Мандри убивці - Робін Хобб
Я не хотів ні бачити цього, ні чути. Відплив далеко звідси.
Якийсь час мені здавалося, що я знову став вовком. Блукав незнайомим селищем, намагаючись відчути псів чи бодай якийсь порух, але все було сповите білою тишею і снігом, що сипав уночі. Знайшов хатку, яку шукав, закружляв довкола неї, але не зважився ввійти досередини. Минув якийсь час, і здалося, наче я зробив усе, що мені до снаги. Тож пішов полювати. Вбивав, їв, спав.
Коли я знову розплющив очі, кімнату заливало бліде денне світло. Стіни заокруглювалися. Спершу я думав, що це мої очі не можуть сфокусуватися, а тоді розпізнав форму гірського житла. Поволі роздивлявся деталі. Товсті вовняні килимки на підлозі, прості дерев’яні меблі, вікна з промасленої шкіри. На полиці дві ляльки сперлися головами одна об одну, поруч із ними — дерев’яний кінь і маленький візочок. У кутку висіла лялечка мисливця. На столі лежали яскраво розмальовані шматки дерева. Я занюхав запах стружки й фарби. «Лялькар, — подумав я. — Майстер, що робить ляльок». Я лежав на животі, у ліжку, під покривалом. Мені було тепло. Шкіра на обличчі, долонях і стопах неприємно пекла, але на це можна було не зважати, бо сильний біль, що терзав мою спину, мав безумовну першість. Я не відчував особливої сухості в роті. Щось пив? Мені здалося, наче я згадую цівку теплого чаю, що текла мені в рот, але це не був певний спогад. Ноги у валяних вовняних капцях підійшли до мого ліжка. Хтось схилився, здійняв із мене покривало. Холодне повітря пропливло мені по шкірі. Вправні руки пробігли наді мною, промацуючи ділянку довкола стріли.
— Який худий. Мав би більше тіла, то в нього були б кращі шанси, — сумно сказав старий жіночий голос.
— Він збереже пальці на ногах і руках? — Жіночий голос, близько. Молода жінка. Я не міг її побачити, але вона була близько.
Друга жінка схилилася наді мною. Взяла руками мої долоні, почала згинати пальці та щипати пучки. Я скривився і немічно спробував вирватися.
— Якщо виживе, то збереже пальці, — сказала вона, не те щоб жорстоко, просто констатуючи факти. — Будуть вразливими, бо вся замерзла шкіра та м’ясо мусять відпасти. З ними все не так погано. Інфекція у спині, — от що може його вбити. У цій рані щось є. Здається, там наконечник стріли й частина древка.
— Не можеш цього вийняти? — озвався звідкись із кімнати чоловік з руками барви слонової кості.
— Легко, — відповіла жінка. Тут я зрозумів, що вона говорить бакійською мовою з гірським акцентом. — Але тоді, напевне, в нього буде сильна кровотеча, а він і так утратив багато крові. А з кровотоком зараза з рани розійдеться і отруїть усе його тіло. — Вона зітхнула. — Була б жива Джонкві. Дуже добре зналася на таких речах. Це вона вийняла стрілу, що пробила груди принца Раріска. Рана булькотіла від його дихання, а Джонкві не дала йому померти. Я не така вміла цілителька, як вона, але спробую. Вишлю з моєю ученицею мазь для долонь, стоп і обличчя. Щодня добре протирай йому шкіру і не переймайся, як вона злазитиме. Що ж до його спини, то слід поставити там компрес для витяжки, щоб якомога краще відсмоктати отруту. Вливай у нього їжу та питво, скільки влізе. Дамо йому відпочити. За тиждень виймемо стрілу і сподіватимемося, що до того часу він набереться сил. Джофрон, знаєш добрі припарки для витяжки?
— Одну чи дві. З висівок і підмаренника — добра, — відповіла та.
