Мандри убивці - Робін Хобб
Зате я мав Нічноокого. Другої ночі, проведеної у Барла в полоні, мене квапливо нагодували хлібом і сиром та залишили в кутку намету. Лежав я одинцем, але в наметі, крім мене, було ще шестеро озброєних стражників. Зап’ястя та щиколотки мені зв’язали міцно, проте без жорстокості: шнурки не впивалися в тіло. Також на мене накинули покривало. Невдовзі стражники зайнялися грою в кості при світлі свічки. Це був намет з доброї козячої шкури, а вони ще, для власної вигоди, обклали його кедровими гілками. Тож я не надто страждав від холоду. Втім, усе тіло мені боліло, я втомився, а від їжі, що наповнила мій живіт, хилило на сон. Але я намагався не спати. Потягся назовні, шукаючи Нічноокого, майже боячись того, що там міг знайти. Відколи я наказав йому заснути, у моїй свідомості були лише найлегші сліди його присутності. Тож я сягнув до нього і був вражений, відчувши його зовсім близько. Він з’явився, наче виступив із-за завіси. Його, здається, дуже розвеселило моє потрясіння.
Відколи ти можеш це робити?
Якийсь час. Я думав про те, що сказав нам чоловік-ведмідь. А коли ми розлучилися, довідався, що маю власне життя. Знайшов власне місце у своїй голові.
Я помітив у його словах вагання, наче він сподівався від мене докору за це. Натомість я обійняв його, огорнув теплом, усім, що відчував до нього.
Я боявся, що ти помреш.
А зараз я так само боюся за тебе. — І майже смиренно Нічноокий додав: — Але я живий. І тепер принаймні один із нас вільний та може врятувати іншого.
Я радий, що ти в безпеці. Але боюся, що небагато можеш для мене зробити. Якщо вони тебе побачать, то не заспокояться, доки не вб’ють.
Тож вони мене не побачать, — легко відповів він. Тієї ночі забрав мене з собою на полювання.
Наступного дня мені знадобилися всі сили, щоб утриматися на ногах та рухатися. Почався шторм. Ми намагалися зберегти вояцький темп, дарма що дорога, якою просувалися, була засніженою і лютий вітер, що змагався з нами, погрожував снігом. Що більше ми віддалялися від ріки та піднімалися на узгір’я, то густішим ставав підлісок. Чули шум вітру у верховітті дерев, але менше відчували його. Чим вище піднімалися, тим сухішим і дошкульнішим ставав нічний холод. Їжі, яку я отримував, вистачало, щоб утримати мене живим і на ногах, але не набагато більше. Барл їхав верхи, на чолі своєї процесії, за ним його кінна охорона. Далі йшов я, оточений сторожею. За нами — прочани, обабіч їхньої групи марширували солдати. Позаду тягся обоз.
Наприкінці кожного дня маршу мене заводили до поквапом встановленого намету, годували, а тоді переставали звертати на мене увагу аж до наступного ранку. Моє спілкування зводилося до приймання їжі та нічного обміну думками з Нічнооким. Полювання по цей бік ріки було бенкетом порівняно з тим боком, де ми були раніше. Він майже без зусиль знаходив здобич і успішно відновлював давні сили. Без проблем біг нарівні з нами, і йому ще вистачало часу на полювання. Четвертої ночі мого ув’язнення Нічноокий саме розривав кролика, коли зненацька підвів голову та понюхав вітер.
Що трапилося?
Мисливці. Ловці.
Нічноокий облишив м’ясо, підвівся. Він був зараз на схилі пагорба, над Барловим табором. Прокрадаючись від дерева до дерева, до нього наближалися щонайменше дві дюжини постатей, схованих у тінях. Половина з них мала луки. Нічноокий побачив, як двоє їх припало до землі під захистом густих заростей. За кілька хвилин його гострий ніс занюхав запах диму. Біля їхніх ніг зажеврів маленький вогник. Вони дали знак іншим, ті розійшлися безшумно, наче тіні. Лучники шукали для себе місць із добрим оглядом, решта тим часом прослизнула до табору внизу. Дехто подався туди, де прив’язано тварин. Уже власними вухами я почув обережні кроки за наметом, в якому лежав. Вони тут не затрималися. Нічноокий відчув запах паленої смоли. Хвилиною пізніше крізь ніч пролетіли дві вогняні стріли. Вдарили в намет Барла. Невдовзі здійнявся гучний крик. Сонні солдати вибігали зі своїх наметів, а лучники засипали їх стрілами.
Барл вискочив з охопленого вогнем намету, закутавшись у покривала та віддаючи накази.
— Вони прийшли по бастарда, дурні! Стережіть його за всяку ціну!
Тут над замерзлою землею пролетіла стріла, ледь не влучивши в нього. Він вереснув, заліз під один з возів із припасами і лежав там пластом. Не встиг і дихнути, як у той віз вп’ялися ще дві стріли.
Стражники з мого намету схопилися на ноги, тільки-но почався переполох. Я не надто на них зважав, воліючи дивитися очима Нічноокого. Та коли сержант вбіг до намету, то першим його наказом було таке:
— Витягніть його назовні, поки не підпалили намет. Тримайте його! Якщо прийдуть по нього, переріжте йому горлянку!
Наказ сержанта виконано буквально. Якийсь чоловік став навколішки мені на спині, тримаючи ножа біля мого горла. Шестеро інших оточили нас. Довкола, в темряві, бігали і кричали інші люди. Тут пролунав ще один особливо гучний крик: це вже другий намет приєднався до Барлового, який досі весело палав, добре освітлюючи свій кінець табору. Коли я спробував трохи підвести голову й роздивитися, що відбувається, молодий солдат на моїй спині енергійно притис моє обличчя до замерзлої землі. Я покинув себе у льоду та дрібному камінні, дивлячись натомість вовчими очима.
Якби Барлова сторожа не з такою затятістю тримала мене й захищала Барла, то легко помітила б, що ні він, ні я не були метою цього нальоту. Доки довкола Барла та його підпаленого намету падали стріли, на другому, темному кінці табору мовчазні напасники звільняли контрабандистів, прочан та коників. Завдяки Нічноокому я розгледів, що лучник, який підпалив Барлів намет, скидався на одного з Голдфастів не менше, ніж сам Нік. Контрабандисти прийшли по своїх. Доки Барлові люди стерегли його й мене, бранці висипалися з табору, як борошно з дірявого мішка.
Барл мав рацію, низько оцінивши своїх людей. Не один збройний стражник перечекав цей наліт у тіні воза чи намету. Я не сумнівався, що вони добре билися б, якби напали на них самих, але ніхто не відважився на вилазку проти лучників на узгір’ї. Я навіть запідозрив, що не єдиний капітан Марк уклав угоду з контрабандистами. Стрільба у відповідь була неефективною, бо підпалені намети в таборі засліплювали стражників, водночас чудово обрисовуючи їхні силуети, в які цілилися лучники-контрабандисти.
Усе закінчилося напрочуд швидко. Лучники з пагорба далі засипали нас стрілами, відходячи, а їхня стрільба приковувала до себе всю увагу людей Барла. Коли дощ стріл зненацька припинився, Барл негайно ж заревів до свого сержанта, вимагаючи відомостей, чи я на місці. Сержант із пересторогою оглянув своїх людей,
