Мандри убивці - Робін Хобб

Мене захопила її спокійна певність, що власне життя досі належить їй і вона може робити з ним усе, що забажає. Сам здивувався: відколи це я почав думати про неї як про безпорадну стару жінку, що й кроку не зробить без чиєїсь опіки. Вона знову глянула на своє плетиво. Зайве, бо її пальці працювали самі собою, байдуже, стежила вона за ними чи ні.

— Бачу, ви мене зрозуміли, — тихо сказала вона. Так і було.

Мені ще не траплялася жодна експедиція, яка б цілковито відповідала задумові. Загалом, що вона більша, то значніші труднощі. Наша не була винятком. Зранку, за день до планованого вимаршу, мене грубо вирвали зі сну.

— Фітце, вставай, нам слід вирушати негайно, — коротко заявила Кеттрікен.

Я поволі сів. Прокинувся відразу, але спина, ще не до кінця загоївшись, відбирала у мене відвагу робити різкі рухи. Блазень сидів на краю свого ліжка і здавався значно стривоженішим, ніж я будь-коли бачив.

— Що трапилося? — зажадав я.

— Регал… — Я ніколи не чув стільки їді в одному слові. Кеттрікен дуже зблідла, її кулаки стискалися і розтискалися. — Вислав до мого батька гінця з прапором миру та посланням, що ми переховуємо відомого зрадника з Шести герцогств. Каже, що коли ми тебе видамо йому, то він потрактує це як знак доброї волі та не вважатиме нас ворогами. А інакше вишле війська, які вже стоять на наших кордонах, бо знатиме тоді, що ми змовляємося проти нього з його ворогами. — Вона помовчала. — Мій батько міркує, що робити.

— Кеттрікен, це ж лише відмовка, — запротестував я. Серце молотом било у мене в грудях. Нічноокий тривожно завив. — Ви мусите розуміти, що йому знадобилися місяці, аби зібрати всі ці війська. Вони тут не через мене. А тому, що Регал, попри все, планує розпочати війну проти Гірського королівства. Ви його знаєте. Це блеф, аби перевірити, чи вдасться йому змусити вас видати мене. Якщо ви це зробите, він знайде інший привід для нападу.

— Я не наївна й не дурна, — холодно відповіла вона. — Наші дозорці вже кілька тижнів спостерігають за цими військами. Ми робили, що могли, аби приготуватися. Наші гори завжди були для нас найкращим захистом. Але ніколи досі ми не стикалися з таким численним організованим ворогом. Фітце, мій батько — Жертовний. Мусить зробити все, щоб найкраще послужити Гірському королівству. Тож зараз йому слід обміркувати, чи, видавши тебе, він матиме кращі шанси в переговорах із Регалом. Не думай, що мій батько настільки нерозумний, аби йому довіряти. Але що більше йому вдасться відтягти напад на наш народ, то краще ми приготуємось.

— Здається, рішення вже ось-ось буде ухвалене, — гірко сказав я.

— Мій батько не мав причини втаємничувати мене у привезене гінцем повідомлення, — зауважила Кеттрікен. — Він вирішуватиме сам. — Тут її очі зустрілися з моїми, у них промайнула тінь нашої давньої дружби. — Гадаю, він дає мені змогу вивести тебе звідси, щоб я не мусила опиратися наказу видати тебе Регалові. Можливо, він збирається заявити Регалові, що ти втік, але за тобою послано погоню.

Позаду неї Блазень натягав обтислі штани до нічної сорочки.

— Вийде складніше, ніж я планувала, — звірилася мені Кеттрікен. — Я не можу втягувати в це жодних інших горян. Тож підемо ти, я і Старлінг. Самі. Мусимо виходити якнайшвидше, впродовж години.

— Буду готовий, — запевнив я.

— Зустрінемося за дровітнею Джосса, — сказала вона і вийшла.

Я глянув на Блазня.

— Отак. Що ми скажемо Кеттл?

