Мандри убивці - Робін Хобб

— Ви піймали менестрельку? Старлінг? — знову зажадав Барл.

Сержант, здається, зніяковів.

— Вона трохи вийшла з-під контролю, сер. Коли наші люди захопили бастарда біля причалу. Гримнула по писку чоловіка, що її тримав, і зламала йому носа. Він мав трохи клопоту, доки… взяв її під контроль.

— Вона жива? — Барлова інтонація не приховувала зневажливого ставлення до компетентності стражників.

Сержант заллявся краскою.

— Так, сер. Але…

Барл одним поглядом змусив його замовкнути.

— Якби ваш капітан зостався живим, він пошкодував би, що не помер. Гадки не маєте ні як звітувати, ні як тримати ситуацію під контролем. Слід було негайно вислати до мене людину, яка сповістила б про події, тільки-но вони трапилися. Менестрелька не мала побачити, що відбувається, її необхідно було ізолювати та знешкодити. І лише ідіот намагався б захопити когось на баржі, посеред сильної течії, коли єдине, що йому слід було зробити, — просто почекати на березі, доки посудина причалить. Тут він мав би у своєму розпорядженні десяток мечів. А щодо контрабандистського хабара, то його буде мені повернено, або ж ви всі зостанетеся без платні, доки не розрахуєтесь зі мною. Я не дурень. — Він оббіг поглядом усіх присутніх у наметі. — Всю операцію спартачено. Я цього не подарую.

Сильно затис губи. Коли заговорив знову, то це прозвучало так, наче виплюнув слова.

— Ви всі. Вільні.

— Слухаю, сер. Сер? Затриманий?

— Залишити його тут. Назовні поставити двох людей з оголеними мечами. Але я хочу порозмовляти з ним віч-на-віч.

Сержант уклонився і поквапом вийшов з намету. Його люди, не зволікаючи, вийшли за ним.

Я глянув на Барла, зустрівся з ним поглядом. Мої руки були туго зв’язані за спиною, але принаймні ніхто вже не змушував мене стояти на колінах. Я підвівся і стояв, дивлячись на Барла згори вниз. Він не відвів очей. Коли заговорив, його голос був тихим, через що слова здавалися ще грізнішими.

— Повторю тобі те, що сказав сержантові. Я не дурень. Не сумніваюся, що ти вже маєш напоготові план утечі. Ймовірно, згідно з ним хочеш мене вбити. Я теж маю план, але згідно з ним я зостануся живим. Я викладу тобі цей план. Він простий, бастарде. Я завжди любив простоту. Отож. Якщо завдаси мені якихось клопотів, я накажу тебе вбити. Як ти вже, без сумніву, зміркував, король Регал бажає, щоб тебе доставлено до нього живим. Якщо це можливо. Не думай, однак, наче це не дасть мені змоги тебе вбити, якщо ти станеш незручним. Якщо думаєш про свій Скілл, то не сумнівайся: мій розум доб­ре захищений. Якщо я бодай запідозрю, що ти пробуєш це зробити, то ми перевіримо, чи вистоїть твій Скілл проти мечів моїх стражників. Що ж до твого Віту, то, здається, тут мої проблеми вже розв’язані. Але якби твій вовк матеріалізувався тут, то що ж, він теж вразливий на удар мечем.

Я не сказав нічого.

— Ти мене зрозумів?

Я кивнув.

— То й гаразд. Тепер. Якщо ти не створиш мені жодних проблем, з тобою поводитимуться гідно. Як і з іншими. Якщо ж ти завдаси якихось труднощів, вони теж поділять твою долю. Це ти теж розумієш?

Втупився мені в очі, вимагаючи відповіді. Я відповів так само тихо:

— Ти справді думаєш, що я переймаюся, чи проллєш ти кров Ніка, раз він продав мене тобі?

Він посміхнувся. Від цієї посмішки мене обсипало морозом, бо колись так усміхався добросердий учень столяра. А тепер інший Барл носив його шкіру.

