Мандри убивці - Робін Хобб

Королева дивилася на нього, і щось у її обличчі ледь зм’якло.

— Буде холодно, Блазню. Я не забула, як ти намучився від холоду на шляху сюди. Там, куди ми прямуємо, морози триматимуться ще довго по тому, як до Джампі дійде весна.

— Я йду туди ж, куди й він, — спокійно повторив Блазень.

Кеттрікен сама собі хитнула головою. Тоді знизала плечима. Підійшла до першого у вервечці джеппа, клацнула пальцями. Джепп-проводир затріпотів волохатими вухами і пішов слідом за нею. Інші пішли за ним. Їхній послух справив на мене чимале враження. Я ненадовго потягся до джеппів і виявив, що у них дуже сильний стадний інстинкт. Майже не думали про себе як про окремих істот. Доки тварина-проводир ітиме за Кеттрікен, з іншими проблем не буде.

Кеттрікен повела нас путівцем, який не дуже відрізнявся від стежки. Він звивався між розкиданими тут і там будиночками, де жили зимові мешканці Джампі. Дуже скоро ми проминули останню хатину й заглибилися у древній ліс. Ми з Блазнем ішли за вервечкою тварин. Я дивився на джеппа, який ішов попереду нас. Помітив, що його широкі та пласкі лапи на снігу розчепірюються, як у вовка. Джеппи задали нам темп, трохи швидший, ніж під час спокійної прогулянки.

Ще ми далеко й не зайшли, як почули позаду крик. Я здригнувся, квапливо озирнувся через плече. Це бігла Старлінг, клунок теліпався у неї на плечі. Наздогнавши нас, вона сказала звинувачувальним тоном:

— Ви пішли без мене.

Блазень посміхнувся. Я стенув плечима.

— Я пішов, коли наказала королева, — зауважив їй.

Вона обпекла нас лютим поглядом, а тоді проминула, продерлася крізь невтоптаний сніг краєм путівця, обійшла джеппів і наздогнала Кеттрікен. Їхні голоси виразно лунали в холодному повітрі.

— Я сказала тобі, що вирушаю негайно, — лаконічно мовила Кеттрікен. — Так я й зробила.

Мені на подив, Старлінг вистачило глузду промовчати. Кілька хвилин вона йшла невтоптаним снігом поруч із Кеттрікен. Тоді поступово відстала, спершу пропустивши вперед джеппів, а затим нас із Блазнем. Прилаштувалася за мною. Я знав, що наш темп для неї надто швидкий. Пожалів її. Потім згадав про свою доньку і навіть не оглядався перевірити, чи вона встигає.

Це був початок довгого дня без особливих подій. Стежка вела лише вгору, ніде не була крутою, та необхідність постійно нахилятися вперед утомлювала. Кеттрікен не збавляла швидкості, але нікого й не підганяла. Ніхто з нас не говорив багато. Я був надто задиханий, а ще намагався не зважати на біль у спині, що поступово сильнішав. Рана від стріли обросла здоровою плоттю, проте м’язи під нею постійно вимагали нової порції лікування.

Над нами височіли гігантські дерева. Більшість із них була хвойними, вічнозеленими, назви деяких я навіть не знав. Вони перетворювали коротку сірість зимового дня на вічні сутінки. Підлісок, з яким довелося б змагатися, був тут негустим, переважно тяглися нерівні ряди величезних стовбурів, низько звисали нечисленні гілки. Здебільшого живі гілки починалися високо понад нами. Час від часу ми проминали латки менших листяних дерев. Ті виросли на галявах, які постали після падіння дерева-велетня. Стежка була добре втоптаною: видно, по ній часто ходили тварини, а люди їздили на лижах, — але вузькою. З неї легко було зійти і несподівано глибоко втонути у невтоптаному снігу. Я намагався бути уважним.

За гірськими мірками, день був лагідним. Незабаром я виявив, що одяг, який для мене роздобула Кеттрікен, дуже добре зігріває. Тож розстебнув комір плаща, тоді й сорочки, щоб трохи прохолодитися. Блазень відкинув підбитий хутром каптур свого плаща, і виявилося, що має під ним барвисту вовняну шапочку. Я дивився, як підстрибує її китичка на ходу. Якщо швидкість і була для Блазня надмірною, він нічого про це не казав. Може, як і мені, йому бракло на це дихання.