— А чого ти мене питаєш? — зажадав він.

Я злегка знизав плечима. Тоді підвівся, почав поквапом одягатися. Подумав про всі дрібниці, яких не залагодив, тоді облишив це марне міркування. Дуже швидко ми з Блазнем зібралися. Нічноокий встав, потягся, пішов до дверей попереду нас.

Мені бракуватиме каміна. Але полювання буде кращим.

Він прийняв усе спокійно.

Блазень озирнувся, оглянув хатку, тоді зачинив за нами двері.

— Це перше моє помешкання, що належало тільки мені самому, — зауважив він, коли ми пішли.

— І тепер ти маєш залишити стільки всього позаду, — ніяково сказав я, думаючи про його інструменти, про наполовину закінчених маріонеток, навіть про кімнатні рослини на підвіконнях. Я чогось почувався за це відповідальним. Може, тому, що так тішився, бо не йтиму далі сам.

Він глянув на мене, стенув плечима.

— Беру з собою себе. Це все, чого я насправді потребую і що мені належить. — Зиркнув на двері, які розмалював власноруч. — Джофрон добре про це подбає. Про Кеттл теж.

Я задумався, чи не залишає Блазень більше, ніж я знав.

Ми майже дісталися дровітні, коли я побачив гурт дітей, що мчали стежкою у нашому напрямку.

— Он він! — гукнуло одне, вказавши на нас.

Я здивовано глянув на Блазня, тоді приготувався, хоч не надто розумів, що діється. Як захищатися від дітей? І в такій розгубленості чекав нападу. Та вовк не чекав. Низько присів, животом сягаючи снігу, навіть хвоста напружив. Коли діти достатньо наблизилися, метнувся вперед, просто до їхнього ватажка.

— НІ! — нажахано вигукнув я, але жодне з дітей на мене й не глянуло. Передні лапи вовка вдарили хлопчину в груди, штовхнувши його у глибокий сніг. Нічноокий миттю схопився й погнався за іншими, а вони тікали, заходячись від сміху, аж доки він не наздогнав усіх, одне за одним, і не звалив їх із ніг. Коли впорався з останнім, перший хлопчик уже встав і подався за вовком, даремно намагаючись піймати його за хвоста і втримати, коли той, висолопивши язика, пробігав повз нього.

Він повалив їх усіх ще і ще раз, тоді зробив петлю і зупинився. Дивився, як діти встають, затим через плече озирнувся на мене. Засоромившись, притис вуха, потім знову глянув на дітей, низько метляючи хвостом. Одна дівчинка вже витягала з кишені товсту скибку хліба, друга підманювала вовка, показуючи йому шкіряну смужку. Тягала її по снігу, підмовляючи його погратися у перетягування каната. Я вдав, наче не помічаю цього.

Я дожену вас пізніше, — запропонував він.

Безсумнівно, — сухо відповів я.

Ми з Блазнем пішли далі. Один раз я озирнувся і побачив вовка, що затис шкіру в зубах та напружив усі чотири лапи, тимчасом як два хлопці тягли за другий кінець. Здогадувався, що тепер уже знаю, як він проводив свої пополудні. Думаю, я відчув укол ревнощів.

Кеттрікен уже нас чекала. Шестеро нав’ючених джеппів були вишикувані вервечкою. Я шкодував, що мені забракло часу більше про них довідатися, але ж вважав тоді, що ними займатиметься хтось інший.

— Беремо всіх? — розгублено спитав я.

— Коли б ми почали розпаковувати вантаж, вибираючи тільки те, що потрібне нам, це тривало б дуже довго. Може, пізніше позбудемося зайвих запасів і тварин. Та тим часом я хотіла б якомога швидше зникнути.

— То пішли, — запропонував я.

Кеттрікен промовисто зиркнула на Блазня.

— Що ти тут робиш? Прийшов побажати Фітцові щасливої дороги?

— Я йду туди ж,