Мандри убивці - Робін Хобб

легко вибігаючи на засніжені схили. Звичайно, був утомлений, але його переповнювала енергія тріумфу. Ніч довкола нього була свіжою і чистою. Піймав запах, а тоді легеньке кліпання очей зайця, який зачаївся під кущем, сподіваючись, що вовк його мине. Ми не минули. Один раптовий стрибок убік — і заєць у його пащі. Ми пі­ймали його за кістляву голову, тріпнувши, відразу зламали йому хребет. Бігли далі, жадане м’ясо звисало йому з пащі. Ми добре попоїмо. Нічний ліс довкола нас був сріблясто-чорним.

Стій. Мій брате, не роби цього.

Чого?

Я люблю тебе. Але не хочу бути тобою.

Я ширяв там, де був. Його легені так потужно працювали, втягуючи холодне нічне повітря, хоч він і тримав у роті заячу голову. Легкий поріз унизу морди пощипує, дужі ноги добре несуть підтягнуте тіло.

Ти теж не хочеш бути мною, Змінювачу. Не насправді.

Я не був певен, чи має він рацію. Його очима я бачив, його носом нюхав себе. Я забився між коренями великого дерева, скоцюрбився, як мале покинуте щеня. У повітрі витав сильний запах крові. Тоді я закліпав, глянув униз, на темряву мого зігнутого ліктя, у згині якого ховалося обличчя. Поволі, болісно підвів голову. Все боліло, а центром усього цього болю була стріла в моїй спині.

Я почув запах заячих нутрощів і крові. Нічноокий стояв біля мене, розривав тушку, притиснувши її лапами.

Їж, доки тепле.

Не знаю, чи зможу.

Хочеш, щоб я це тобі прожував?

Він не жартував. Але ще більшу огиду, ніж думка про їжу, викликала в мене думка про відригнуте м’ясо. Я змусив себе ледь хитнути головою. Мої пальці майже оніміли, але я дивився, як моя рука відщипує від маленької печінки шматочки і несе їх до рота. Вони були теплими, повними крові. Зненацька я зрозумів, що Нічноокий сказав правду. Я мусив їсти. Бо мусив жити. Він розірвав зайця на шматки. Я взяв один, відкусив тепле м’ясо. Було тяжко, та я налаштувався рішуче. Ледь не покинув бездумно власне тіло заради ідеально здорового вовчого, ледь не втиснувся туди, поруч із ним. Колись я вже зробив був таке, за його згодою. Та тепер ми знали краще. Ми ділили все, але не могли стати один одним. Інакше б усе втратили, обидва.

Я поволі сів. Відчув, як м’язи моєї спини рухають стрілу, протестуючи проти того, як вона їх прохромила. Я відчував тягар древка. Коли уявив, як вона стирчить там із мене, замалим не виблював з’їдене. Змусив себе до спокою, якого не відчував. Хоч як це дивно, мені перед очима раптом з’явився Барріч. Смертельна непорушність його обличчя, коли він згинав коліно та дивився, як розкривається стара рана. Я завів руку назад. Провів пальцями по хребті. Прохромлені стрілою м’язи натяг­лись. Нарешті мої пальці торкнулися липкого від крові древка стріли. Навіть цей легенький дотик став новим джерелом болю. Я незграбно охопив пальцями древко, заплющив очі і спробував потягти його. Навіть без болю це було б складно. Але біль був таким сильним, що світ довкола мене затремтів, а коли заспокоївся, я виявив, що стою навкарачки, з опущеною головою.

Мені спробувати?

Я похитав головою, не встаючи. Боявся, що зомлію. Намагався подумати. Знав, що, коли Нічноокий витягне стрілу, я знепритомнію. Якщо кровотеча буде сильною, не зможу її зупинити. Ні. Краще залишити її там. Я зібрав усю свою відвагу.

Зможеш її зламати?

