Мандри убивці - Робін Хобб
Я аж здригнувся. Він був надто дивним, коли говорив про такі речі. А його химерні слова нагадали мені про черговий клопіт, що не виходив з моїх думок.
— Були дві жінки. Менестрелька Старлінг і стара прочанка Кеттл. Вони саме сюди прямували. Кеттл казала, що шукає Білого Пророка. Я й не думав тоді, що це ти. Ти щось про них чув? Вони дісталися Джампі?
Блазень поволі похитав головою.
— Відколи зима закрила нас тут, ніхто не прибував до Джампі, шукаючи Білого Пророка. — Він зупинився, зрозумівши з мого обличчя, що мене це засмутило. — Я, звісно, не знаю всіх, хто сюди приїжджає. Вони можуть бути в Джампі. Але я не чув про двох таких жінок. — Тоді неохоче додав: — Розбійники полюють тепер на подорожніх. Можливо, вони обидві… десь затрималися.
Можливо, вони мертві. Повернулися по мене, а я відправив їх у дорогу самих.
— Фітце?
— Зі мною все гаразд. Блазню, зробиш мені ласку?
— Мені вже не подобається цей тон. Про що мова?
— Не кажи нікому, що я тут. І нікому не кажи, що я живий.
Він зітхнув.
— Навіть Кеттрікен? Аби сказати їй, що Веріті живий?
— Блазню, те, що я мушу зробити, маю намір зробити сам. Не хочу будити у ній даремних надій. Вона пережила вже раз звістку про його смерть. Якщо я зумію повернути його до неї, буде вдосталь часу для справжньої радості. Знаю, що це велике прохання. Але дозволь мені бути чужинцем, якому ти допомагаєш. Пізніше я, може, потребуватиму твоєї допомоги, щоб роздобути стару карту з бібліотеки Джампі. Та, вийшовши звідси, піду сам. Думаю, що це завдання найкраще виконати тихцем. — Я відвернувся від нього й додав: — Нехай Фітц Чівелрі залишиться мертвим. Зазвичай так виходить на краще.
— Принаймні з Чейдом побачишся? — недовірливо перепитав він.
— Навіть Чейд не повинен знати, що я живий. — Я урвав, міркуючи, що більше розлютило б старого: те, що я намагався вбити Регала, хоч він завжди забороняв мені це, чи те, що я геть спартачив роботу. — Це має бути тільки мій похід.
Я дивився на Блазня і бачив на його обличчі неохочу згоду. Він знову зітхнув.
— Не скажу, щоб я цілковито з тобою погоджувався. Але нікому не скажу, хто ти.
Він тихо засміявся. Наша розмова завмерла, а пляшка бренді спорожніла. То й довелося нам мовчати, дивлячись один на одного п’яними очима. Всередині в мені палали гарячка і бренді. Я мусив обміркувати дуже багато речей, і дуже мало що міг із ними зробити. Коли лежав цілковито нерухомо, біль у спині затихав, зводячись до пульсування — у такт серцебиттю.
— Шкода, що тобі не вдалося вбити Регала, — зненацька зауважив Блазень.
— Знаю. Я намагався. Я провалився і як змовник, і як таємний убивця.
Він знизав плечима.
— Знаєш, насправді тобі це ніколи не вдавалося. Ти не мав хисту до таких справ. У тобі була наївність, яку ніщо не могло заплямувати, наче ти насправді ніколи не вірив у зло. І це в тобі найбільше мені подобалося. — Блазень трохи хитнувся, сидячи, але зумів вирівнятися. — Це те, чого мені найбільше бракувало, коли ти був мертвим.
Я дурнувато засміявся.
— А я думав, що це була моя велика краса.
