Мандри убивці - Робін Хобб

Та не зайшли ми далеко, як нашу дорогу перегородив наступний струмок. Маючи на вибір мокрі ноги чи мокрі чоботи, я вибрав перше. Вода була крижаною. Єдина радість — стопи через це так мені задерев’яніли, що я не відчував дрібного каміння на дні. Перейшовши на той берег, знову взув чоботи. Що тяжчим ставав шлях, то тісніше гуртувалося наше маленьке товариство. Зараз ми йшли всі разом, мовчки. Перекликалися чорні дрозди, бриніли ранні комахи.

— Скільки тут життя, — тихо промовила Кеттрікен.

Її слова, здавалося, зависли в напоєному пахощами повітрі. Я кивнув, погоджуючись. Скільки довкола нас життя, і рослинного, і тваринного. Воно наповнило моє Віт-чуття і, здавалося, імлою висіло в повітрі. Після голих гірських каменів і пустельної дороги Скіллу від цієї п’янкої буйності життя голова йшла обертом.

Тоді я побачив дракона.

Я зупинився, різко підняв руку, наказавши так зберігати тишу та спокій. Усі зрозуміли цей наказ. Мої товариші глянули туди ж, куди і я. Старлінг тяжко зітхнула, у вовка здибилася шерсть. Ми втупилися в дракона, такі ж непорушні, як і він.

Золотий і зелений, простягся між деревами у їхній плямистій тіні. Він був доволі далеко від шляху, тож між деревами я бачив лише його фрагменти, але й ті справляли чимале враження. Його величезна голова, у кінське тіло завбільшки, глибоко занурилася в мох. Те око дракона, яке я міг побачити, було заплющене. Довкола горла вільно лежав великий комір з пір’їстої луски, що переливалася веселкою. Однакові пучки над очима могли здатися навіть кумедними, от тільки в істоті такій величезній та дивній не могло бути нічого кумедного. Я бачив покрите лускою плече та довгий хвіст, що звивався між двома деревами. Сухе листя зібралося довкола нього кучугурою, творячи щось схоже на гніздо.

Певний час ми стояли, затамувавши подих. Тоді Кеттрікен глянула на мене. Питально здійняла брови, але я затримав її, ледь знизавши плечима. Гадки не мав, які небезпеки можуть нам загрожувати з боку цього створіння і як їм протистояти. Дуже повільно й тихо видобув меча. Раптом він здався мені вельми дурною зброєю. Так само можна було іти на ведмедя зі столовим ножем. Не знаю, скільки часу тривала наша жива картина. Мені здавалося, що нескінченно довго. Від непорушності мені заболіли м’язи. Джеппи нетерпляче заворушилися, але стояли у вервечці, доки Кеттрікен тримала проводиря на місці. Нарешті королева мовчки подала ледь помітний знак, і наша група знову повільно рушила вперед.

Коли сонна тварина зникла нам з очей, я перевів подих і відразу ж відчув, що від стискання руків’я меча в мене боліла рука, а м’язи зненацька обм’якли. Я відкинув з обличчя мокре від поту волосся. Обернувся, щоб обмінятися з Блазнем полегшеним поглядом, але він дивився кудись поза мене, не вірячи своїм очам. Я квапливо глянув туди ж, а всі інші, наче пташина зграя, повторили мій рух. Ми знову зупинилися, мовчазні й приголомшені, побачивши другого сонного дракона.

Ця істота лежала в густій тіні вічнозелених дерев. Подібно до першої, глибоко занурилася в мох та опалу хвою й листя. Але цим схожість і вичерпувалася. Довгий звивистий хвіст обкрутився довкола неї, як гірлянда, а шкіра, покрита гладенькою лускою, виблискувала багатою мідяно-бронзовою барвою. Видно було крила, щільно притиснуті до вузького тулуба. Довгу здійняту шию закинуто на спину, як у сонної гуски. Обрис голови теж скидався на птаха, включно з яструбиним дзьобом. З лоба істоти спіраллю виростав блискучий ріг, зловісно гострий при кінці. Чотири кінцівки, підібгані під тулуб, змушували згадати радше лань, аніж ящера. Називання обох цих створінь драконами видавалося мені суперечністю, та я не мав для них іншого слова.