Він підійшов до мене. Я відчув дотик його голови до своєї спини. Він відвернув голову, перемістив щелепи так, щоб задні зуби зімкнулися на древку. Тоді стулив щелепи. Пролунав тріск, — наче садівник обрізав деревце. Нове болісне дрижання. Мене з головою накрила хвиля запаморочення. Але мені якось вдалося потягтися назад і вивільнити просяклий кров’ю плащ від уламка стріли. Тремтячи, закутався в нього щільніше. Заплющив очі.

Ні. Спершу розведи багаття.

Я знову розплющив очі. Це було надто складно. Я пошкріб довкола, притяг усі гілочки та хмиз, до яких міг дотягтися. Нічноокий намагався допомогти, приносячи мені гілки, але й так минула вічність, доки затанцював крихітний вогник. Я повільно підкидав хмиз. Коли розклав справжнє вогнище, помітив, що вже світає. Час у дорогу. Ми ненадовго затрималися, щоб доїсти зайця, а я добре зігрів долоні та стопи. Тоді рушили знову. Нічноокий безжалісно вів мене вперед.

Розділ 20. Джампі

Джампі, столиця Гірського королівства, старше за Оленячий замок, так само, як правляча династія Гірського королівства старша за дім Провісників. І Джампі настільки ж несхоже на замкове місто Баккіп, наскільки монархи-Провісники відрізняються від учителів та філософів з роду Жертовних, що керують у Горах.

Це не таке осіле місто, які ми знаємо. Небагато там давно зведених і тривких будинків. Натомість уздовж ретельно прокладених і обрамлених садами доріг є місця, куди може приходити і звідки може відходити кочова людність гір. Ринкова площа чітко окреслена, але купці змінюють одні одних, подібно до пір року. За ніч може постати кільканадцять нових наметів, їхні мешканці збільшать населення міста на тиждень чи місяць, а тоді безслідно зникнуть, коли їхні відвідини й торгівля добіжать кінця. Джампі — це вічно змінне місто наметів, заселене енергійними горянами, що люблять життя просто неба.

Доми правлячої родини і тих її друзів, які вирішують зоставатися з нею цілий рік, геть не схожі на наші замки та зали. Натомість їхні помешкання зосереджені довкола великих дерев, які залишаються живими й неушкодженими. Стовбури та гілки цих дерев постійно формують упродовж десятків літ, щоб виростити так основу будинку. Потім цю живу структуру покривають тканиною, витканою з волокон деревної кори, і зміцнюють обрешіткою. Завдяки цьому стіни можуть набрати обрису лагідно заокругленого тюльпанового пуп’янка чи купола яйця. На шар тканини накладають глиняне покриття, яке затим розмальовують блискучою живичною фарбою яскравих кольорів, що їх так люблять горяни. Інколи такі малюнки зображають фантастичних звірів, інколи це витончені взірці, але зазвичай вони є простими. Переважають фіолетова та жовта барви, тож потрапити до міста, що виросло під тінню могутніх гірських дерев, — це наче вийти весною на поляну крокусів.

Довкола таких домів та на перехрестях доріг у цьому кочовому «місті» ростуть сади. Кожен сад неповторний. Його центром може бути стовбур дерева незвичної форми, хитро складена купа каміння, гарно вирізаний шматок дерева. У садах ростуть духмяні трави, яскраві квіти чи довільна комбінація усякого зела. Серцем одного саду є дзюркотливе джерело гарячої води. Тут посаджено рослини з м’ясистим листям і квітами, що мають екзотичний аромат. Їх привезено з теплішої місцевості, щоб вони чарували мешканців Гір своєю таємничістю. Часто гості садів залишають там подарунки, а відходячи, — дерев’яну фігурку, майстерно виліплену посудину чи бодай гарно розкладені яскраві камінці. Сади не належать нікому, і всі про них дбають.

У Джампі багато гарячих джерел. Вода у деяких може обпекти людину, інші — лагідні, булькотливі й теплі. Довкола частини джерел збудовано споруди, що використовуються як громадські купальні, а інколи такі джерела нагрівають невеликі приміщення. У кожному домі, в кожному саду, на кожному кроці відвідувачі знаходять сувору красу та простоту форм, які є гірським ідеалом. Свідомо обрана