Мандри убивці - Робін Хобб

— Хто така Кеттл? — зненацька спитав Блазень.

— Хто така Кеттл? — спантеличено перепитав я.

— Думаю, я саме це й сказав.

— Кеттл — це… — Раптом я здивувався, що так мало знав про людину, з якою так довго подорожував. — Думаю, вона росла в Баку. А потім подорожувала, вивчала сувої та пророцтва й повернулася, щоб шукати Білого Пророка.

Я стенув плечима на такі скупі відомості.

— Скажи мені. Вона не здається тобі… незвичайною?

— Що?

— Не відчуваєш, що є довкола неї, у ній щось… — Він сердито труснув головою. Це вперше я бачив, що Блазневі забракло слів. — Інколи я відчуваю, що вона значуща. Що вона пов’язана з нами. А іншим разом вона здається мені старою пронозою, якій фатально не таланить із супутниками.

— Ти маєш на увазі мене, — засміявся я.

— Ні. Я маю на увазі ту влізливу менестрельку.

— Чого ви зі Старлінг так ворогуєте? — втомлено спитав я.

— Це не ворожнеча, любий Фітці. З мого боку — це брак зацікавленості. На лихо, вона не може уявити собі мужчину, що дивиться на неї без зацікавленості та бажання вкласти в постіль. Цю мою просту байдужість вона трактує як зневагу і намагається витлумачити її, шукаючи у мені якийсь ґандж чи хибу. Тоді як я почуваюся ображеним через її власницький підхід до тебе. Знаєш, вона не має справжнього почуття до Фітца, важить лише можливість сказати, що вона знала Фітца Чівелрі.

Я промовчав, боячись, що він сказав правду. І так мовчки ми дісталися джампійського палацу. Мені важко уявити інше місце, яке б так разюче відрізнялося від Оленячого замку. Я чув, як казали, що житло у Джампі завдячує своїм виглядом куполоподібним наметам, що їх деякі кочові племена використовують і дотепер. Менші доми досі скидалися на намети і не дивували мене так, як палац. Над нами височіло дерево з живою серцевиною, що було центральною віссю палацу. Інші, другорядні дерева старанно вигинали впродовж років, творячи з них підпору для стін. Коли ж звели цю живу споруду, її зграбно обклали рогожею з деревної кори, формуючи так основу для легенько заокруглених стін. Покриті штукатуркою з особливої глини й розмальовані яскравими фарбами доми завжди скидалися мені на пуп’янки тюльпанів чи шапочки грибів. Попри свій значний розмір, палац здавався витвором природи, наче виріс із родючого ґрунту прадавнього лісу, що захищав його.

Палацом його робив розмір. Не було жодних зовнішніх знаків: ні прапорів, ні королівських гвардійців обабіч дверей. Ніхто не намагався перегородити нам вхід. Блазень відчинив різьблені двері з дерев’яною рамою при бічному вході, і ми ввійшли досередини. Він ішов крізь лабіринт вільно розкиданих кімнат, я слідом за ним. Інші кімнати містилися над нами, на платформах, до яких вели драбини, а до більших — дерев’яні східці. Кімнатні стіни були благенькими, а деякі тимчасові кімнати огороджені тільки гобеленами з кори, розтягнутими на рамах. Всередині в палаці було лишень трохи тепліше, ніж у лісі надворі. Окремі покої взимку обігрівалися переносними жаровнями.

Слідом за Блазнем я підійшов до покою, зовнішні стіни якого були оздоблені тонко вирізьбленими водоплавними птахами. Здавався тривкішим від інших кімнат, з розсувними дерев’яними дверима, теж із зображенням на них птахів. Ізсередини я почув звуки арфи Старлінг і гомін тихих голосів. Блазень постукав у двері, трохи почекав і розсунув їх. Ми ввійшли. У кімнаті була Кеттрікен, Блазнева подруга Джофрон і кілька інших осіб, яких я не пізнав. Старлінг сиділа на низькій бічній лавці й тихо награвала, тимчасом як Кеттрікен і решта присутніх вишивали ковдру, розтягнену на рамі, що майже заповнювала собою кімнату. На ковдрі поставав яскравий квітник. Недалеко від Старлінг сидів Чейд. Мав на собі білу сорочку, темні обтислі штани та довгий вовняний жилет з барвистою вишивкою, одягнений поверх сорочки. Сиве волосся зв’язане на потилиці вояцьким хвостом, на голові шкіряна стрічка зі знаком оленя, що звисав посередині, між бровами. Він здавався на кількадесят літ молодшим, ніж в Оленячому замку. Велася розмова, тихша, ніж музика.

