Мандри убивці - Робін Хобб

— Не думаю, щоб комусь вистачило з ним терпцю. Коли він до мене потрапив, мав п’ять чи шість літ, і я нічого про нього не знав. Тоді я був молодим, мав інші інтереси. Лоша можна замкнути в загороді, собаку на якийсь час прив’язати. А з дитиною не так. Ніколи не забудеш, що маєш дитину, навіть на мить. — Він безпорадно стенув плечима. — Доки я зорієнтувався, він уже став центром мого життя. — Затим дивна коротка пауза. — Потім вони його в мене забрали, а я дозволив їм це… І тепер він мертвий.

Тиша. Я відчайдушно хотів дотягтися до них обох, сказати їм, що живий, — та не міг. Чув їх, бачив, але не міг до них дістатися. Наче вітер надворі, ревів і бився об стіни дому, та все дарма.

— Що я маю робити? Що з нами буде? — раптом спитала Моллі, ні до кого зокрема не звертаючись. Від розпачу в її голосі рвалося серце. — От я. Без чоловіка, з дитиною, жодної можливості йти крізь світ власним шляхом. Усе, що я заощадила, вже витрачено. — Глянула на Барріча. — Я була такою дурепою. Завжди вірила, що він прийде до мене, одружиться зі мною. А він цього не зробив. Тепер уже й не зробить. — Почала гойдатися, притуливши до себе дитину. Не помічала, що по щоках їй пливуть сльози. — Не думай, наче я не почула сьогодні того старого, того, який казав, що бачив мене в Баккіпі, що я була шльондрою бастарда-віттера. Скільки часу мине, доки цей поголос розійдеться у Капелін-Біч? Не смію повернутися до міста, не можу здійняти голови.

При цих її словах щось у Баррічі сколихнулося. Тяжко сів, сперся ліктями об коліна, затулив обличчя руками.

— Я думав, ти його не чула. Не був би він майже так само старим, як бог, я змусив би його відповісти за свої слова, — пробурмотів.

— Не можеш кинути чоловікові виклик за те, що він сказав правду, — пригнічено мовила Моллі.

Це змусило Барріча підвести голову.

— Ти не шльондра! — палко запевнив він. — Ти була Фітцовою дружиною. Не твоя вина, що не всі знали цю таємницю.

— Його дружиною, — глузливо сказала Моллі сама собі. — Не була, Баррічу. Він зі мною не одружився.

— Але завжди говорив тільки про це. Клянуся тобі, знаю, що кажу. Прийшов би до тебе, якби не помер. Зробив би це. Завжди хотів зробити тебе своєю дружиною.

— О так, він мав багато добрих намірів. І багато брехав. Добрі наміри — не вчинки, Баррічу. Якби кожна жінка, що почула від чоловіка обіцянку шлюбу, була дружиною, то що ж, на світі було б куди менше байстрят.

Вона випросталася. Втомлено обтерла сльози з обличчя. Барріч не відповів на її слова. Глянула вниз, на маленьке личко, яке нарешті заспокоїлося. Дитина заснула. Моллі просунула їй до ротика мізинець, щоб вивільнити сосок із сон­ного затиску. Застібаючи блузку, слабко усміхнулася.

— Думаю, я відчула, що в неї вилазить зубчик. Може, це в неї просто кольки через зуб.

— Зуб? Дай мені подивитися! — гукнув Барріч.

Підійшов, схилився над дитиною, а Моллі обережно відвела рожеву нижню губку, показавши на яснах маленький білий півмісяць. Моя донечка відсунулася, насупившись уві сні. Барріч лагідно забрав її у Моллі та відніс до ліжка. Поклав маля там, досі закутане в його сорочку. Моллі біля вогню зняла покришку з казанка та помішала вівсянку.

— Я подбаю про вас обох, — недоладно запропонував Барріч. Кажучи це, глянув на дитину. — Знаєш, я не такий старий, щоб не знайти собі роботи. Доки здатен махати сокирою, можемо вимінювати чи продавати дрова в місті. Впораємося.

