Мандри убивці - Робін Хобб
Я підстрибнув, ухопився за деревце, що вихилялося зі стіни яру. Підтягся, став на нього ногами, побалансував, потягся до іншого, над ним. Коли повис на ньому всією вагою, його корені випорснули з кам’янистого ґрунту. Я впав, але знову піймався за перше дерево. «Ану вставай!» — люто сказав я собі. Став на ньому, відчув, як воно тріщить під моїм тягарем. Потягся вгору, долонями вхопився за гіллястий кущ, що ріс на порізаному схилі. Намагався лізти якомога швидше, щоб не висіти всім тілом на одному деревці чи кущі довше, ніж кілька секунд. Гілля ламалося у моєму затиску, купи старої трави рвалися з коренем, я видряпався до краю яру, відчув, що далі лізу вздовж нього, а не піднімаюся вгору. Почув унизу крик, мимоволі озирнувся — назад і вниз. На чистому місці долі були чоловік і кучерявий пес. Пес кинувся вгору, до мене, чоловік тим часом приставив стрілу, натягнув тятиву лука. Я безпорадно звисав над ними — найлегша мішень, яку тільки можна собі уявити.
— Прошу, — почув я свій зойк, а тоді — тихий безпомильний звук відпущеної тятиви. Відчув, як щось ударило мене в спину, наче кулаком, — стара Регалова штучка часів мого дитинства, а тоді глибший, гарячіший біль усередині тіла. Одна моя рука відпустила опору. Я не велів їй цього робити, вона просто не втримала затиску. Тепер висів лише на правій руці. Так ясно, так виразно чув виття собаки, що занюхав мою кров. Чув, як шелестить одяг чоловіка, коли той витягав із сагайдака чергову стрілу.
Тут знову мене куснув біль, глибоко впившись у праве зап’ястя. Я крикнув, розтиснув пальці. У рефлексі жаху мої ноги шкреблися, билися об гнучкі кущі, що перевисали через край яру. Якимось дивом я піднімався вгору, моє обличчя терлося об сніг, що взявся кіркою. Опанував свою лівицю, почав робити невпевнені рухи, наче плив. «Ноги догори!» — гарикнув мені Нічноокий. Та тільки подумки, не видав жодного звуку, бо, глибоко ввіп’явши зуби в рукав і плоть моєї правої руки, він тяг мене вгору. Шанс на життя додав мені сил. Я дико хвицнув, а тоді почув тверду землю під животом. Рвонувся вперед, намагався не звертати уваги на біль, що зосереджувався у мене в спині, розходячись звідти червоними хвилями. Не бачив би я, як той чоловік випускає стрілу, то не сумнівався б, що у моїй спині стирчить стовп завтовшки у вісь воза.
Вставай, вставай! Мусимо тікати.
Не пам’ятаю, як я підвівся. Почув собак, вони, скрегочучи кігтями об камінь, видиралися на схил позаду мене. Нічноокий відступив від краю і зустрів перших. Одного за одним затискав у щелепах, розривав, кидав тіла вниз, до решти зграї. Коли впав кучерявий мішанець, собачий ґвалт унизу раптом затих. Ми обидва поділили з ним його муку і почули крики чоловіка, коли пов’язана з ним тварина лежала на снігу, стікаючи кров’ю, помираючи. Інший мисливець відкликав своїх собак, сердито пояснюючи іншим, що посилання їх на різню нічим не зарадить. Я чув, як чоловіки кричать і лаються, як повертають змучених коней і рушають яром назад, щоб спробувати відшукати місце, де можна було б вибратися вгору й кинутися нам навздогін, знову знайти наш слід.
Біжи! — наказав мені Нічноокий.
Ми не розмовляли про те, що трапилося щойно. Я відчув страшне тепло, яке спливало мені по спині, а водночас воно ж поширювалося як холод. Торкнувся грудей, майже очікуючи, що звідти стирчать древко й наконечник стріли. Та ні, вони глибоко впилися в тіло. Я, похитуючись, ішов за Нічнооким, мою свідомість залило надто багато вражень, надто багато різновидів болю. Сорочка і плащ терлися об древко стріли, коли я рухався. Найменший рух древка луною відбивався від наконечника, що глибоко застряг у тілі. Я міркував, якої ще шкоди завдасть мені стріла. Згадав, як колись краяв на шматки впольованого оленя, в якого влучила стріла; схожу на студенець, залиту кров’ю чорну плоть навколо рани. Міркував, чи зачепила стріла мою легеню. Олень із пораненою легенею далеко не зайшов. Це я відчуваю смак крові в горлянці?..
Не думай про це! — люто наказав мені Нічноокий. — Ослаблюєш нас обох. Просто йди. Йди і не зупиняйся.
Тож він так само, як і я, знав, що бігти я не можу. Я йшов, а він — поруч зі мною. Якийсь час. Тоді я йшов наосліп у темряві, навіть не дбаючи, в якому напрямку рухаюсь. Його зі мною не було. Я шукав, але не міг знайти. Десь далеко знову почув собачий лемент. Йшов далі. Вдарявся об дерева. Гілки дряпали мені обличчя, та все гаразд, моє обличчя саме немов задерев’яніло, йому це не вадило. Сорочка на спині була мокрим шаром замерзлої крові, що терлася об мою шкіру.
Я намагався щільніше загорнутися в плащ, але раптовий біль мало не повалив мене на коліна. От я дурень. Забув, що плащ потягне за собою древко стріли. От я дурень. Йди і не зупиняйся, хлопче. Я йшов.
Гримнувся об інше дерево. Воно скинуло на мене силу-силенну снігу. Я обтрусився, пішов далі. Йшов довго. Тоді сидів на снігу, мені ставало дедалі холодніше. Я мушу встати. Мушу йти далі.
І знову я йшов. Не думаю, що це довго тривало. Під захистом величезних хвойних дерев, де сніг був неглибоким, упав навколішки.
— Прошу, — сказав я. Не мав сил благати милосердя. — Прошу. — Не міг надумати, кого це я молю.
Побачив заглибину між двома товстими коренями. Земля була всипана сосновими голками. Я скулився, зібгався клубочком. Не міг лягти, бо стріла стирчала мені зі спини. Але міг спертися чолом об гостинне дерево і схрестити руки на грудях. Став маленьким, підібгав під себе ноги й забився у простір між коренями. Мерз би, якби не був такий змучений. Провалився в сон. Прокинувшись, розпалю вогонь, зігріюся біля багаття. Я уявляв собі тепло. Я вже його й відчував.
Мій брате!
Я тут, — спокійно відповів я. — Просто тут.
Потягся до Нічноокого, заспокійливо торкнувся. Він наближався. Хутро довкола його горла наїжачилося від замерзлої слини, та жоден зуб не пробив цього панцира. Мав один поріз збоку біля морди, але не тяжкий. Він водив їх колами, а тоді нападав на їхніх коней ззаду і врешті загнав на засипану снігом та зарослу високою травою болотисту низовину. Вціліли тільки два пси, і один кінь так сильно кульгав, що вершник сів другим на іншого.
А зараз він шукав мене,