Мандри убивці - Робін Хобб
Про цю землю ходять оповіді, звичні для віддалених країв. Дракони та велетні, зруйновані древні міста, несамовиті єдинороги, скарби й таємничі карти, курні вулиці, мощені золотом, долини вічної весни, де з-під землі здіймається гаряча водна пара, грізні чарівники, закриті в печерах зі скарбами, древнє приспане зло, сховане під землею. Кажуть, що все це чаїться у старовинній безіменній країні за межами Гірського королівства.
Кеттрікен справді вважала, що я відмовлюся допомагати їй у пошуках Веріті. У дні мого одужання вирішила йти на пошуки сама й зібрала з цією метою припаси та в’ючних тварин. У Шести герцогствах королева могла б скористатися королівською скарбницею чи вимушеною щедрістю шляхти. Та в Гірському королівстві було інакше. Доки живий король Ейод, Кеттрікен вважалася тут лише молодшою родичкою Жертовного. Хоч і очікувано, що одного дня вона посяде його місце, це не давало їй права розпоряджатися майном підданих. Правду кажучи, навіть якби була Жертовною, теж не мала б доступу до багатств і засобів. Жертовний і його найближча родина скромно мешкали у своєму гарному житлі. Все у Джампі: палац, сади, водограї — належало народові Гірського королівства. Жертовним нічого не бракувало, але їхній достаток не був надмірним.
Тож Кеттрікен звернулася не до королівської скарбниці чи шляхти, яка хотіла б таким чином здобути її прихильність, а до давніх друзів та родичів. Просила допомоги в батька, проте він із жалем, однак рішуче відповів їй, що пошуки короля Шести герцогств — це клопіт не Гірського королівства, а її власний. Хоча він разом із донькою оплакував зникнення чоловіка, якого вона любила, все ж не міг зменшити сили та запаси Гірського королівства, необхідні для захисту від зазіхань Регала, володаря Шести герцогств. Оскільки батька й доньку поєднували тісні родинні узи, вона змогла прийняти цю відмову з розумінням. Мені було соромно за те, що законна королева Шести герцогств мусить просити милостині у своїх родичів та друзів. Утім, це почуття прийшло тоді, коли я перестав живити образу на неї.
Кеттрікен розпланувала експедицію, виходячи з власних, а не моїх міркувань. Мені це було не до вподоби. За кілька днів до нашого від’їзду вона зволила порадитися зі мною щодо кількох речей, та відкидала мої поради так само часто, як і прислухалася до них. Ми розмовляли чемно, без гніву чи приязні. У багатьох питаннях не погоджувалися, а коли так траплялося, вона виносила присуд за власним розумінням. Хоч це не говорилося вголос, але я здогадувався, що мої судження в минулому вважалися помилковими та недалекоглядними.
Я не хотів брати в’ючних тварин, прирікаючи їх на смерть від голоду та холоду. Хоч як я закривався, Віт робив мене вразливим на їхній біль. Але Кеттрікен надбала пів дюжини тварин, запевняючи, що їм байдужі сніг і холод, і вони більше об’їдають дерева та кущі, ніж пасуться. Це були джеппи, тварини з певних віддалених обширів Гірського королівства. Вони скидалися мені на кіз із довгими шиями та кігтями замість копит. Я не дуже вірив, що вони зможуть нести достатньо вантажу, аби варто було з ними морочитися. Кеттрікен спокійно сказала мені, що невдовзі я до них призвичаюся.
Все залежить від того, які вони на смак, — по-філософському зауважив Нічноокий.
Я був схильний погодитися з ним.
Її вибір учасників експедиції роздратував мене ще більше. Я не бачив сенсу ризикувати їй самій, та знав, що краще не сперечатися. Мені не подобалося, що з нами йде Старлінг, особливо відколи довідався про угоду, яка дала їй це право. Мотивом, що гнав її вперед, як і раніше, були пошуки сюжету для пісні, яка увічнила б її репутацію. Купила місце в нашій групі, давши зрозуміти: лише в такому випадку вона засвідчить на письмі, що дитя Моллі — моє. Знала мою певність, що так мене зрадила, тож потім розумно уникала мого товариства. З нами також рушало троє кузенів Кеттрікен, усе могутні м’язисті чоловіки, звичні до гірських подорожей. Це мала бути невелика група. Кеттрікен запевнила мене, що коли шістьох осіб недостатньо, щоб розшукати Веріті, то не вистачить і шестисот. Тут я з нею погодився, тим паче що для меншої групи потрібно менше припасів, а ще вона часто просувається швидше, ніж численний загін.
Чейд не належав до нашого гурту. Повертався до Оленячого замку, аби передати Пейшенс звістку, що Кеттрікен рушає на пошуки Веріті, а ще щоб сіяти зерна чуток, що у трону Шести герцогств справді є спадкоємець. Нарешті, він мав відвідати Барріча, Моллі та дитину. Запропонував сповістити Моллі, Барріча і Пейшенс, що я живий. Ця пропозиція випала не в пору, бо Чейд добре знав, наскільки ненависною мені була його співучасть у плані, що мав відібрати в мене доньку, посадивши її на престол. Та я придушив свій гнів, розмовляв із ним чемно і був нагороджений урочистою обіцянкою, що він нікому не скаже ні слова про мене. Тоді це здавалося мені найрозумнішим. Я відчував, що тільки сам зможу вичерпно пояснити Моллі, чого я зробив те, що зробив. І вона вже раз оплакала мене як мертвого. Їй не доведеться робити це вдруге, якщо я не переживу нашого походу.
Ввечері, перед тим, як виїхати до Оленячого замку, Чейд прийшов попрощатися зі мною. Спершу ми обидва намагалися вдавати, що між нами все гаразд. Розмовляли про всякі дрібниці, важливі для нас обох. Я щиро вболівав, коли він розповів мені про смерть своєї тваринки, Слінка. Намагався умовити його взяти з собою Рудді та Сажку і повернути їх під Баррічеву опіку. Рудді потребував твердішої руки, а як плідник він міг бути для Барріча важливішим, ніж як верхівець. У такій ролі його можна було винаймати, а лошатко Сажки мало майбутню цінність. Але Чейд похитав головою і сказав, що мусить подорожувати швидко, не привертаючи до себе уваги. Один чоловік із трьома кіньми легко може стати мішенню бандитів, якщо не когось іншого. Я бачив сердитого малого валаха, на якому їздив Чейд. Попри лиху вдачу, він був дужим і жвавим, а ще, як запевнив мене Чейд, вельми швидким на випадок гонки по складній місцевості. Усміхався, кажучи це, і я здогадався, що цей особливий конячий талант добре випробуваний. «Блазень мав рацію», — гірко подумав я. Війна та інтриги йому пасували. Я глянув на нього — чоловіка у високих чоботях, з розвіяним плащем, з буйним оленем, якого він відкрито носив на чолі, над зеленими очима — і спробував порівняти його з тим ніжноруким старцем, який учив мене вбивати людей. Його літа не зменшилися, та він інакше їх носив. Я тихцем міркував, які ліки він вживає, щоб додати собі сил.
Та, попри всі зміни, він зоставався Чейдом. Я хотів дістатися до нього, впевнитися, що нас і далі поєднує якийсь зв’язок, але не міг. Сам себе не розумів. Як це його думка досі могла стільки для мене означати, якщо я знав, що він готовий відібрати у мене моє дитя та моє щастя заради трону Провісників? Те, що мені