— Ти хитрий, бастарде, і був таким, відколи я тебе знаю. Але маєш ту саму слабкість, що й твій батько та Веріті-претендент: вважаєш, наче життя одного з цих селюків має таку ж цінність, як і твоє. Завдаси мені клопотів, то розплатяться вони всі, до останньої краплі крові. Ти мене зрозумів? Навіть Нік.

Він мав рацію. Мене вивернуло б від самого уявлення, що прочани мають розплачуватися за моє зухвальство.

— А якщо я не опиратимусь? — тихо спитав я. — Що буде з ними тоді?

Він труснув головою, здивований моєю дурною дбайливістю.

— Три роки примусових робіт. Був би я не таким добросердим, відрубав би кожному руку, бо вони прямо порушили наказ короля, намагаючись перетнути кордон, і заслуговують покарання як зрадники. Для контрабандистів десять років.

Я знав, що небагато контрабандистів виживе.

— А менестрелька?

Уявлення не маю, чому він відповів на моє запитання, але зробив це.

— Менестрелька помре. Ти й сам це знаєш. Їй було відомо, хто ти, бо Вілл допитав її у Синьому озері. А вона вирішила допомогти тобі, хоч могла натомість послужити своєму королю. Вона зрадниця.

Його голос розпалив у мені гнів.

— Допомагаючи мені, вона служить істинному королю. А коли повернеться Веріті, ти відчуєш його гнів. Не буде нікого, хто б захистив тебе чи решту вашої фальшивої групи.

Якусь мить Барл тільки дивився на мене. Я опанував себе. Це прозвучало, як у дитини, що погрожує комусь гнівом свого старшого брата. Мої слова були марними, гірше ніж марними.

— Сторожа... — Барл не кричав. Заледве здійняв голос, але пара стражників негайно з’явилася у наметі, з оголеними мечами, націленими мені в обличчя. Барл поводився так, наче й не помітив зброї. — Привести сюди менестрельку. І простежте, щоб цього разу вона не «вийшла з-під контролю».

Коли вони завагалися, він труснув головою і зітхнув.

— А зараз геть. Обидва. І пришлете до мене свого сержанта.

Стражники вийшли. Він зазирнув мені в очі та зробив невдоволену міну.

— Бачиш, з ким я мушу працювати. Мунсей завжди був помийною ямою армії Шести герцогств. Мені надано боягузів, дурнів, баламутів та інтриганів. А тоді я мушу стикатися з невдоволенням мого короля, бо вони провалюють кожне доручене їм завдання.

Думаю, він справді очікував, що я йому співчуватиму. Натомість я сказав:

— Тим-то Регал і тебе послав сюди, до них.

Барл обдарував мене дивною посмішкою.

— Як король Шрюд послав сюди переді мною твого батька й Веріті.

Це було правдою. Я глянув униз, на овечу шкуру, що покривала підлогу. З мене на неї капотіла вода. Тепло жаровні просочувалося в мене, викликаючи дрижання, наче моє тіло віддавало весь нагромаджений холод. Я на мить потягся назовні Вітом, шукаючи Нічноокого. Мій вовк зараз спав, і йому було тепліше, ніж мені. Барл узяв горщик з маленького столика біля свого крісла, налив собі яловичого бульйону, з якого здіймалася пахуча пара, відпив. Тоді зітхнув і відкинувся на спинку крісла.

— Ми здолали довгий шлях від місця, з якого починали, правда? — Це звучало майже жалібно.

Я кивнув. Він був обережною людиною, цей Барл, і я не сумнівався, що виконав би свою погрозу. Я бачив форму його Скіллу, бачив, як Гален вигинав і перекручував її, перетворюючи Барла на слухняне Регалове знаряддя. Барл був вірним принцові-вискочню. Не міг уже відокремити від свого Скіллу те, до чого змусив його Гален. Був амбітним, прагнув влади, любив ліниве життя, яке йому забезпечував Скілл. Його передпліччя не напиналися уже від мускулів, які розвинула в нього праця. Зате черево було таким, що розтягало