Мандри убивці - Робін Хобб

— Вона мала б піти з Баррічем і залишити мене. Він краще про неї подбав би. Я не міг на той час ясно мислити…

— Тоді я був би мертвим, — зауважив я. — Блазню, хай там як, нема сенсу грати в цю гру з минулим. Зараз ми тут і лише звідси можемо рухатися.

І в цю мить я раптом побачив розв’язок гри, загаданої Кеттл. Він був таким ясним, аж я здивувався, що раніше його не помітив. Затим зрозумів. Щоразу, вивчаючи розстановку, я міркував, як вона могла дійти до такого жалюгідного стану. Бачив тільки безглузді рухи, що випереджали мій. Але вони вже не мали значення, коли я тримав у руці чорний камінь. Мої губи здригнулися у напівусмішці. Я потер чорний камінь великим пальцем.

— Зараз ми тут, — луною повторив Блазень, і я відчув, що його настрій є відображенням мого.

— Кеттрікен казала, що ти, може, насправді й не хворів. Що це, можливо… притаманне твоєму роду. — Я почувався ніяково, навіть здалеку підступаючи до цього питання.

— Це можливо. Так я здогадуюся. Глянь. — Він зняв рукавицю, підняв руку, дряпнув нігтями щоку. Зосталися сухі білі сліди. Блазень потер їх, і шкіра на щоці осипалася, як порошок. З тильного боку долоні вона теж лущилася, наче згоріла на сонці.

— Так буває, коли сходить сонячний опік. Не думаєш, що це через погоду?

— Можливо, й це. От тільки якщо все буде так, як минулого разу, то вся моя шкіра свербітиме й лущитиметься. І, доки це триватиме, я трохи наберу кольору. Мої очі змінюються?

Я мусив зазирнути йому в очі. Знайомі, а втім, зробити це було нелегко. Чи ці безбарвні кулі бодай трохи потемніли?

— Можливо, стали трішки темнішими. Не більше, ніж ель, коли його розглядати під світлом. А що з тобою буде пізніше? Ти й далі матимеш гарячку та набиратимеш кольору?

— Можливо. Не знаю, — зізнався Блазень за кілька хвилин.

— Як ти можеш не знати? — зажадав я. — Якими були твої старші родичі?

— Такими ж, як і ти, дурненький хлопчику. Людьми. Десь у моєму родоводі був Білий. У мені ця древня кров повернула собі власну подобу. Таке рідко трапляється. Та я не більше Білий, ніж людина. Думаєш, такі, як я, звичні для мого народу? Я ж тобі казав. Я аномалія навіть серед тих, що мають змішане походження. Думаєш, Білі Пророки народжуються в кожному поколінні? Тоді б до нас не ставилися так серйозно. Ні. За мого життя я єдиний Білий Пророк.

— Але невже твої вчителі, що мали всі ті записи, про які ти казав, не могли розповісти тобі, що на тебе чекає?

Він усміхнувся, та в його голосі була гіркота.

— Мої вчителі були аж надто певні, що знають усе, чого мені слід чекати. Намагалися розпланувати моє навчання і відкривати те, що я, на їхню думку, мав знати, коли вважали, що приспів належний для цього час. Коли мої пророцтва відрізнялися від їхніх планів, вони були мною невдоволені. Силкувалися витлумачити мені мої власні слова! Бачиш, були й інші Білі Пророки. Та, коли я пробував переконати їх, що я Білий Пророк, вони не могли прийняти цього. Показували мені писання за писанням, переконували, яке це зу­хвальство з мого боку — наполягати на чомусь такому. Але чим більше я читав, тим сильніше впевнювався. Старався пояснити їм, що мій час майже приспів. А єдиною їхньою порадою було почекати й довідатися більше, щоб упевнитися сильніше. Коли я їх покинув, у нас були не найкращі взаємини. Уявляю, якою несподіванкою виявилося для них те, що я поїхав таким молодим, хоч уже кілька літ пророкував їм це. — Він дивно всміхнувся мені, наче вибачаючись. — Може, коли б я залишився і закінчив науку, то краще знав би, як урятувати світ.

