Мандри убивці - Робін Хобб

— Моллі моя дружина, — тихо сказав я, та думаю, що насправді вона не почула.

— Але потім, навіть знаючи, що ти проти, я однаково так зробила. Розуміючи, що так купую собі місце тут, поруч із тобою, аби стати свідком… того, що ти зробиш. Хай що б це було. Аби побачити щось дивовижне, не оспіване досі, жодним менестрелем, як ці статуї сьогодні. Бо це був мій єдиний шанс на майбутнє. Мушу мати пісню, мушу стати свідком чогось, що назавжди забезпечило б мені почесне місце між менестрелями. Гарантувало б мені суп та вино, коли я стану надто старою, щоб мандрувати від замку до замку.

— А ти не могла б побратися з чоловіком, який ділив би з тобою життя та дітей? — тихо спитав я. — Гадаю, ти без проблем привернеш до себе чоловічий погляд. Безперечно, мусить знайтися такий…

— Жоден чоловік не захоче побратися з безплідною, — відповіла Старлінг. Її голос втратив свою виразність і мелодійність. — Фітце, коли замок Діміті впав, мене залишили на смерть. І я лежала між мертвими, певна, що й сама ось-ось помру, бо не могла уявити собі, як жити далі. Довкола мене палали будівлі, кричали поранені, тхнуло паленим м’ясом. — Вона замовкла. Коли заговорила знову, її голос став трохи рівнішим. — Але я не померла. Тіло виявилося сильнішим за волю. Другого дня я поволоклася до води. Мене знайшли інші вцілілі. Я жила, була навіть у кращому стані, ніж багато інших. Доки не минули два місяці. Тоді я вже впевнилася: те, що мені заподіяли, було гіршим за смерть. Я знала, що виношую дитину, чиїм батьком є один із цих виродків.

Тож я пішла до цілительки, та дала мені зілля, але воно не подіяло. Я пішла до неї ще раз, а вона мене застерегла. Сказала, що раз трунок не подіяв, то краще залишити все як є. Та я пішла до іншої цілительки, що дала мені інший засіб. Він… викликав у мене кровотечу. Я скинула дитя, але кровотеча не припинилася. Я знову пішла до цілительок, обох, однак жодна не могла мені допомогти. Сказали, що з часом кровотеча припиниться сама собою. Та одна з них додала, що я, напевно, не матиму більше дітей. — Її голос стужавів, тоді посильнішав. — Знаю, що ти вважаєш мої стосунки з чоловіками безладними. Та, коли вже тебе зґвалтовано, це… змінюється. Назавжди. Кажу собі: що ж, це може трапитися у будь-яку мить. А так я принаймні сама вирішую, з ким і коли. У мене ніколи не буде дітей, тож ніколи не буде постійного мужчини. Чого ж мені не брати того, що я можу мати? Знаєш, через тебе я якийсь час у цьому сумнівалася. Аж до Мунсея. Мунсей знову довів мені, що я мала рацію. З Мунсея я дісталася Джампі. Знала: я маю право зробити все, що мушу, аби вижити, бо не буде ні чоловіка, ні дітей, які дбатимуть про мене, коли я постарію. — Її голос став ламким і уривчастим, коли вона промовила: — Інколи думаю, що краще б мене перекували…

— Ні. Ніколи не кажи цього. Ніколи. — Я боявся торкнутися її, та зненацька вона обернулася і притулилася до мене обличчям. Я обійняв її рукою, відчув, як вона тремтить. Відчував, що мушу зізнатися у своїй дурості. — Я не зрозумів тоді… Коли ти сказала, що Барлові солдати зґвалтували кількох жінок… Я не знав, що ти витерпіла це.

— Ох, — її голос був дуже тихим. — Я думала, що ти вважаєш це дрібницею. Чула, як у Ферроу казали, що насилля — мука лише для цнотливих дів і заміжніх жінок. Думала, може, ти вважаєш, що з кимось таким, як я, так і слід.

— Старлінг! — Я відчув спалах ірраціонального гніву.

Як вона могла повірити, що я настільки безсердечний? Тоді подумки повернувся назад. Я бачив синці на її обличчі. Чого не здогадався? Навіть ніколи не заговорив з нею про те, як Барл наказав переламати їй пальці. Покладався на те, що вона й так знала, наскільки це мене вразило. Знала, що Барлова погроза заподіяти їй ще більшу кривду тримала мене на прив’язі. Думав, що вона відняла у мене свою приязнь через мого вовка. А як вона сприймала те, що я від неї віддалився?

— Я приніс багато болю у твоє життя, — зізнався їй. — Не думай, що я не знаю вартості рук менестреля. Або що мені байдуже насилля над твоїм тілом. Якщо ти хочеш говорити про це, я готовий слухати. Інколи розмова допомагає.

— А інколи ні, — заперечила. Зненацька вхопилася за мене сильніше. — Того дня, коли ти стояв перед нами всіма й детально розповідав, що зробив із тобою Регал… Того дня я разом із тобою спливала кров’ю. Це не стерло нічого, що тобі заподіяно. Ні. Не хочу ні говорити про це, ні думати.

Я підняв її руку, ніжно поцілував пальці, зламані через мене.

— Я не плутаю того, що тобі заподіяно, з тим, хто ти, — сказав їй. — Дивлячись на тебе, бачу менестрельку Старлінг Пташину Пісню.

Кивнула, припавши до мене обличчям. Я зрозумів: було так, як я й здогадувався. Ми з нею поділяємо цей страх. Не зможемо жити як жертви.

Я не сказав більш нічого, просто сидів. Мені знову спало на думку, що, навіть коли ми знайдемо Веріті, навіть коли його повернення якимсь чудом змінить перебіг війни, зробивши нас переможцями, до декого перемога прийде надто пізно. Мій шлях був довгим і втомливим, та я й досі насмілювався вірити, що при його кінці може настати життя, яке я виберу собі сам. Старлінг не мала й цього. Хай як далеко вглиб суходолу втекла б, ніколи не порятується від війни. Я пригорнув її міцніше й відчув, як її біль просочується в мою кров. За якийсь час вона перестала тремтіти.

— Вже геть потемніло, — сказав я нарешті. — Краще б нам повернутися в табір.

Вона зітхнула, але випросталася. Взяла мене за руку. Я хотів було повести її до табору, та менестрелька потягла мене назад.

— Будь зі мною, — сказала просто. — Лише тут і лише зараз. З ніжністю і приязню. Щоб забрати… те інше геть. Дай мені тільки це від себе.

Я прагнув її. Прагнув із відчаєм, що не мав нічого спільного з коханням, а навіть, думаю, мало спільного з похіттю. Вона була теплою і живою, це було б солодкою і простою людською розрадою. Якби я міг бути з нею і якимось чудом вийти з цього незміненим у тому, що я думаю про себе і що відчуваю до Моллі, зробив би це. Але те, що я відчував до Моллі, не обмежувалося часом, коли ми були разом. Я дав Моллі це право на себе. Не міг відібрати його в неї тільки тому, що ми певний час були нарізно. Не думаю, що існували слова, які могли б змусити Старлінг зрозуміти, що, вибираючи Моллі, я не відкидаю її. Тож я сказав натомість:

— Наближається Нічноокий. Має кролика.

Старлінг підступила до мене ближче. Провела долонею мені по грудях, дісталася шиї. Її пальці пробігли по лінії моєї щелепи, попестили мені вуста.

— Відішли його, — тихо промовила вона.

— Не можу відіслати його настільки далеко, аби він не знав всього, що ми з ним поділяємо, — чесно сказав я.

Її рука