Мандри убивці - Робін Хобб

Решта ночі була жалюгідною. Я переважно провів її, лежачи долілиць на снігу, а напівголий Барл тим часом пирхав і тупотів довкола мене. У згорілому наметі пропала більшість його особистих запасів. Коли виявлено, що прочани та контрабандисти втекли, це здавалося другорядним порівняно з тим, що ніхто в таборі не мав одягу Барлового розміру.

Спалено ще три намети. Крім контрабандистських коників, забрано Барлового коня. Хай як Барл ревів, погрожуючи помстою, він навіть не намагався організувати погоню. Вдовольнився натомість тим, що кілька разів копнув мене. Вже починало розвиднюватися, коли здогадався спитати, чи менестрелька теж зникла. Зникла, аякже. А це, — заявив він, — свідчить про те, що справжньою метою нальоту був я. Приставив до мене втричі більше стражників — до кінця ночі та на наступні два дні переходу до Мунсея. Нічого дивного, що більше ми напасників не побачили. Вони забрали все, що хотіли, і зникли між пагорбами. Я не сумнівався, що Нік мав криївки й по цей бік ріки. Не відчував жодного тепла до чоловіка, який мене продав, але мимоволі захоплювався тим, що він забрав із собою прочан. Може, Старлінг складе про це пісню.

Мунсей здавався малим містечком, що сховалося між складками гірських спідниць. За його межами було кілька селянських господарств, а бруковані вулиці починалися зненацька, відразу ж за дерев’яним палісадом, який оточував місто. Вартовий з вежі над стінами офіційно гукнув до нас. Тільки ввійшовши досередини, я оцінив, наскільки квітучим було це мале містечко. Зі своїх уроків з Федвреном я знав, що Мунсей був важливим військовим укріпленням Шести герцогств ще до того, як став місцем зупинки торгових караванів, що прямували на той бік Гір. Тепер торговці бурштином, хутрами та різьбленою слоновою кістю постійно проходили через Мунсей, збагачуючи його. Так принаймні було відтоді, як моєму батькові вдалося укласти з Гірським королівством договір про вільний перехід.

Регалові військові починання все це змінили. Мунсей повернувся до воєнного стану, як за часів мого діда. Солдати, що ходили вулицями, носили золото-коричневі мундири Регала, замість синіх бакійських, але однаково були солдатами. Купці мали втомлені та обережні міни людей, чиє багатство існує лише в записах їхніх сюзеренів, і, здається, постійно міркували, яку частку втраченого їм вдасться повернути собі у довгостроковій перспективі. Наша процесія привернула увагу місцевих мешканців, але вони не надто проявляли свою цікавість. Я здогадувався, що надмірний інтерес до королівських справ не віщує нічого доброго.

Попри втому, я з цікавістю оглядав місто. Сюди привіз був мене дід, залишивши під опікою Веріті, і тут Веріті передав мене Баррічу. Мені завжди хотілося знати, чи рід, з якого походила моя мати, жив поблизу Мунсея, чи ми здолали довгу подорож, аби знайти мого батька. Та я даремно шукав бодай якоїсь прикмети чи знаку, що збудили б у мені хоч один спогад утраченого дитинства. Мунсей здавався мені так само чужим і знайомим водночас, як усі малі міста, де я будь-коли побував.

У місті було повно солдатів. Під кожною стіною розставлено намети та пристінки з навісами. Здається, останнім часом населення міста сильно зросло. Нарешті ми дісталися дворища, в якому тварини з обозу пізнали свій дім. Нас вишикували, а тоді розпустили з військовою точністю. Мій сторож повів мене до приземкуватого дерев’яного будинку. Вікон він не мав і взагалі здавався грізним. Всередині було однокімнатне приміщення, старий чоловік сидів на низькому стільці біля широкого каміна, в якому привітно палав вогонь. Менш привітне враження справляли троє дверей із заґратованими віконцями, що виходили на цю кімнату. Мене завели за одні з них, швидко перерізали мої пута, і я зостався сам.

