Мандри убивці - Робін Хобб

Сержант схилився і звільнив Ніка від капшука з золотом, — либонь, плата від капітана Марка, — та його власного капшука заодно. Нік опирався, і йому в процесі вточили трохи крові. Та я не клопотався тим, щоб це розглядати. Нік продав мене Регаловим стражникам. А звідки він знав, хто я? «Розмови зі Старлінг», — гірко сказав я собі. Я довірився іншій людині, і з цього вийшло те, що й завжди. Я навіть не обернувся глянути, коли його поволокли геть.

Я мав тільки одного справжнього друга, і він розплатився за мою глупоту. Знову. Я глянув у небо, сягнув із тіла назовні, потягся чуттями так далеко, як лише зумів. Шукав, шукав. Знайшов. Його кігті десь шкребли і шкребли стрімкий берег, покритий льодом. Густе хутро набрало повно води, стало таким тяжким, що він ледь міг тримати голову на поверхні. Втратив опору, ріка знову підхопила його, він знову закрутився у течії. Потік підім’яв його під себе, тоді зненацька викинув на поверхню. У повітрі, яким він дихав, було повно водяного пилу. Йому вже бракувало сил.

Пробуй! — наказав я Нічноокому. — Пробуй ще!

Непостійна течія знову кинула його до берега, але цього разу там звисала плутанина коренів. Зачепився за неї кігтями, високо підтягнувся, шкребучись, викашлюючи воду та хапаючи повітря. Його легені працювали, як ковальські міхи.

Видирайся! Обтрусися!

Нічноокий не відповів мені, але я відчув, як він видряпується вгору. Ривок за ривком, дістався зарослого кущами берега. Виповз, як щеня, на животі. З хутра стікала вода, творячи довкола нього калюжу. Він скоцюрбився. Так змерз. На вухах і морді вже намерзав лід. Підвівся, спробував обтруситися. Впав. Знову встав, хитаючись, зробив кілька невпевнених кроків від річки. Ще раз обтрусився, вода летіла на всі боки. Від цього йому полегшало, шерсть стала дибки. Став, схиливши голову, виблював річкову воду. «Шукай схованку. Зібгайся там і зігрійся», — сказав я йому. Він не надто ясно мислив. Іскорка, що була Нічнооким, майже погасла. Кілька разів сильно чхнув, тоді озирнувся довкола. «Там, — підганяв я його. — Під цим деревом». Сніг пригнув гілля якогось хвойного дерева майже до землі. Під деревом була маленька заглибина, покрита товстим шаром скинутої хвої. Якщо він туди залізе та зібгається, то зможе зігрітися. «Давай! — підганяв я його. — Ти можеш це зробити. Давай!»

— Думаю, ти надто сильно його копнув. Тільки й робить, що витріщається в небо.

— Ти бачив, що та жінка зробила зі Скефом? Кривавить, як свиня. Та він уже їй відплатив, ще й сторицею.

— А де стара? Хтось її знайшов?

— По такому снігу далеко не зайде, не переймайся. Приведіть його до тями й поставте на ноги.

— Він навіть очима не кліпає. І ледве дихає.

— А мені що до того? Просто доставте його до Скілл-чародія. А все інше не наш клопіт.

Я знав, що стражники силоміць поставили мене на ноги, знав, що йду вгору пагорбом. Але не звертав уваги на це тіло. Натомість знову обтрусився, тоді підповз під дерево. Саме стільки місця, щоб скрутитися клубочком. Я затулив носа хвостом. Кілька разів трусонув вухами, викидаючи з них рештки води. «А тепер спи. Все гаразд. Спи». Я заплющив замість нього очі. Він і далі тремтів, але я відчув непевне тепло, що знову заструменіло в ньому. Я обережно його покинув.

Я підвів голову і глянув уже власними очима. Йшов стежкою, обабіч мене — два високі стражники в мундирах Ферроу. Не треба було й озиратися, аби знати, що позаду йдуть інші. Попереду я побачив Нікові фургони, загнані під дерева. Його люди сиділи на землі зі зв’язаними ззаду руками. Прочани, з яких досі стікала вода, з’юрмилися довкруж вогнища. Довкола їхньої групи теж стояло кілька стражників. Я не побачив ні Старлінг, ні Кеттл. Одна жінка притулила до себе синочка й голосно плакала над його плечем. Хлопчик, здається, не ворушився. Якийсь чоловік зустрівся зі мною поглядом, тоді відвернувся і сплюнув на землю.

— Це з вини бастарда-віттера до такого дійшло, — почув я його гучні слова. — Він образив Еду! Осквернив нашу прощу!

Мене підвели до зручного намету, розіп’ятого під захистом кількох великих дерев. Заштовхнули за запону й поставили навколішки на товстому килимі з овечої шкури, що встеляв дерев’яну підлогу. Один зі стражників міцно тримав мене за волосся, а сержант тим часом оголосив:

— Ось він, сер. На капітана Марка напав вовк, але цього ми піймали.

Товстостінна жаровня, повна гарячого вугілля, випромінювала привітне тепло. Всередині в наметі було тепліше, ніж у будь-якому місці, куди я потрапляв останнім часом. Мені голова пішла обертом, я аж сп’янів від надміру тепла. Але Барл не поділяв моєї думки. Сидів на дерев’яному кріслі по той бік жаровні, простягши до неї ноги. Мав на собі одяг з каптуром, покритий хутром, наче ніщо більше не відділяло його від нічного холоду. Він завжди був кремезним, але тепер зробився тяжким. Темне волосся накручене, за взірцем Регала. У його темних очах блиснуло невдоволення.

— Як це ти не помер? — вимогливо спитав він мене.

На це запитання не було доброї відповіді. Я лише дивився на нього без жодного виразу на обличчі, тісно зімкнувши захисні стіни. Він раптом почервонів, щоки роздулися йому від гніву. Коли озвався, його голос був напруженим. Глипнув на сержанта.

— Звітуй як слід. — Тоді, перш ніж той устиг розпочати, спитав: — Ви дали вовкові втекти?

— Ми не давали, сер. Він напав на капітана. Вони з капітаном Марком звалилися в річку разом, сер, і течія їх підхопила. Вода така холодна і рвучка, що жоден з них не мав шансу вижити. Та я послав кількох людей униз по річці, щоб вони оглянули берег і розшукали тіло капітана.

— Я хочу бачити ще й тіло вовка, якщо ріка його викине. Впевнись, що твої люди це знають.

— Слухаюсь, сер.

— Ви затримали контрабандиста Ніка? Чи він теж утік? — з тяжким сарказмом спитав Барл.

— Ні, сер. Маємо контрабандиста і його людей. А також тих, що з ним подорожують, хоча вони опиралися сильніше, ніж ми сподівались. Дехто втік до лісу, але ми їх розшукали. Запевняють, що вони прочани та їхали до святині Еди в Горах.

— Мене це геть не обходить. Чи істотно, чого людина зламала королівський закон, якщо вже зламала його? Ви повернули золото, яке капітан заплатив контрабандистові?

Сержант здавався здивованим.

— Ні, сер. Золото, заплачене контрабандистові? Не було його й сліду. Так міркую, чи не попливло воно річкою разом із капітаном Марком. Може, він не встиг його заплатити.

— Я не дурень. Знаю, що тут діється, куди краще, ніж ти думаєш. Ви затримали всіх контрабандистів?

Сержант глибоко вдихнув і вирішив зізнатися.

— Коли ми піймали Ніка, кілька їх зосталося на тому березі ріки, з упряжкою коней. Вони від’їхали, перш ніж…

— Забудь про них. Де бастардів сподвижник?

Сержант