Мандри убивці - Робін Хобб

Спостерігаючи за тим, як баржа причалює до помосту, я намагався заспокоїтися сам і заспокоїти кобилу Кеттл. Лагідно розмовляв із нею, ведучи її вниз, з усіх сил запевняв, що все буде гаразд. Вона, здається, повірила цьому і спокійно вийшла на пошрамовані дошки палуби. Я повільно її провадив, пояснюючи все по дорозі. Коли прив’язував кобилку до кільця, прикріпленого до палуби, вона стояла сумирно. Двоє Нікових людей швидко спустили візок. Тоді стрибнув Нічноокий, впав животом на палубу, вп’явшись у неї кігтями. Йому не подобалося, як жадібно ріка торсає баржу. Правду кажучи, мені теж. Зрештою він відважився присісти поруч зі мною, розчепіривши лапи.

— Ви поїдете з Томом і візком, — сказав Нік промоклим чоловікам, які відбули вже одну переправу. — Ми з хлопцями переправимо ваших коників останньою ходкою. Тримайтеся подалі від цієї кобили, бо ще раптом надумає брикатися.

Вони обережно зійшли на борт, поглядаючи на Нічноокого майже так само недовірливо, як на кобилу. Обидва стали ззаду за візком і там ухопилися за перила. Ми з Нічнооким зосталися на носі баржі. Я сподівався, що там будемо недосяжні для копит кобили. В останню мить Нік заявив:

— Мабуть, поїду разом із вами.

Відв’язав баржу, всміхнувся і махнув своїм людям. Упряжка мулів по той бік ріки рушила з місця, і ми ривком увійшли в ріку.

Спостерігати за чимось — геть не те, що робити це самому. Від першого вибуху бризок річкової води мені перехопило подих. Зненацька ми стали іграшкою, яку вхопила до рук вередлива дитина. Ріка котила води впоперек нашого курсу, рвучи баржу й ревучи від люті, що не може вхопити нас і понести з собою. Шалена вода майже оглушила мене. Баржа різко занурилась, я вхопився за перила, хвиля води перетекла на палубу й дістала мені до кісточок. Другого разу водяний потік ударив з носа, намочив нас усіх, кобила заіржала. Я відпустив перила, збираючись ухопити її за голову. Здається, двоє чоловіків надумали те саме. Йшли вперед, долали свій шлях, тримаючись за візок. Я махнув їм іти геть і обернувся до кобили.

Ніколи не знатиму, що задумав той чоловік. Може, хотів ударити мене руків’ям свого ножа. Краєчком ока я піймав цей рух і повернувся обличчям до нього саме тієї миті, коли баржа знову різко гойднулася. Він не поцілив у мене й заточився вперед, до кобили. Тварина, уже й так стривожена, почала панічно брикатися. Дико мотнула головою, вдарила мене так, що я похитнувся. Майже піймав рівновагу, коли той чоловік знову спробував ударити мене. Ззаду за візком Нік боровся з іншим чоловіком. Сердито кричав щось про своє слово та честь. Я відхилився від удару напасника, а вода тим часом хлюпнула з боку носа. Поштовх був таким сильним, що відкинув мене до середини баржі. Я вхопився за колесо візка й міцно за нього тримався, тяжко дихаючи. Наполовину витяг меча з піхов, коли хтось ухопив мене ззаду. Перший напасник кинувся в мій бік, щирячись, цього разу вістрям ножа вперед. Зненацька повз мене майнуло тіло, покрите мокрим хутром. Нічноокий вцілив йому просто в груди, відкинувши до перил.

Я почув тріск, з яким зламався вже розгойданий стовпець. Повільно, дуже повільно вовк, чоловік і перила похилилися до води. Я кинувся до них, тягнучи за собою супротивника. Вони саме сповзали вниз, коли мені вдалося одною рукою вхопитися за рештки розбитого стовпця, другою за хвіст Нічноокого. Довелося пожертвувати мечем, щоб це зробити. Я тримав вовка лише за кінчик хвоста, але тримав. Він підвів голову, передні лапи гарячково чіплялися за край баржі. Почав вибиратися назад.