В’язниця була найприємнішою з тих, у яких я будь-коли бував. Я піймав себе на цій думці й вищирив зуби в чомусь, що не до кінця було посмішкою. Ліжко з мотузяною основою, на ньому мішок із сіном замість матраца. У кутку нічний горщик. Крізь заґратоване віконце сюди потрапляло трохи світла та тепла. Не надто багато, але все-таки тут було значно тепліше, ніж надворі. Не відчувалося тут суворості справжньої темниці. Я вирішив, що це місце, призначене для п’яних чи буйних солдатів. Дивно було зняти плащ і рукавиці та відкласти їх убік. Я сів на краю ліжка й чекав.

Єдиною прикметною річчю, що трапилася того вечора, була їжа: м’ясо та хліб, а навіть кухоль пива. Старий відчинив двері, щоб вручити мені тацю. Прийшовши забрати її, приніс мені два покривала. Я подякував, а його, здається, це вразило. Тоді він вразив мене, зауваживши:

— Маєш не тільки батькові очі, а й голос його.

Потім він досить квапливо зачинив двері мені перед носом. Пізніше ніхто вже до мене не озивався, а все, що я почув, — це лайка та глузування під час гри в кості. За голосами я вирішив, що у сторожці, крім старого ключника, було троє молодших чоловіків.

Під кінець вечора на зміну грі в кості прийшла тиха розмова. Я небагато міг розібрати зі сказаного через шум вітру надворі. Безгучно встав із ліжка та підійшов до дверей. Заглянувши крізь заґратоване віконце, побачив щонайменше трьох стражників. Старий спав у своєму ліжку в кутку, але ця трійця у золото-коричневих Регалових мундирах спри­ймала свої обов’язки всерйоз. Одним із них був ще безбородий юнак, на вигляд мав не більше ніж чотирнадцять літ. Двоє інших рухались, як солдати. В одного з них обличчя було ще сильніше пошрамованим, ніж моє. Я вирішив, що це забіяка. Другий мав старанно прикорочену бороду. Він, очевидно, командував двома іншими. Всі вони були якщо й не надто пильними, то й не сонними. Забіяка чимось дражнив юнака. Обличчя хлопця було похмурим. Принаймні ці двоє чогось не порозумілися. Вдосталь позадиравшись до хлопця, забіяка завів нескінченні нарікання на Мунсей. Питво погане, жінок мало, а ті, що є, холодні, як сама зима. Шкодував, що Регал ніяк не спустить їх зі смичі та не пошле на злодійських горлорізів гірської шльондри. Знав, що вони проб’ються до Джампі та візьмуть цю фортецю-дерево за кілька днів. Навіщо чекати? Нарікав і нарікав, знову й знову. Решта кивала головами, як на літанію, добре їм відому. Я відступив від вікна й повернувся до ліжка, щоб подумати.

Гарненька клітка.

Мене принаймні добре нагодували.

Не так добре, як попоїв я. Тобі потрібно трохи теплої крові у м’ясі. Скоро втечеш звідси?

Тільки-но придумаю, як це зробити.

Я приділив трохи часу, пильно обстеживши межі моєї камери. Стіни та підлога з тесаних дощок, старих і твердих, як залізо. Добре обшита стеля, до якої я ледь міг дотягтися пучками пальців. І дерев’яні двері зі заґратованим вікном.

Якщо я зумію звідси вийти, то лише у двері. Я повернувся до заґратованого вікна.

— Можна трохи води? — тихо озвався я.

Юнак неабияк злякався, а забіяка зареготав із цього. Третій стражник глянув на мене, тоді мовчки підійшов до бочки, що стояла в кутку, набрав води. Приніс повний ківшик, просунув його крізь ґрати. Дозволив мені напитися, тоді забрав ківшик і відійшов.

— Довго мене тут триматимуть?! — гукнув я йому вслід.

— До самої смерті, — впевнено відповів забіяка.

— Нам