Мандри убивці - Робін Хобб

крім похвали. Я подумав, що він нестерпно загордився, і сказав йому це. Він натомість сповістив, що я ніколи ще не вполював такої трудної здобичі сам-один, не кажучи вже про те, щоб притягти її сюди неушкодженою та поділити на всіх. Весь час Блазень почухував йому вуха.

Невдовзі намет наповнився чудовим запахом доброї страви. Минуло кілька днів, відколи ми їли хоч якесь свіже м’ясо, а через холод, який нам дошкуляв, жир смакував удвічі краще. Багата трапеза додала нам духу, ми майже забули про виття вітру надворі та холод, що люто натискав на наш маленький притулок. Коли ж досхочу наїлися, Кеттл приготувала нам чаю. Не знаю кращого способу зігрітися і гарно провести час, ніж почастунок гарячою м’ясною стравою та чаювання у доброму товаристві.

Це зграя, — задоволено зауважив Нічноокий зі свого кутка. Мені довелося погодитися.

Старлінг обчистила пальці від жиру та забрала арфу в Блазня, який попросив її, щоб оглянути. Мені на подив, він схилився над арфою разом із нею, обвів раму блідим нігтем і промовив:

— Якби я мав зараз свої інструменти, міг би підстругати дерево тут і тут, а з цього боку вигладити заокруглення. Думаю, тоді вона краще пасувала б до твоїх рук.

Старлінг уважно глянула на нього, чи то підозрюючи, чи то вагаючись. Придивилася до його обличчя, шукаючи там глузливого виразу, та не знайшла нічого схожого. Заговорила обдумано, наче звертаючись до нас усіх:

— Мій майстер, що вчив мене грати на арфі, вмів також доб­ре їх робити. Може, аж надто добре. Намагався навчити й мене. Засади я вивчила, але він не міг дивитися, як я «терзаю і шкребу шляхетне дерево». Так це сформулював. То я й не навчилася робити рами вишуканої форми. А ще з цими незграбними пальцями…

— Були б ми у Джампі, я б тобі дозволив терзати і шкребти, скільки заманеться. Насправді це єдиний спосіб навчитися. Та, гадаю, я тим часом і тут, навіть із такими ножами, як у нас, зумію надати цьому дереву зграбнішої форми, — щиро сказав Блазень.

— Якщо твоя ласка, — тихо погодилася менестрелька.

Я задумався, коли ж це вони припинили бойові дії, і тут усвідомив, що вже кілька днів не звертаю особливої уваги ні на кого, крім себе. Вже змирився з тим, що Старлінг не шукає приязні зі мною. Їй потрібно лише бути присутньою при тому, як я вершитиму великі подвиги. Я теж не накидався їй зі своєю дружбою. І високий ранг Кеттрікен, і її жалоба поставили між нами нездоланний бар’єр, через який я не смів переступати. Стриманість Кеттл та її потайність у всьому, що стосувалося її самої, утруднювала справді щире спілкування. А от вигадати жодного виправдання тому, що останнім часом виключив зі своїх думок Блазня і вовка, я не зміг.

Коли зводиш стіни від тих, хто може використати проти тебе Скілл, замикаєш усередині не лише Скілл-чуття, — зауважив Нічноокий.

Я сидів і обмірковував це. Здається, мій Віт і почуття до людей останнім часом якось потьмяніли. Може, мій побратим мав рацію. Та тут Кеттл різко штурхонула мене.

— Не блукай! — дорікнула вона.

— Я просто задумався! — захищався я.

— То думай уголос.

— Я зараз не думаю нічого такого, чим варто ділитися.

Кеттл грізно зиркнула на таке ухиляння від співпраці.

— То декламуй, — наказав Блазень. — Чи заспівай щось. Однаково що, лише б на цьому зосередитися.

— Добра думка, — погодилася Кеттл, і настала моя черга грізно глянути на Блазня.

Та всі очі були скеровані на мене. Я глибоко вдихнув і намагався вигадати, що б міг продекламувати. Майже кожен знає напам’ять чи то улюблену історію, чи віршований уривок. Та більшість того, що пам’ятав я, — або про отруйне зілля, або ще якісь інші убивницькі штуки.

