Мандри убивці - Робін Хобб
— Веріті, стійте, — благав я, та він ішов далі. Не поспішав, не барився, просто йшов як людина, що зміряла відстань, яку мусить подолати, і допасувала до неї свої сили. Йому вистачить витривалості дістатися туди, якщо йтиме, не зупиняючись.
Я трохи відступив, відчуваючи, як мої сили тануть. Якусь мить боявся, що втрачу його, повернуся до свого сонного тіла. Аж тут я усвідомив не менш страшну річ. Я так довго був із ним зв’язаний, навіть і зараз він тягнув мене за собою. Я міг втонути разом із ним у цій артерії, де, замість крові, пливла магія. Якби я був у цій реальності тілесно, то вхопився б за щось і тримався. А зараз, благаючи Веріті зупинитися і вислухати мене, я вдався до єдино можливого способу: використав замість якоря тих, що були мені близькими. Потягся до них Скіллом — до Моллі та моєї донечки, Чейда і Блазня, Барріча і Кеттрікен. Я не мав справжнього Скілл-зв’язку ні з ким із них, тож моє чіпляння було в кращому разі слабким, а ще й ослабленим через шалений страх, що Вілл, Каррод чи навіть Барл у кожну мить можуть усвідомити мою присутність. А втім, здалося, наче воно уповільнило Веріті.
— Прошу, зачекайте, — вкотре повторив я.
— Ні, — спокійно відповів він. — Не намагайся мене відмовити, Фітце. Я мушу це зробити.
Ніколи мені й на думку не спадало мірятися Скілл-силою з Веріті. Я не міг навіть уявити, щоб ми були суперниками. Змагаючись із ним тепер, я почувався малим дитям: хай як воно б’є ногами та кричить, але батько легко несе його до ліжка. Веріті не лише проігнорував мою атаку, — я відчув, що його воля та концентрація були деінде. Він невблаганно йшов до чорного потоку, а моя свідомість тяглася за ним. Потяг до самозбереження додав моїй боротьбі нових шалених сил. Я намагався відштовхнути його геть, відтягти назад, але з цього нічого не вийшло.
Та була в цьому змаганні страшна двоїстість. Я прагнув, щоб він переміг. Якщо подолає мене і стягне вниз, я не буду за це відповідати. Я міг би відкритися на потік сили і бути придушеним нею. Це було б кінцем усіх терзань, остаточним їхнім припиненням. Я настільки змучився сумнівами та почуттям провини, настільки втомився обов’язками й боргами. Якби Веріті забрав мене з собою у цей потік Скіллу, я міг би нарешті піддатися без ганьби.
Настала мить, коли ми зупинилися на краю цього райдужного струменя сили. Я глянув униз, на цей потік, його очима. Там не було берега, який би поступово спадав. Був натомість гострий, мов ніж, край, де тверда земля поступалася місцем пливкій іншості. Я глянув на неї та побачив чужу в нашому світі річ, викривлення самої природи нашого світу. Веріті замислено опустився на одне коліно. Вдивлявся у це чорне сяйво. Я не знав, чи він завагався, прощаючись із нашим світом, чи зупинився, щоб зібрати свою волю до самознищення. Уся моя сила опору завмерла. Це були двері до іншості, якої я не міг навіть уявити. Жадоба та цікавість притягли нас ближче до краю.
Наступної миті він по лікті занурив руки в магію.
Я розділив із ним це раптове пізнання. Тож скрикнув разом із ним, коли гаряча течія змила тіло та мускули з його рук. Клянуся, я відчув, як ця кислота лизала його по оголених костях пальців, зап’ясть, кистей рук. Я знав його біль. Але тут на обличчі Веріті з’явилася захоплена усмішка, проступивши у всіх його рисах. Мій зв’язок із ним раптом став незугарним, не давав мені змоги повністю відчувати те саме, що й він. Я прагнув бути поруч із ним, відкрити власну плоть цій магічній річці. Як і він, я не сумнівався, що можна покласти край кожному болю, просто піддавшись і повністю занурившись у потік. Так легко. Досить трохи схилитися вперед і пуститися берега. Він стояв над потоком навколішках, краплі поту стікали по його обличчі, падали в потік, перетворювалися на хмарки пари і зникали. Його голова схилилася, рамена рухалися вгору-вниз, у ритмі тяжкого дихання. Тоді зненацька Веріті тихо заблагав:
— Відтягни мене.