Тут на мене зверху впала нога в чоботі, вдаривши по плечі. Тупий біль, який я відчував там досі, вибухнув. Наступний копняк вцілив мені у скроню. Я дивився, як мої пальці розціплюються, бачив, як течія закрутила Нічно­окого, підхопила й понесла.

— Мій брате! — голосно заволав я.

Річка проковтнула мої слова, а наступний водний вибух перекотився на палубу, залив мене. Мої рот і ніс наповнилися водою. Коли вода стекла, я спробував стати накарачки. Чоловік, який мене копнув, став поруч зі мною на коліна. Я відчув, що його ніж притиснутий до моєї шиї.

— Просто лежи, де лежиш, і не рипайся! — похмуро наказав він. Обернувся назад і вереснув до Ніка: — Я роблю це по-своєму!

Я не відповів. Шалено сягав назовні Вітом, щосили намагаючись дістатися вовка. Баржа піді мною ходила ходором, річка ревла, бризки та хвилі заливали мене. «Холодно. Мокро. У роті й носі вода, я задихаюся». Не міг сказати, де закінчився я і починався Нічноокий. Якщо він узагалі ще існував.

Раптом баржа шкрябнула об причал.

Хтось на цьому березі вирішив поставити мене на ноги, але був неуважний. Чоловік із ножем відвів вістря ще до того, як інший устиг добряче вхопити мене за волосся. Я рвонувся в бій, уже цілковито не дбаючи ні про що інше. З мене струменіли ненависть і лють, а панічно перелякана кобила пішла за моїм прикладом. Один із чоловіків підійшов до кобили настільки близько, що її копито розтрощило йому ребра. Зосталося двоє, чи принаймні так я думав. Одного я вкинув до ріки. Він устиг ухопитися за баржу і так тримався, а я тим часом душив його напарника. Нік гукнув якесь слово, що прозвучало як попере­дження. Я стискав свого противника за горло і товк його голову об палубу, коли на мене звалилися інші. Ті вже не ховали своїх золото-коричневих мундирів. Я пробував змусити їх убити мене, але вони цього не зробили. Почув якісь далекі крики з пагорба й вирішив, що розпізнав тонкий від злості голос Старлінг.

За якийсь час я лежав, зв’язаний, на засніженому березі ріки. Наді мною стояв чоловік з оголеним мечем. Я не знав, чи він так мені погрожує, чи йому наказано не дати іншим убити мене. Вони стояли колом, дивлячись на мене жадібно, наче зграя вовків, що саме загнала оленя. Я на це не зважав. Гарячково тягся назовні, шукав, геть не переймаючись, що вони можуть зі мною зробити. Я відчував, що Нічноокий десь змагається за своє життя. Моє почуття його присутності дедалі слабшало, бо він вклав усю свою енергію в просте виживання.

Раптом поруч зі мною кинули Ніка. Одне з його очей уже запливало, а коли він до мене вищирився, стало видно, що на зубах у нього кров.

— Що ж, Томе, ми на другому березі ріки. Я сказав тобі, що приведу тебе сюди, і от ми тут. А тепер заберу твою сережку, згідно з умовою.

Мій стражник копнув його в ребра.

— Стули пельку! — гарикнув він.

— Ми так не домовлялися, — вперто правив Нік, перевів­ши подих. Оглянув їх усіх, намагаючись знайти одного, з яким варто порозмовляти. — Я уклав домовленість із вашим капітаном. Сказав, що приведу йому цього чоловіка, а він за це запропонував мені золото й безпечний перехід. Для мене та інших.

Сержант гірко реготнув.

— Що ж, це не перша домовленість, яку капітан Марк уклав із контрабандистом. Але от що дивно. Ми з жодної такої не мали прибутку, ге, хлопці? Капітана Марка зараз далеко вже віднесло річкою, тож складно сказати,