Ми знову мовчки стояли, витріщаючись, а джеппи тим часом неспокійно ворушилися. Зненацька озвалася Кеттрікен:

— Не думаю, що це живі істоти. Мені здається, що це майстерно зроблені кам’яні фігури.

Моє Віт-чуття запевняло мене про інше.

— Вони живі! — пошепки перестеріг я її. Потягся Вітом до одного з драконів, але тут Нічноокий перелякався ледь не до паніки. Я припинив торкання свідомостей. — Вони дуже глибоко сплять, наче ще не вийшли зі сплячки, в яку впали взимку. Та я знаю, що вони живі.

Доки ми з Кеттрікен розмовляли, Кеттл вирішила впевнитися сама. Я бачив, як розширилися очі Кеттрікен. Повернувся до дракона, боячись, що він прокидається. Натомість побачив, як Кеттл поклала висохлу руку на нерухому голову дивної істоти. Здається, рука затремтіла, торкаючись, але потім стара майже сумно всміхнулася і погладила спіральний ріг.

— Прегарно, — мрійливо сказала вона. — Як уміло зроб­лено!

Обернулася до нас.

— Зверніть увагу, як торішній плющ обвився довкола кінчика її хвоста. Гляньте, як глибоко вона занурилася в листя та хвою, що нападали за десятки літ. А може, десятки десятків. І все-таки кожна лусочка досі блищить, так бездоганно вона сформована.

Старлінг та Кеттрікен рушили вперед з вигуками здивування й захоплення. Невдовзі вони вже сиділи біля фігури навпочіпки, привертаючи увагу одна одної до чудово зроб­лених деталей. Їхній захват викликали окремі лусочки крил, граціозна петля згорнутого в кільця хвоста й усі інші красоти мистецького витвору. Та, доки вони так ревно вказували й торкалися, ми з Нічнооким не могли зрушити з місця. Вздовж усієї спини вовка шерсть стала дибки. Він не гарчав, він заскавулів так тоненько, що вийшов майже свист. За мить я усвідомив, що й Блазень не приєднався до решти. Я повернувся в його бік і побачив, що він дивиться здалеку. Так скупець міг би дивитися на купу золота, більшу навіть за його сни. Саме так розширилися його очі. Навіть бліді щоки, здається, порожевіли.

— Фітце, підійди і глянь! Це тільки холодний камінь, так майстерно вирізаний, що здається живим. І дивись! Ось іще один, з оленячими рогами та людським обличчям. — Кеттрікен показала рукою. Я побачив ще одну фігуру. Спала, простягшись, на лісовій підкладці. Всі залишили першу дивовижу та кинулися оглядати нову, голосно вихваляючи її красу й витонченість деталей.

Я рушив на свинцевих ногах, вовк щільно притисся до мене збоку. Підійшовши до однорогої істоти, я міг на власні очі побачити пухнасту сіточку з павутини, що приліпилася до заглибини стопи, біля самісінького копита. Ребра не рухалися від дихання, я не чув жодного тілесного тепла. Нарешті змусив себе покласти руку на холодний різаний камінь.

— Це статуя, — вголос промовив я, наче хотів присилувати себе повірити в те, що заперечувало моє Віт-чуття.

Озирнувся довкола, перебіг поглядом від людини-оленя, яким і досі милувалася Старлінг, до Кеттрікен і Кеттл. Вони стояли, усміхаючись, біля чергової статуї. Тіло, схоже на кабаняче, лежало на боці, з пащі стирчали ікла десь мого зросту завдовжки. Ця постать дуже скидалася на лісового вепра, впольованого Нічнооким, от тільки мала величезні розміри і притиснуті до боків крила.

— Я вже розшукав не менш як десяток таких фігур, — заявив Блазень. — А за цими деревами є ще одна різьблена колона, як та, що ми бачили раніше.

Він зацікавлено торкнувся долонею поверхні статуї і ледь не скривився від холоду цього дотику.

— Не можу повірити, що це неживий камінь, — сказав я йому.

— Я теж ніколи не бачив настільки реалістичних скульптурних деталей, — погодився він.

Я не намагався пояснити йому, що він не так