Невдовзі після полудня до нас приєднався Нічноокий.

— Добрий цуцик! — голосно привітав я його.

Це дрібничка порівняно з тим, як вас називає Кеттл, — самовдоволено вищирився він. — Не хотів би я бути на вашому місці, коли стара вовчиця наздожене зграю. Має палицю.

Вона йде слідом за нами?

І, як на безнюху людину, добре тримає слід. — Нічноокий пробіг повз нас, напрочуд легко рухаючись на невтоптаному снігу збоку від путівця.

Можу запевнити, що він тішився з хвилі тривоги, яку викликав у джеппів його запах. Я дивився, як він минає їх усіх, а тоді й Кеттрікен. Випередивши нас, сміливо подався далі, наче знав, куди ми прямуємо. Небавом я згубив його з очей, але не переймався цим. Знав: він часто повертатиметься, аби впевнитися, що з нами все гаразд.

— Кеттл іде слідом за нами, — сказав я Блазневі. Він кинув мені запитальний погляд. — Нічноокий каже, що вона сердиться на нас.

Його плечі здійнялися та опустилися в легкому зітханні.

— Що ж. Вона має право на власні рішення, — зауважив він сам собі. Тоді додав, уже мені: — Мене досі трохи нервує, коли ви з вовком таке робите.

— Тебе це непокоїть? Що я віттер?

— Тебе це непокоїть? Дивитися мені в очі? — відбив він удар.

Цього було досить. Ми йшли далі.

Кеттрікен увесь день вела нас зі сталою швидкістю. На нічліг ми зупинилися на втрамбованій ділянці під захистом кількох великих дерев. Ми, певно, йшли якимось торговим шляхом з гір до Джампі, хоч він і не здавався надто вживаним. Правду кажучи, ми цілковито покладалися на команди Кеттрікен. Вона вказала Старлінг на невеликий стос сухого хмизу, захищений від снігу шматком полотна.

— Візьми трохи, щоб розпалити вогнище. Та не забудь потім додати не менше, ніж ми забрали. Тут зупиняється багато людей, а за поганої погоди від цих дров може залежати чиєсь життя.

Старлінг покірно послухалась.

Королева керувала мною та Блазнем, коли ми розбивали табір. Закінчивши роботу, мали намет у формі шапинки гриба. Потім вона розподілила між нами завдання: знайти та розпакувати постіль, перенести її до намету, розвантажити тварин, прив’язати джеппа-проводиря та розтопити снігу, щоб мати воду. Сама Кеттрікен повною мірою ділила з нами всю цю роботу. Я дивувався з того, як уміло вона влаштувала табір і допильнувала за всіма нашими потребами. З болем усвідомив, що ця жінка нагадує мені Веріті. З неї вийшов би добрий солдат.

Облаштувавши табір, ми з Блазнем перезирнулися. Я підійшов до Кеттрікен, яка саме перевіряла джеппів. Ці витривалі тварини вже працювали, скубаючи чубки пагонів та обгризаючи кору з менших дерев, що росли збоку від табору.

— Думаю, Кеттл може йти за нами слідом, — повідомив я їй. — Мені повернутися і пошукати її?

— Навіщо? — спитала Кеттрікен. Питання звучало бездушно, але вона вела далі: — Якщо зуміє нас наздогнати, поділимося з нею всім. Ти це знаєш. Та я підозрюю, що вона раніше втомиться і повернеться до Джампі. Може, вже й зробила це.

«Може, впала, виснажена, і лежить край шляху», — подумав я. Але на пошуки не пішов. Розпізнав у словах Кеттрікен сувору практичність гірського народу. Вона шанує рішення Кеттл піти за нами слідом. Навіть якби ця спроба її вбила, Кеттрікен не втручалася б у те, що стара вибрала з власної волі. Я знав, що серед горян не було дивиною, коли старша особа