Не випускаючи голки з руки, Кеттрікен підвела голову, спокійно привіталася з нами. Відрекомендувала мене іншим як Тома й чемно спитала, чи одужав я після поранення. Я запевнив, що так, а вона наказала мені сісти і трохи відпочити. Блазень обійшов ковдру, похвалив стібки Джофрон і, на її запрошення, примостився поруч із нею. Взяв нитку, всилив її в голку і почав додавати метеликів власного вимислу в кутку ковдри. Працюючи, вони з Джофрон тихо розмовляли про знайомі їм сади. Його поведінка здавалася дуже невимушеною. Зате я почувався забутим, бездіяльно сидячи в кімнаті, повній зайнятих людей. Чекав, коли Кеттрікен зі мною порозмовляє, але вона не покидала своєї праці. Очі Старлінг зустрілися з моїми, вона всміхнулася мені, але якось скуто. Чейд уникав мого погляду і дивився кудись убік, наче ми були незнайомими.

У кімнаті велася розмова, але тиха й уривчаста, переважно прохання передати моток ниток чи коментарі стосовно чужої роботи. Старлінг грала старі відомі бакійські балади, але мовчки, без співу. Ніхто зі мною не розмовляв і взагалі не звертав на мене уваги. Я чекав.

З часом почав міркувати, чи це не така витончена форма покарання. Намагався розслабитися, але в мені дедалі більше наростала напруга. Що кілька хвилин я нагадував собі розслабити щелепи і плечі. Минув певний час, перш ніж я побачив подібний неспокій у Кеттрікен. Я провів багато годин, опікаючи свою пані в Оленячому замку, коли вона тільки-но з’явилася при дворі. Бачив її сонною за шиттям або жвавою в саду, але зараз вона шила так затято, наче доля Шести герцогств залежала від того, чи закінчить вона ту ковдру. Була худішою, ніж я її пам’ятав, кості та площини обличчя вирізнялися чіткіше. Її волосся, обтяте торік на знак жалоби за Веріті, було ще закоротким, щоб вона могла добре його вкласти. Світлі пасма раз у раз падали на лице. Довкола очей і вуст з’явилися риски зморщок, вона часто кусала губи, чого я ніколи раніше в неї не бачив.

Ранку, здавалося, кінця не буде, та врешті один молодик сів рівніше, тоді потягнувся і сказав, що його очі надто втомилися, аби ще щось сьогодні вишити. Спитав жінку, яка сиділа біля нього, чи не мала б вона думки піти з ним на полювання, і та охоче погодилася. Наче за сигналом, усі інші теж почали вставати, потягатися і прощатися з Кеттрікен. Мене здивувала їхня фамільярність із нею, доки я не згадав, що тут вона виступає не як королева, а як можлива Жертовна Гірського королівства. Серед власного народу вона гратиме роль не володарки, а проводирки й заступниці. Її батько, король Ейод, вважався поміж свого народу Жертовним, від нього очікувано, що він завжди й кожної миті буде безкорисливо доступним для людей, щоб допомогти їм у кожній їхній потребі. Він був не таким царственим, як монарх Шести герцогств, зате куди більше любленим. Я ліниво міркував, що Веріті значно більше личило б життя тут як консортові Кеттрікен.

— Фітце Чівелрі.

За наказом Кеттрікен я підвів очі. У кімнаті зосталися тільки вона, я, Старлінг, Чейд і Блазень. Я намагався