— Так, це підійде. Якби ж я могла зостатися і доглядати його, але мушу зайнятися й іншими. Минулої ночі був напад на Кедровий Пагорб. Прилетів птах зі звісткою, що багатьох поранено, перш ніж вигнали ворожих солдатів. Не можу дбати про одного, покинувши напризволяще інших. Залишаю його у твоїх руках.
— І в моєму ліжку, — сумно зауважив Слонова Кість. Я почув, як двері зачиняються за цілителькою.
Я глибоко вдихнув, але мені забракло сил заговорити.
Я почув, як позаду мене чоловік ходить по хатині, тихий дзюркіт води, пересування посуду. Кроки наблизилися.
— Здається, він прокинувся, — тихо сказала Джофрон.
Я ледь кивнув головою в подушку.
— То спробуй дати йому це, — запропонував Слонова Кість. — А потім нехай відпочиває. Я повернуся з висівками та підмаренником для твого компресу. І якоюсь постіллю для себе, бо, гадаю, він мусить залишатися тут.
Повз моє тіло просунуто тацю, — і от вона з’явилася в полі мого зору. На ній були миска та чашка. Поруч зі мною сиділа жінка. Я не міг повернути голови, щоб побачити її обличчя, але тканину її спідниці зіткано в Горах. Її рука трохи зачерпнула ложкою з миски, піднесла мені. Я обережно ковтнув. Якийсь м’ясний відвар. З чашки здіймався запах рум’янку та валер’яни. Я почув, що двері відчиняються, тоді зачиняються. Наступна ложка відвару. Третя.
— Де? — зумів сказати я.
— Що? — перепитала вона, схилившись ближче. Відвернула голову, глянула мені на обличчя. Блакитні очі. Надто близько до моїх. — Ти щось сказав?
Я відмовився від ложки. Раптом виявилося, що їсти — це надто велике зусилля, хоч з’їдене й підкріпило мене. Кімната здалася темнішою. Коли я знову прокинувся, довкола стояла глибока ніч. Цілковита тиша, тільки в каміні потріскує вогонь. Світло від нього було непевним, але достатнім, щоб я міг побачити кімнату. Я відчував лихоманку, був дуже слабким і сильно хотів пити. На низькому столику поруч зі мною стояв кухлик води. Я намагався дотягтися до нього, але біль у спині не дав мені ворухнути рукою. Спина моя була напружена — це рана набрякла. Кожен рух вражав її.
— Води, — попрохав я.
Намагався сказати це голосно, але в роті мені так пересохло, що вийшов тільки шепіт. Ніхто не відповів.
Мій господар розстелив собі постіль поблизу каміна. Спав, як кіт, розслабившись, але з отою котячою аурою постійної настороженості. Голову спер на простягнуту руку, вогонь кидав на нього світло. Я глянув — і серце перевернулося мені в грудях.
Його волосся було пригладжене, зачесане назад і заплетене в косу. Не приховувало чистих рис обличчя. Позбавлене виразу й нерухоме, скидалося на точену маску. Останні сліди хлоп’яцтва з нього випалено, залишивши тільки чисті риси худих щік, високого чола та довгого прямого носа. Губи повужчали, підборіддя випиналося сильніше, ніж я пам’ятав. Танець відблисків вогню надав його обличчю кольору, забарвивши білу шкіру своїм бурштином. За час нашої розлуки блазень підріс. Зміна, що трапилася з ним, здавалася надмірною для дванадцяти місяців, хоча цей рік був найдовшим у моєму житті. Якийсь час я просто лежав і дивився на нього.
Його очі повільно розплющилися, наче я до нього заговорив. Мовчки дивився на мене. Тоді насупив брови. Поволі сів. Я побачив, що його шкіра насправді була кольору слонової кості, а волосся — наче свіжозмелене борошно. Це його очі заморозили мені язик і серце. При світлі вогню були жовтими, як у кота. Я нарешті перевів подих.
— Блазню, — сумно зітхнув я. — Що з тобою зробили?
Мої спечені гарячкою губи насилу формували слова. Я простяг до нього руку, але цей рух потяг