Мені бракло сил протистояти його рішучості. Але, коли наші волі поєдналися і ми разом змагалися з жахливим притяганням потуги, цього вистачило. Він спромігся вивільнити руки з потоку магії, хоча й здавалося, що йому доводиться витягати їх з кам’яної тверді. Вона неохоче піддалася, а коли Веріті хитнувся назад, я на мить цілковито відчув те, що й він. Там пропливала єдність світу, наче окрема солодка нота, вільна від усяких домішок. Це не була пісня людства, а старша споконвічна пісня великої рівноваги та чистого буття. Якби Веріті їй піддався, всі його страждання закінчилися б.
Натомість він підвівся, відвернувся від ріки. Тримав руки перед собою, повернувши долоні вгору та стиснувши їх як дві чаші, наче прохав милостині. Форма рук не змінилася. Та тепер його кисті й пальці сяяли сріблом сили, що проникла в його тіло і сплавилася з ним. Коли він закрокував геть від потоку з тією ж обдуманою цілеспрямованістю, з якою до нього наближався, я відчув, як печуть його долоні та руки, наче відморожені.
— Я не розумію, — сказав я йому.
— Я й не хочу, щоб ти розумів. Ще ні.
Я відчув у ньому дивну двоїстість. Скілл палав у Веріті наче роздмуханий у ковальні вогонь, та всіх сил тіла вистачало лише на те, щоб утримати його в русі. Тепер він легко захищав мій розум від притягання тієї ріки. Але зусилля, потрібні, щоб змусити власне тіло рухатися стежкою, обтяжували його плоть і волю.
— Фітце. Йди до мене. Прошу. — Цього разу це не був Скілл-наказ, навіть не команда принца, а прохання однієї людини, звернуте до іншої. — Я не маю групи Скіллу. Тільки тебе. Якби група, створена для мене Галеном, була справжньою, була б сильнішою моя віра: те, що я мушу зробити, можливе. Та вони не лише невірні мені — вони прагнуть подолати мене. Клюють, як птахи присмертного оленя. Не думаю, що їхні атаки можуть мене знищити, та, боюся, ослаблять настільки, що я зазнаю невдачі. Чи й ще гірше: затемнять мені розум і самі посядуть моє місце. Ми не можемо цього дозволити, хлопче. Ти і я — це й усі, хто стоїть між ними та їхнім тріумфом. Ти і я. Провісники.
У фізичному сенсі мене там не було. А все-таки він усміхнувся мені, здійняв страхітливо блискучу долоню, притулив до мого обличчя. Робив це з чітким наміром? Не знаю. Але струс був таким, наче воїн у битві вдарив щитом мені по обличчі. Не біль. Розуміння. Мов сонце, що пробилося з-за хмар і освітило лісову галяву. Раптом усе стало ясним, я зрозумів усі приховані причини та приводи наших учинків, з болісною чистотою осяяння збагнув, чого необхідно йти тією дорогою, яка переді мною пролягла.
Тоді все зникло, а я зменшився, провалився у темряву. Не стало Веріті, а з ним і мого розуміння. Але на коротку мить я побачив проблиск повноти. Потім зостався тільки я, такий маленький, що міг існувати, лише тримаючись з усіх сил. Так я і зробив.
Дуже-дуже здалеку, як з іншого світу, я почув переляканий крик Старлінг:
— Що з ним таке?!
Чейд грубувато відповів:
—
