Мандри убивці - Робін Хобб

Блазень замовк.

— Насправді, коли озирнутися назад, то я був так само тупоголовим, як і ти, раз не здогадався про все негайно.

— Дякую, — сухо видобув я.

— Нема за що. Хоча визнаю, що того дня ми мали аж надто багато клопотів.

— Я віддав би все, щоб змогти повернутися в часі та сказати їй, що наше дитя буде для мене найважливішим на світі. Важливішим, ніж король чи країна.

— Ах. То в той день ти покинув би Оленячий замок і подався за нею слідом, щоб її захищати. — Блазень глузливо зиркнув на мене.

За якийсь час я визнав:

— Я не зміг би цього зробити.

Ці слова застрягли у мене в горлянці, я ковтнув бренді, щоб змити їх.

— Знаю, що ти не міг. Бачиш, ніхто не уникне своєї долі. Принаймні доки ми не звільнимося від упряжі часу. І, — додав він тихіше, — жодна дитина не уникне майбутнього, писаного їй долею. Ні блазень, ні бастард. Ні бастардова донька.

По спині мені пройшли сироти. Попри всю мою невіру, я боявся.

— Ти хочеш сказати, що знаєш якусь частку її майбутнього?

Він зітхнув і кивнув. Тоді всміхнувся і похитав головою.

— Я все бачу по-своєму. Дещо знаю про спадкоємця Провісників. Якщо цей спадкоємець — вона, то, без сумніву, через кілька років я прочитаю древнє пророцтво і скажу: «Ах, так, от воно, провіщено, як це станеться». Насправді ніхто не розуміє пророцтва, доки воно не здійсниться. Це більше скидається на підкову. Коваль показує тобі шматок заліза, а ти кажеш, що він ніколи ні до чого не пасує. Але от він пройде крізь вогонь, його битимуть молотом, обпиляють — і він ідеально пасуватиме до копит твого коня, як ніколи не пасував би ні до чого іншого.

— Це звучить так, наче ти кажеш, що пророки насправді надають своїм віщуванням належної форми вже після факту.

Блазень трохи схилив голову.

— А добрий пророк, як добрий коваль, покаже тобі, що це пасує ідеально. — Він забрав порожній келих у мене з рук. — Знаєш, час тобі вже спати. Завтра цілителька витягне з тебе той наконечник стріли. Тобі знадобляться усі твої сили.

Я кивнув головою і раптом помітив, що мої очі злипаються.

Чейд ухопив мене за зап’ястя і міцно потяг їх униз. Мої груди і щока тісно лягли на тверду дерев’яну лаву. Блазень сів мені на ноги, наче верхи, схилився вперед і всією своєю вагою прип’яв мені стегна. Навіть Кеттл доклала рук: взялася за мої оголені плечі та притисла мене до тієї непохитної лави. Я почувався свинею, зв’язаною на заріз. Старлінг стояла, тримаючи напоготові тканину для перев’язки й посудину з гарячою водою. Коли Чейд міцно притис мої руки, мені здалося, що все моє тіло от-от розійдеться по шву, а на тій гнилій рані на спині вже розпоролося. Цілителька сіла навпочіпки поруч зі мною. Я помітив обценьки, які вона тримала. Чорне залізо. Мабуть, позичене з ковальського реманенту.

— Готові? — спитала вона.

— Ні, — відбуркнув я.

Вони пропустили це повз вуха. Цілителька не до мене зверталася. Весь ранок вона працювала наді мною, наче я був поламаною іграшкою. Штовхала, тицяла, витискала з моєї спини усяку погань, а я тим часом вертівся і бурмотів прокляття. Ніхто на них не зважав, окрім Блазня, що радив мені, як їх удосконалити. Він знову став сам собою. Умовив Нічноокого вийти надвір. Я відчув, як вовк кружляє біля дверей. Спробував передати йому, що має бути зроблено. За час, який ми провели разом, я витяг із нього достатньо колючок, аби йому було зрозуміло, що без болю не обійтися. Та він однаково поділяв зі мною мій страх.