Блазень кілька хвилин лише дивився на мене. Тоді зиркнув убік і тихо промовив:
— Це нечесно. Був би я при тямі, ніколи б не сказав такого вголос. А проте. Ах, Фітце. — Глянув на мене, любовно похитав головою. Говорив серйозно, без звичних своїх жартиків, тож здавався майже незнайомим. — Мабуть, половина тієї краси полягала в тому, що ти цілковито її не усвідомлював. Не те що Регал. Тепер із нього вродливий мужчина, але він аж надто добре знає це. Ніколи не побачиш його з розкуйовдженим волоссям, з почервонілими від вітру щоками.
На якусь мить я почувся дуже ніяково. Тоді сказав:
— Чи зі стрілою у спині, а шкода…
Ми обидва зайшлися дурним сміхом, який розуміють тільки п’яні. Та через цей сміх біль у спині прокинувся, збільшився до інтенсивно пронизливого, і минула хвилина, доки я зумів перевести подих. Блазень підвівся. Тримався на ногах краще, ніж можна було сподіватися. Зняв мені зі спини мішечок — чимось наповнений і щось із нього стікало. Замінив іншим, майже неприємно теплим, з горщика на вогні. Зробивши це, знову підійшов і присів біля мене навпочіпки. Зазирнув у вічі. Прочитати щось із його жовтих очей було так само складно, як і раніше, коли вони були безбарвними. Поклав довгопалу прохолодну долоню мені на щоку, відкинув з моїх очей волосся.
— Завтра, — серйозно промовив він. — Завтра ми знову будемо собою. Блазнем і бастардом. Або, якщо хочеш, Білим Пророком і Каталізатором. Доведеться нам узяти ці життєві ролі, хоч як мало вони нас обходять, і виконати те, що присудила нам доля. Але тут, зараз, коли нас тільки двоє і немає іншої причини, крім тієї, що я — це я, а ти — це ти, кажу тобі це. Я радий, радий, що ти живий. Бачу, як ти дихаєш, і до моїх легень теж надходить повітря. Якщо вже й мусить бути хтось інший, довкола кого обвилася моя доля, я радий, що це ти.
Він схилився вперед і на мить притисся своїм чолом до мого. Потім тяжко зітхнув і відхилився від мене.
— Тепер спи, хлопче, — сказав Блазень, наслідуючи голос Чейда. — Завтра настане рано. А в нас багато праці. — Він уривчасто засміявся. — Ми з тобою маємо порятувати світ.
Розділ 21. Зіткнення
Дипломатія значною мірою може розглядатися як мистецтво маніпулювання таємницями. Чи вдавалося б вести переговори, якби не існувало таємниць, якими можна поділитися, а можна і приховати їх? Це стосується як шлюбної угоди, так і торгового договору між королівствами. Кожна сторона насправді знає, чим готова поступитися іншій стороні, аби здобути бажане. Маніпулювання цим таємним знанням є рушієм найвигідніших угод. Нема такого міжлюдського діяння, де таємниці не відігравали б жодної ролі, байдуже, чи це гра в карти, чи продаж корови. Велику перевагу має той, хто вміє передбачити, яку таємницю розкрити й коли це зробити. Король Шрюд любив казати: ніщо не дає такої переваги, як знання таємниці ворога, котру він вважає вам невідомою. Можливо, це наймогутніша з-поміж усіх таємниць.
Дні, що настали пізніше, були для мене не стільки днями, скільки хаотичними періодами безсоння впереміш із неспокійними гарячковими снами. Або коротка розмова з Блазнем випалила рештки моїх сил, або ж я нарешті відчув достатню безпеку, щоб піддатися недузі. А може, і те, й інше. Я лежав на ліжку поблизу Блазневого каміна і почувався геть нетямущим, якщо взагалі щось почував. До мене добігали уривки якихось розмов. Усвідомлення власних бід то загострювалося, то притуплювалося, але постійно, наче барабанний бій, у темпі болю лунали слова Веріті: «Йди до мене, йди до мене». Інші голоси вривалися та щезали, долаючи гарячкову імлу, але цей звучав постійно.