Я зненацька відчув, що мій шлунок стиснувся, бо ж досі вже звик покладатися на те, що принаймні Блазень знає, у чому наше призначення.

— То скільки ти насправді знаєш про наше майбутнє?

Він глибоко вдихнув, тоді видихнув:

— Тільки те, що ми творимо його разом, Фітці-фітце. Тільки те, що ми творимо його разом.

— Я гадав, що ти вивчив усі ці писання й пророцтва…

— Вивчив. Коли я був молодшим, бачив багато снів, були в мене й видіння. Та все так, як я казав уже тобі раніше: ніщо там не припасоване точно. Зрозумій, Фітце. Коли б я показав тобі вовну, кросна і швацьке приладдя, чи сказав би ти, глянувши на них, — о, це плащ, який я колись надягну? Та коли вже надягнеш його, то легко озирнутися назад і сказати: о, ці речі провіщали цей плащ.

— То що з цього пожитку? — несхвально кинув я.

— Пожитку? — луною повторив він. — Ах, я ніколи не мислив у цих категоріях. Пожитку з цього.

Якийсь час ми йшли мовчки. Я знав, як тяжко Блазневі тримати швидкість. Марно шкодував, що годі було залишити хоч одного коня і перевести його через осипище.

— Вмієш читати знаки погоди, Фітце? Чи звірині сліди?

— З погодою деякі. А зі звіриними слідами краще.

— Та чи ти маєш цілковиту певність хоч в одному з них?

— Ніколи. Нічого не знаєш напевно, доки не почнеться новий день або доки не постанеш перед звіром.

— Так само з моїм читанням майбутнього. Ніколи не знаю… Прошу, зупинімося хоч на хвилину. Мушу перевести подих і випити бодай ковток води.

Я неохоче послухався. Відразу ж при дорозі лежав оброслий мохом камінь. Блазень сів на нього. Трохи далі росли якісь віч­нозелені дерева, я не знав їхньої назви. Приємно було знову побачити дерева. Я зійшов із дороги, сів біля Блазня. І миттю помітив різницю. Дія дороги була такою тонкою, як дзижчання бджіл, та, коли вона зненацька припинилася, я це відчув. Позіх­нув, щоб відлягло від вух, і раптом у голові мені прояснилося.

— Багато років тому я мав видіння, — промовив Блазень. Відпив ще води, затим подав мені бурдюк. — Я бачив чорного оленя, що здіймався з чорного і блискучого кам’яного ложа. Коли я вперше побачив, як здіймалися над водами чорні стіни Оленячого замку, то сказав собі: «Ось що воно означало!» Зараз я бачу молодого бастарда з оленячим гербом, що йде дорогою з чорного каменю. Може, саме це і означав той сон. Я не знаю. Та мій сон був належно записаний, і одного дня, в майбутньому, мудреці погодяться щодо його значення. Ймовірно, тоді, як нас обох давно вже не буде серед живих.

Я поставив запитання, яке віддавна мене пекло.

— Кеттл каже, що є пророцтво про мою дитину… дитину Каталізатора.

— Є, — спокійно підтвердив Блазень.

— То, думаєш, ми з Моллі приречені втратити Неттл, віддавши її престолу Шести герцогств?

— Неттл. Знаєш, мені подобається її ім’я. Дуже подобається.

— Ти не відповів на моє запитання, Блазню.

— Спитай мене знову за двадцять літ. Такі речі куди легше розпізнати, якщо дивишся назад. — Погляд скоса, який Блазень мені кинув, дав зрозуміти, що нічого він більше на цю тему не скаже. Я спробував підійти з іншого боку.

— То ти здолав увесь цей шлях, щоб Шість герцогств не впали під ударами червоних