Мандри убивці - Робін Хобб

— Чого це необхідно, моя королево? Король Веріті живий. Я знайду його і зроблю все, що в моїй змозі, аби повернути його вам. Ви разом будете правити в Оленячому замку, а після вас — ваші власні діти.

— Чи він повернеться? Чи будемо ми правити? Чи будуть у нас діти? — Вона майже заперечно хитнула головою. — Це можливо, Фітце Чівелрі. Та я надто довго вірила, що все піде так, як має бути. І не впаду більше жертвою таких сподівань. Слід упевнитися, перш ніж зважитися на дальший ризик. Слід забезпечити спадкоємство роду Провісників. — Вона спокійно глянула мені в очі. — Я склала заяву. Одну копію віддала Чейдові, інша зберігатиметься тут, у безпеці. Фітце Чівелрі, твоє дитя є спадкоємцем престолу.

Я так давно плекав у душі маленьку, але незламану надію. Стільки місяців тішив себе думкою, що, коли це все закінчиться, я зможу якось повернутися до Моллі та здобути наново її кохання, що зможу назвати доньку своєю дитиною. Інші чоловіки можуть мріяти про великі почесті, багатство, військові подвиги, оспівані менестрелями. Я ж хотів підійти до ліжечка, коли гасне світло, сісти на кріслі біля вогню, щоб мої плечі боліли від утоми, а руки огрубіли від роботи, і тримати на колінах маленьку дівчинку, доки кохана жінка розповідає мені, як минув її день. З усіх речей, від яких я мусив відмовитися через кров, що пливла у мене в жилах, ця була найлюбішою. Невже ж я мушу зараз її зректися? Невже мушу назавжди залишитися для Моллі чоловіком, який покинув її з дитиною та не повернувся, а тоді через нього в неї ще й викрадено цю дитину?

Я не хотів сказати цього вголос. Навіть не зрозумів, що зробив це, аж доки королева не відповіла:

— Отак воно бути Жертовним, Фітце Чівелрі. Ніщо не можна залишити собі. Ніщо.

— Тоді я не визнаю її. — Ці слова обпікали мені язик, коли я їх вимовляв. — Не визнаю її своєю.

— Ти й не мусиш, бо це я визнаю її своєю. У неї, без сумніву, вигляд Провісників. Твоя кров сильна. Я знаю, що це твоя дитина, а для наших цілей цього досить. Ти вже зізнався у цьому менестрельці Старлінг. Ти сказав їй, що став батьком дитини, народженої Моллі, свічкаркою з Оленячого замку. У всіх Шести герцогствах свідчення менестреля вважається законним. Вона вже приклала руку до документа й присяглася в тому, що знає: це дитя — істинний Провісник. Фітце Чівелрі, — вела далі Кеттрікен, майже дружелюбно, хоч від її голосу мені дзвеніло у вухах, я ледь не впав на місці. — Ніхто не може уникнути своєї долі. Ні ти, ні твоя донька. Подумки повернися в часі й глянь, чого вона з’явилася на світ. Коли всі обставини склалися так, щоб відібрати у Провісників спадкоємця, дитя, однак, народилося. Завдяки тобі. Прийми це і змирися.

Це були неправильні слова. Може, її виховано з вірою в них, але мені казано: «Бій не закінчений, доки ти не переміг». Я здійняв очі, оббіг ними всіх присутніх. Не знаю, що вони побачили в мене на обличчі, але їхні лиця застигли.

— Я можу знайти Веріті, — тихо сказав я. — І зроблю це.

Усі мовчали.

— Ви хочете свого короля, — промовив я Кеттрікен. Чекав, аж доки побачу згоду на її обличчі.

— Я хочу своєї дитини, — тихо додав я.

— Що ти хочеш цим сказати? — холодно зажадала Кеттрікен.

— Я кажу, що хочу того ж, що й ви. Хочу бути з людиною, яку люблю, ростити з нею наше дитя. — Я зазирнув їй ув очі. — Скажіть мені, що матиму це. Це й усе, чого я хочу.