— Давай, — сказав Чейд цілительці. Його голова була близько до моєї, його борода дряпала мою поголену щоку.

— Спокійно, хлопчику, — шепнув просто мені у вухо.

Холодні щелепи обценьків притислися до мого розпаленого тіла.

— Не сапай. Не ворушись, — суворо звеліла цілителька.

Я намагався. Мені здавалося, що вона залізла інструментом прямо мені в спину, шукаючи, де б краще взятися. Після нескінченних спроб наказала:

— Тримайте його!

Я відчув, як щелепи обценьків стискаються. Вона потягла, вириваючи хребет мені з тіла.

Так принаймні я відчував. Пам’ятаю, що після першого ж скреготання металевого наконечника об кістку всі мої тверді рішення не кричати негайно забулися. Я ревнув так, що викричав і свій біль, і свідомість заодно. Знову провалився у те непевне місце, куди не сягав ані уві сні, ані при повній тямі. За дні пропасниці я аж надто добре з ним познайомився.

Ріка Скіллу. Я був у ній, вона була в мені. Тільки крок, вона завжди була за крок від мене. Звільнитися від болю й самотності. Швидко та солодко. Я рвався у ній на шмаття, розпадався, як плетиво, коли потягти за потрібну нитку. Весь мій біль теж розвіювався. «Ні. — Веріті твердо заборонив це. — Повертайся, Фітце». Ніби відтягав малу дитину від вогню. Я відійшов.

Наче нурець, що випірнув на поверхню, я повернувся до твердої лави й голосів наді мною. Світло здавалося тьмяним. Хтось кричав про кров і наказував принести полотнину зі снігом. Я відчув, як ця полотнина притискається мені до спини, а мокра червона ганчірка падає на Блазнів килимок. По вовні розпливлася пляма, я поплив разом із нею. Плавав, а кімната наповнилася чорними цятками. Цілителька зайнялася чимось над вогнем. Витягла з полум’я інше ковальське знаряддя. Воно світилося. Обернулася, глянула на мене.

— Стій! — крикнув я від страху і був би схопився з лави, якби Чейд не піймав мене за плечі.

— Це конче слід зробити, — гостро сказав він мені і тримав мене залізним стиском, доки цілителька не підійшла. Коли вона притулила розжарене тавро мені до спини, я спершу почув тільки натиск. Тоді відчув, що плоть моя горить, подумав, що на це можна й не зважати, аж тут спазм болю рвонув мене сильніше, ніж катівська петля. Чорнота здійнялася, потягла мене вниз.

— Повішений над водою і спалений! — розпачливо гукнув я.

Завив вовк.

Підіймаюсь. Вгору до світла, ближче й ближче. Поринання було глибоким, води теплими та повними сновидінь. Я відчув присмак краю свідомості, вдихнув ковток повітря пробудження.

Чейд:

—…але ж ти, безперечно, міг мені сказати, що він живий і прийшов до тебе. На Еду й Еля разом, Блазню, скільки разів я довіряв тобі свої найглибші таємниці?

— Майже стільки ж, скільки й не довіряв, — терпко відповів той. — Фітц просив мене тримати його присутність тут у секреті. Так і було, доки не втрутилася ця менестрелька. Кому б завадило, якби йому дали спокій, щоб він повністю відпочив, доки настане час витягти стрілу? Ти чув його марення. Хіба це слова людини, що в мирі сама з собою?

Чейд зітхнув.

— І все-таки. Ти міг мені сказати. Розумієш, як це для мене важливо: знати, що він живий.

— А ти розумієш, як це для мене важливо, — знати, що у Провісників є спадкоємець, — відбив його удар Блазень.

— Я сказав тобі все, тільки-но розповів королеві.

— Так, але відколи ти знаєш