— Знаю одну пісню, — зізнався нарешті. — «Пожертва Кроссфаєра».

Тепер скривилася Кеттл, але Старлінг, весело усміхнувшись, заграла перші такти. Я вступив невчасно, та потім поправився і навіть непогано впорався, хоча бачив, як Старлінг раз чи двічі здригнулася, коли я фальшував. З якоїсь причини мій вибір пісні не вдовольнив Кеттл: вона сиділа з похмурим виглядом і глипала на мене так, наче кидала виклик. Після мене настала черга Кеттрікен, вона заспівала гірську мисливську баладу. Потім Блазень розвеселив нас не надто пристойною піснею про залицяння до дівчини-молочарки. Я начебто зауважив, що цей виступ викликав мимовільне захоплення Старлінг. Тут черга перейшла до Кеттл, і я сподівався, що стара випросить собі звільнення від участі. Натомість вона завела дитячого віршика «Шість мудреців у Джампі прийшли, піднялися угору, а вниз не зійшли», при цьому постійно позираючи на мене так, ніби кожне слово, промовлене її старечим надтріснутим голосом, призначалося персонально мені. Та якщо там була якась завуальована шпичка, то я її не зрозумів, так само, як і причини невдоволення Кеттл.

Вовки співають разом, — зауважив Нічноокий, а Кеттрікен майже тієї ж миті сказала:

— Зіграй нам щось таке, що ми всі знаємо, Старлінг. Щоб зміцнити наші серця.

Тож менестрелька зіграла старовинну пісню про квіти, зібрані для коханої людини, а ми всі підспівували, і декого ця пісня взяла за серце сильніше, ніж інших.

Коли останній такт затих, Кеттл промовила:

— Вітер слабшає.

Ми всі прислухалися, тоді Кеттрікен вибралася з намету. Я подався слідом за нею. Якийсь час ми стояли мовчки, на вітрі, що справді затихав. Сутінки відібрали у світу барви. Густо падав сніг, який прийшов на зміну вітру.

— Буря майже припинилася, — зауважила Кеттрікен. — Завтра вже зможемо вийти в дорогу.

— Як на мене, то чим раніше, тим краще, — озвався я.

У ритмі мого серцебиття досі лунало: «Йди до мене, йди до мене». Десь у цих горах чи за ними був Веріті.

І ріка Скіллу.

— А от я забарилася, — тихо сказала Кеттрікен. — Якби ж то рік тому я послухалася своїх інстинктів і дійшла до кінця карти. Але гадала тоді, що не впораюся краще, ніж Веріті. І боялася ризикувати його дитям. Дитям, яке я й так втратила, тож підвела його і в цьому, і в тому.

— Підвели його?! — нажахано скрикнув я. — Втративши його дитя?!

— Його дитя, його корону, його королівство. Його батька. Що з довіреного мені мужем я не втратила, Фітце Чівелрі? Навіть поспішаючи, щоб знову бути з ним, питаю себе, як подивлюся йому в очі.

— Ох, моя королево, у цьому ви помиляєтесь, запевняю вас. Він не сприйме це так, наче ви його підвели, а тільки вболіватиме, що покинув вас у величезній небезпеці.

— Він лише пішов зробити те, що вважав своїм обов’яз­ком, — тихо промовила Кеттрікен. А тоді жалібно додала: — Ох, Фітце, як ти можеш запевняти, що він почуває, якщо навіть сказати не вмієш, де він?

— Моя королево, де він — це лише частка інформації, плямка на цій карті. А що він відчуває і що відчуває до вас… це те, чим він дихає. Коли ми зв’язуємося Скіллом, єднаючи наші свідомості, то я знаю такі речі, навіть якщо не хочу цього. — Я згадав, як колись мимоволі розділив почуття Веріті до його королеви, і втішився, що ніч приховала від неї моє обличчя.

— Якби лишень я могла навчитися Скіллу… Знаєш, як