Вона прямо глянула на мене.

— Я не можу тобі цього обіцяти, Фітце Чівелрі. Дитина надто важлива, аби проста любов могла претендувати на неї.

Ці слова здалися мені водночас і цілковито абсурдними, і цілковито правдивими. Я схилив голову, показуючи цим свою незгоду. Дивився у щілину в підлозі, намагаючись знайти інші можливості, інші шляхи.

— Знаю, що ти скажеш далі, — гірко зронила Кеттрікен. — Що, коли я зажадаю твоєї дитини для трону, ти не допомагатимеш мені знайти Веріті. Я довго і глибоко це обмірковувала, знаючи, що через своє рішення втрачу твою допомогу. Я готова сама розшукувати його. Маю карту. Якось зроблю це…

— Кеттрікен, — я перебив цю мову, тихо назвавши її на ім’я, без жодного титулу. Я не це мав на увазі. Бачив, як вона здригнулася від мого звертання. Поволі хитнув головою. — Ви не зрозуміли мене. Якби Моллі стояла тут переді мною з нашою дочкою, я однаково шукав би мого короля. Хай що б зі мною зробили, хай як мене б скривдили. Я однаково мушу шукати Веріті.

Коли я це сказав, обличчя присутніх змінилися. Чейд здійняв голову і глянув на мене з несамовитою гордістю, що сяяла в його очах. Кеттрікен відвернулася, кліпаючи від сліз. Думаю, вона навіть трохи зніяковіла. Для Блазня я знову став його Каталізатором. У Старлінг розквітла надія, що я й надалі можу бути гідним легенди.

Та мене опанував голод абсолюту. Веріті показав мені його в чистій фізичній подобі. Виконаю Скілл-наказ свого короля та служитиму йому, як і обіцяв. Але зараз мене манив інший поклик. Поклик Скіллу.

Розділ 23. Гори

Можна б припустити, що Гірське королівство з його нечисленними хуторами та розпорошеним населенням є новоствореною державою, лише недавно об’єднаною в одну цілість. Насправді ж його історія значно випере­джає будь-які письмові свідчення Шести герцогств. Окреслення цього регіону як королівства помилкове. За давніх часів мисливці, пастухи та хлібороби, і кочові, і осілі, поступово віддали свою вірність Судії, жінці великої мудрості, чиєю садибою було Джампі. Хоча чужоземці з часом нарікали її наступників королем чи королевою Гір, для мешканців Гірського королівства він чи вона далі зостаються Жертовними, правителями, готовими віддати все, навіть життя, для блага тих, ким вони правлять. Перша Судія, що жила у Джампі, стала тепер туманною та легендарною постаттю, а її діяння відомі лише з пісень, які й досі співають горяни.

Хай які старі ці пісні, та кружляє поголос про ще древніших владик і столицю. Гірське королівство, яке ми знаємо тепер, складається майже тільки з мандрівних племен і поселень на східних схилах гір. За горами лежать крижані береги, що межують із Білим морем. Кілька торгових шляхів досі в’ються через гострозубі гірські вершини, ведучи до мисливського народу, який проживає у цій засніженій місцевості. На південь від Гір розкинулися незаселені ліси, прозвані Дощовими нетрями, звідти витікає Дощова ріка, яка є торговою межею Держав Чалседу. Оце й усі народи та країни, що насправді лежать за Горами й нанесені на карту. Але споконвіку існували легенди про іншу країну, закриту й загублену між вершинами за межами Гірського королівства. Мандрівник, який зайде глибше в гори, переступивши кордони народу, вір­ність якого належить Джампі, знайде там землю ще суворішу та неприступнішу. З найвищих вершин ніколи не сходить сніг, а в деяких долинах немає нічого, крім льодовиків. Кажуть, наче на певних обширах із розколин вириваються пара та дим, а земля