— Ти зовсім не старий, — розсіяно сказала Моллі, додаючи до вівсянки щіпку солі. Підійшла до свого крісла, впала в нього. Зі свого робочого кошика, що стояв поруч із ним, витягла якусь річ, котру треба було полатати. Покрутила її в руках, вирішуючи, з чого почати. — Більше скидається на те, що ти щодня, прокидаючись, народжуєшся заново. Глянь на цю сорочку. Шви на раменах розпоролися, наче ти хлопець і досі ростеш. Думаю, ти з кожним днем молодшаєш. А я почуваюся так, наче старію з кожною прожитою годиною. І не можу вічно користати з твоєї доброти, Баррічу. Мушу жити далі, власним життям. От тільки не можу просто зараз надумати, як це почати.

— То й не переймайся цим просто зараз, — розрадив її він.

Підійшов, став за кріслом, в якому вона сиділа. Його руки здійнялися, наче хотів покласти їх їй на плечі. Натомість схрестив на своїх грудях.

— Скоро настане весна. Скопаємо город, знову почнеться риболовля. Я зможу найнятися на роботу в Капелін-Біч. Побачиш, якось упораємося.

Частка Баррічевого оптимізму передалася й Моллі.

— Мені теж час братися до праці й зробити кілька солом’я­них вуликів. Коли дуже пощастить, може трапитися бджолиний рій.

— Я знаю квітуче поле на пагорбах, де влітку аж густо від бджіл. Якщо поставимо вулики там, бджоли в них поселяться?

Моллі сама собі всміхнулася.

— Вони ж не птахи, дурненький. Рояться лише тоді, коли в старому вулику надто багато бджіл. Можуть і так роїтися, але тільки під кінець літа або восени. Ні. Навесні, коли бджоли вперше вилітають, спробуємо знайти бджолине дерево. Коли я була меншою, то допомагала батькові ловити бджіл. Доки не підросла, а тоді змудріла й навчилася, як перетримати їх узимку. Щоб їх привабити, слід виставити посудину з підігрітим медом. Прилітає перша, за нею інші. Якщо добре це вмієш, а я вмію, можна знайти бджолину дорогу і дійти нею до бджолиного дерева. Це, звісно, тільки початок. Тоді слід вивабити рій із дерева та заманити його до приготованого вулика. Інколи, якщо дерево мале, можна просто зрубати його і забрати з собою бджолину борть.

— Бджолину борть?

— Це дупло в дереві, де живуть бджоли.

— І вони тебе не жалитимуть? — недовірливо спитав Барріч.

— Ні, якщо зробиш усе правильно, — спокійно відповіла вона.

— Мусиш навчити мене, як це робити, — слухняно сказав він.

Моллі обернулася на своєму кріслі, глянула на нього. Усміхнулася, але новою усмішкою, не схожою на давню. Ця усмішка начебто підтверджувала: вони обоє вдають, що все йде, як задумано. Тепер вона аж надто добре знала, що жодній надії не можна вірити цілковито.

— Якщо ти навчиш мене писати. Лейсі та Пейшенс почали цього вчити, я трохи читаю, але писати мені складніше.

— Навчу тебе, а ти потім учитимеш Неттл, — пообіцяв Барріч.

Неттл. Кропива. Вона назвала мою доньку Неттл, як рослину, котру любила, хоч та залишала великі пухирі на долонях і руках, якщо збирати її необережно. Вважала, що наша донька завдає болю навіть тоді, коли й радує? Думка про це була для мене болісною. Тут щось привернуло мою увагу, та я судомно тримався, де був. Якщо можу бути з Моллі лише так, що ж, триматимуся за цю можливість що є сили.

Ні, — твердо сказав Веріті. — Тепер іди геть. Ти наразив їх на небезпеку. Думаєш, ті матимуть досить совісті й не знищать їх, якщо вважатимуть, що