насправді був пір’яною мітелочкою, але вона по-королівському ним жестикулювала, виголошуючи якийсь указ. У колі довкруж мене люди ревли від сміху. Я міг лише дивитися на її шкіру, білу, мов крига, та безбарвні очі. Вона глянула просто на мене.

Тут Старлінг чимдуж ляснула мене. Від сили, з якою вона це зробила, голова мені сіпнулася назад. Я здивовано глянув на менестрельку. У роті, де зуби прокусили зсередини щоку, зібралася кров. Вона знову підняла руку, стиснуту в кулак, і я зрозумів, що мене чекає ще й стусан. Поквапом відступив і вхопив її за зап’ястя.

— Припини це! — сердито крикнув я.

— Ти… припини це! — задихалася вона. — І Блазні накажи! — Сердито вказала на Блазня, що й далі височів на своєму п’єдесталі із застиглою мімікою статуї. Не дихав і не кліпав. Та, доки я на нього дивився, він повільно перевернувся і каменем упав униз.

Я очікував, що в повітрі Блазень скрутить колесо і приземлиться на ноги, як він це часто робив, розважаючи двір короля Шрюда. Натомість він упав, розпластаний, на лугову траву й непорушно там лежав.

Якусь мить я стояв, приголомшений. Тоді підбіг до нього. Ухопив Блазня під руки, відтяг від чорного кола й чорного каменя, на який він виліз. Якийсь інстинкт змусив мене відволікти його в тінь і примостити, сперши на стовбур живого дуба.

— Принеси води! — гарикнув я Старлінг, і вона припинила лаяти нас. Побігла до нав’ючених джеппів і дістала бурдюк із водою.

Я притис пучки пальців Блазневі до горла, відчув, що життя й далі в ньому б’ється. Його очі були лише наполовину заплющеними, він лежав наче непритомний. Я кликав його на ім’я та ляскав по щоках, доки не повернулася Старлінг із водою. Розкоркував бурдюк і плеснув йому в обличчя холодною водою. Якийсь час не було жодної реакції. Тоді він тяжко сапнув, пирхнув, виплюнув воду й різко сів. Його очі були порожніми. Тоді зустрівся зі мною поглядом і безтямно вищирився.

— Які люди, який день! Це було проголошення появи Ріелдерового дракона, і він пообіцяв, що візьме мене політати… — Раптом Блазень насупився, розгублено озирнувся. — Усе зникає, мов швидкоплинний сон, і залишаються хіба лиш тіні…

Тут зненацька до нас приєдналися Кеттл і Кеттрікен. Старлінг виклала їм усе, що трапилося, а я тим часом допомагав Блазневі напитися води. Коли менестрелька закінчила, Кеттрікен спохмурніла, зате вже Кеттл напустилася на нас.

— Білий Пророк і Каталізатор! — сердито кричала вона. — Краще називати їх справжніми іменами. Телепень і Йолоп! Не минуть жодної нагоди втнути щось дурне й необачне! Він же геть нетренований, як йому захиститися від групи Скіллу?

— Ви знаєте, що трапилося? — різко перебив я тираду старої.

— Я… ну, звичайно ж, ні. Та можу здогадатися. Камінь, на який він виліз, мусив бути Скілл-каменем, так само, як дорога й колони. І цього разу дорога якось піймала вас обох, а не тебе самого.

— Ви знали, що таке може трапитися? — Я не чекав відповіді. — То чого ж нас не попередили?

— Я не знала! — відповіла вона. Затим винувато додала: — Лише здогадувалася. Ніколи не думала, що хтось із вас буде настільки дурним і…

— Пусте! — втрутився Блазень. Зненацька засміявся і встав, відкинувши мою руку. — Ох, це воно! Те, чого я не відчував роками, відколи був ще дитиною. З певністю та силою. Кеттл! Хочете почути промову Білого Пророка? То слухайте її та радійте, як і я радію. Ми не тільки потрапили туди, де повин­ні бути, а й тоді, коли повинні. Всі перехрестя збігаються, ми дедалі ближче підходимо до центру павутини. Ми з тобою. — Раптом він обхопив мою голову руками, торкнувся своїм чолом мого. — Ми навіть ті, ким повинні бути!

Потім несподівано відпустив мене й перевернувся. Скрутив колесо, якого я чекав раніше, схопився на ноги, присів у глибокому реверансі та знову голосно й радісно засміявся. Ми всі вирячилися на нього.

— Тобі загрожує велика небезпека! — суворо сказала йому Кеттл.

— Я знаю, — майже щиро відповів він, а тоді додав: — Як я сказав. Саме там, де ми повинні бути. — Помовчав, затим спитав зненацька: — Ти бачив мою корону? Правда ж, чудова? Цікаво, чи зумів би я відтворити її з пам’яті?

— Я бачив півнячу корону, — повільно відповів я. — Та гадки не маю, що це й навіщо.

— Не маєш? — Блазень перехилив голову набік і співчутливо усміхнувся: — Ох, Фітці-фітце, я пояснив би тобі, якби міг. Не в тому річ, що хочу зберегти це в таємниці, просто ці таємниці годі передати словами. Вони більше ніж наполовину почуття, розуміння слушності. Можеш повірити мені?

— Ти знову ожив, — сказав я здивовано.

Я не бачив такого світла в його очах, відколи він змушував короля