Мандри убивці - Робін Хобб

— Чи ти колись подумав про те, що можеш боляче вразити її почуття? — сердито спитав я.

— Я думав про них стільки ж, скільки й вона про мої. Теж не переймалася б, чи таке твердження може боляче вразити мене. — Він зненацька повернувся у мій бік, киваючи довгим пальцем. — Зізнайся. Ти поставив це запитання, не задумуючись, чи вразить воно моє марнославство. Як ти почувався б, якби я зажадав доказу, що ти мужчина? Ах! — Раптом його рамена опустилися, Блазень, здавалося, втратив усю енергію. — Чи варто марнувати на це слова, знаючи, з чим ми мусимо мірятися силами? Облиш, Фітце, а я теж так зроб­лю. Хай Старлінг каже про мене «вона», скільки її воля. Зроблю все, що в моїх силах, аби на це не зважати.

І я мав би дати цьому спокій. Та не зробив цього.

— Та ще вона думає, наче ти мене любиш, — намагався пояснити.

Він дивно на мене глянув.

— Я й люблю.

— Я про любов між мужчиною та жінкою.

Блазень глибоко вдихнув.

— А як це?

— Я про… — Мене майже розсердило, що він вдає, наче не розуміє. — У ліжку. У…

— То це так мужчина любить жінку? — зненацька перебив він мене. — У ліжку?

— Це частка любові! — Я раптом почав захищатися, хоча й не міг сказати чому.

Він здійняв брову і спокійно сказав:

— Ти знову плутаєш гідравліку з любов’ю.

— Це більше, ніж гідравліка! — гукнув я йому. Зненацька злетів якийсь птах, крячучи. Я озирнувся на Кеттл і Старлінг, які обмінялися здивованими поглядами.

— Розумію, — мовив Блазень. Трохи подумав, доки я йшов стежкою попереду нього. Тоді озвався мені вслід: — Скажи, Фітце, ти любив Моллі чи те, що в неї під спідницями?

Тепер настала моя черга ображатися. Та я не мав наміру дозволити йому заткнути мені рота.

— Я люблю Моллі і все, що є її часткою, — заявив я.

Мої щоки запалали, я ненавидів це дедалі сильніше відчуття.

— Ось ти це й сказав, — відповів Блазень, наче я довів йому його ж твердження. — Я теж люблю тебе і все, що є твоєю часткою. — Він схилив голову вбік, дальші його слова були кинутим мені викликом. — Ти не відповідаєш мені взаємністю?

Він чекав. Мені до розпачу хотілося, щоб я не починав був цієї дискусії.

— Знаєш, що я люблю тебе, — нарешті сказав я неохоче. — Після всього, що між нами було, як можеш навіть питати про це? Але я люблю тебе, як чоловік чоловіка…

Тут Блазень глузливо на мене зиркнув. Зненацька його очі сяйнули, і я зрозумів, що він от-от утне зі мною щось жахливе.

Він вискочив на чергову повалену колоду. З цієї висоти кинув Старлінг тріумфальний погляд і драматично вигукнув:

— Він сказав, що любить мене! А я люблю його!

Тоді з вибухом дикого реготу зістрибнув на землю, рвонув з місця і побіг стежкою поперед мене.

Я пригладив рукою волосся, поволі переліз через колоду. Чув сміх Кеттл і сердиті коментарі Старлінг. Тихо йшов собі лісом і шкодував, що мені забракло глузду тримати язик за зубами. Не сумнівався, що Старлінг кипить від люті. Достатньо зле й те, що останнім часом не промовила мені й слова. Я погодився з тим, що для неї мій Віт — це щось огидне. Не була першою, кого він бентежив, і досі вона виявляла щодо мене певну толерантність. Але її теперішній гнів матиме більш особистий характер. Ще одна дрібна втрата з того нечисленного, що мені залишилося. Якась моя частка дуже сумувала за тією близькістю, що певний час була між нами. Мені бракувало людського задоволення від того, що вона спала за моєю спиною або ж раптом хапала мене за руку по дорозі. Я думав було, що закрив серце перед такими потребами, та раптом затужив за цим простим теплом.

І, наче ця гадка зробила вилом у моїх стінах, — я зненацька подумав про Моллі. І Неттл, обидві вони в небезпеці через мене. Серце без попередження стислося, підступило до горла. «Мені не слід про них думати», — застеріг я себе. Не мав змоги попередити їх, водночас не зрадивши. Не мав також змоги дістатися до них так, щоб випередити при цьому Регалових поплічників. Міг тільки одне: покластися на дужу правицю Барріча та плекати надію, що Регал насправді не знає, де вони.

Я переплигнув через маленький струмок. Там чекав мене Блазень. Не кажучи й слова, пішов поруч зі мною. Здається, веселощі його покинули.

Я нагадав собі, що й сам не знаю напевне, де зараз Моллі з Баррічем. Так, знав назву сусіднього селища, та, поки тримав її при собі, вони в безпеці.

— Що знаєш ти, те можу знати я.

— Що ти сказав? — тривожно спитав я Блазня. Його слова виявилися настільки точною відповіддю на мої думки, аж мені по спині пробіг мороз.

— Я сказав, що знаєш ти, те можу знати я, — повторив він байдуже.

— Чому?

— От і я себе питаю. Чому мені хотіти знати те, що знаєш ти?

— Ні. Я мав на увазі, чому ти це сказав?

— Насправді, Фітце, гадки не маю. Ці слова випливли у мене в голові, тож я їх і сказав. Часто кажу речі, яких перед тим добре не обміркую. — Це останнє Блазень промовив наче вибачаючись.

— І зі мною так, — погодився я.

Нічого більше не сказав йому, але це мене непокоїло. Здавалося, від часу пригоди біля колони він куди більше скидався на блазня, якого я пам’ятав з Оленячого замку. Мене тішило, що до нього повернулися добрий настрій і впевненість у власних силах. Але при цьому я й тривожився, чи не надміру він вірить, що події перебігають, як їм і слід. Нагадав собі заодно, що його гострий язик більше годився для того, щоб породжувати конфлікти, аніж залагоджувати. Я й сам не раз відчував його уколи, але при дворі короля Шрюда можна було цього сподіватися. Та виявилося, що тут, у нашому маленькому гурті, Блазень жалив ще пекучіше. Я міркував, чи є якийсь спосіб зробити лагіднішим його гумор, гострий як бритва. Сам собі хитнув головою і рішуче заглибився в останню загадку Кеттл. Тримав її в голові, навіть пробираючись крізь бурелом і обходячи низько навислі гілки.

Вже настало надвечір’я, наша стежка глибше й глибше вела нас у долину. Ось древній шлях відкрив нам огляд на те, що лежало під нами. Я розгледів, як звисають вербові гілки, покриті зеленими намистинками майбутнього листя, побачив рожевуваті стовбури беріз, що височіли над трав’янистим лугом. Далі, глибше в долині, помітив коричневі стебла торішнього рогозу. Буйні зарості трави та папороті віщували попереду болотисту місцевість, а запах нерушної води ще й підкріплював це віщування. Коли вовк, який біг попереду, повернувся з вологими боками, я впевнився, що маю рацію.

Невдовзі ми дісталися місця, де жвавий струмок давно вже змив міст і поглинув дорогу на обох своїх берегах. Зараз він сочився потічком, виблискуючи, мов срібло, у кам’янистому річищі, та повалені дерева обабіч свідчили про його шаленство під час повені. З нашим підходом зненацька замовк жаб’ячий хор. Я перестрибував з каменя на камінь, щоб не промочити ніг.