Мандри убивці - Робін Хобб

у кількох місцях її настільки засипав сніг, що фургони насилу пробивали собі шлях, осідаючи аж по днище. Частину ранку Старлінг їхала разом із нами, але потім Нік послав одного зі своїх людей спитати, чи не хотіла б вона їхати на чолі. Та радо подякувала за запрошення і негайно приєдналася до контрабандистів.

Невдовзі після полудня ми повернулися на дорогу. Здається, не дуже й виграли, так довго уникаючи второваної дороги, але, без сумніву, Нік мав для цього свої причини. Можливо, просто не хотів залишати надто помітного сліду, щоб не викрити своєї схованки. Ввечері ми дісталися до дуже вбогого притулку: кількох зруйнованих халупчин над берегом ріки. Дахи, покриті стріхами, були дірявими, тож на долівці в багатьох місцях лежало на кілька пальців снігу, а під дверима намело цілу кучугуру. Коні не мали жодного захисту, ми тільки завели їх за хатки, ховаючи од вітру. Напоїли їх з річки, всі вони отримали свою порцію зерна, та сіно тут їх не чекало.

Нічноокий пішов зі мною збирати дрова, бо хоча біля камінів було досить палива, щоб приготувати їжу, одначе на всю ніч його б не вистачило. Коли ми спускалися до річки шукати плавник, я міркував, як сильно змінилися наші з ним стосунки. Ми розмовляли менше, ніж колись, але я відчував, що усвідомлюю його виразніше, ніж будь-коли досі. Можливо, у нас не було такої потреби розмовляти. Але ми обидва змінилися за час, проведений нарізно. Тепер, дивлячись на нього, я інколи спершу бачив вовка, а лише тоді мого товариша.

Думаю, ти нарешті почав мене шанувати так, як я цього заслуговую.

У цьому твердженні було піддражнювання, але була й правда. Він зненацька з’явився у латці чагарнику на березі річки ліворуч від мене, легко переплигнув завіяну снігом стежку і якимсь дивом зник між кількома заметами та низькими безлистими кущами.

Ти вже не щеня, це правда.

Ми обидва вже не щенята. Ми відкрили це під час цієї подорожі. Ти зовсім перестав думати про себе як про хлопця.

Я мовчки трюхав крізь сніг і обмірковував це. Не можу сказати достеменно, коли нарешті вирішив, що я вже мужчина, а не хлопець, та Нічноокий мав рацію. Собі на подив, на мить я пошкодував за цим зниклим хлопцем, запальним, з гладеньким обличчям.

Здається, я був кращим хлопцем, ніж тепер чоловіком, — сумно зізнався я вовкові.

Чого б тобі не почекати, коли ти побудеш ним довше, і тоді вирішити? — порадив він.

Дорога, якою ми йшли, була саме такою завширшки, щоб помістився візок, а розпізнати її можна було лише по тому, що з-під снігу не стирчав чагарник. Вітер здував сніг, роблячи з нього скульптурні замети та вали. Я йшов проти вітру, моє чоло й ніс невдовзі запалали під його суворими поцілунками. Місцевість не надто відрізнялася від тієї, яку ми минали впродовж кількох останніх днів, але через те, що йшли тільки удвох із вовком, у тиші, здавалося, наче це інший світ. Тоді ми вийшли до ріки.

Я став на березі та роздивився навколо. Річка при берегах де-не-де підмерзла, а деякі уламки дерева, що пливли вниз по течії, несли на собі шапку брудного льоду й налиплого снігу. З того, як швидко перевертався плавник, видно було, наскільки течія сильна. Я намагався уявити всю річку замерзлою — і не міг. По той бік цього рвучкого потоку височіли пагорби, густо зарослі вічнозеленими ялинами та соснами. Від самого берега до пагорбів тяглася рівнина, покрита дубами та вербами. Я здогадався, що кілька років тому вода не дала поширитися пожежі. Міркував, чи цей берег ріки був колись так буйно зарослим.

Дивись, — тоскно гарикнув Нічноокий.

Я відчув жар його мисливського голоду. Ми вдвох спостерігали за високим оленем, що зійшов до ріки напитися. Підвів увінчану рогами голову, відчувши нас, але дивився спокійно, знаючи, що він у безпеці. Від думок Нічноокого про свіже м’ясо мій рот наповнився слиною.

Полювання по той бік буде куди кращим.

Я на це сподіваюся.

Він стрибнув з високого берега на край ріки — рінь та більші камені, засипані снігом, — помчав угору проти течії. Я теж спустився, хоч і не так граціозно, збираючи по дорозі хмиз. Іти внизу було тяжче, тут віяв суворіший вітер, що ніс холод ріки. Зате це була цікавіша та різноманітніша прогулянка. Я дивився, як Нічноокий біжить попереду. Тепер він рухався інакше. Втратив значну частку своєї щенячої цікавості. Замість ретельно обнюхати оленячий череп, як було б раніше, він лише швидко його перевернув, аби впевнитися, що це справді голі кості, а тоді рушив далі. Цілеспрямовано перевіряв плетиво плавнику, чи не ховається під ним якась здобич. Пильно оглянув підмиті схили берега, нюшачи там за слідами дичини. Стрибнув угору, піймав і зжер якогось малого гризуна, що посмів визирнути з виритої на схилі берега нори. Трохи розкопав вхід до нори, всунув туди кінчик носа, старанно обнюхав. Упевнившись, що інших мешканців там нема, побіг собі далі.

Йдучи за ним слідом, я оглядав ріку. Що більше її бачив, то більше вона мене лякала. Про її глибину та силу течії свідчили величезні стовбури дерев з клубками коренів, що погойдувалися і оберталися, гнані водним потоком. Я міркував, чи шторм у верхів’ях ріки був сильнішим і вивернув таких гігантів, чи ріка поступово підмивала їх, аж доки вони не попадали.

Нічноокий далі мене випереджав. Я ще двічі побачив, як він плигнув і зубами та лапами пришпилив гризуна до землі. Я не мав певності, що це за тварини, але на вигляд точнісінько щурі, а гладенька шерсть начебто підказувала, що у воді вони як удома.

М’ясо насправді не потребує назви, — іронічно зауважив Нічноокий, а мені довелося з ним погодитися.

Він радісно підкинув свою жертву, так що вона перевернулася в повітрі, і знову її піймав. Люто потермосив мертве тільце, ще раз його метнув, пританцьовуючи на задніх лапах. На мить його проста радість передалася мені. Він тішився вдалим полюванням, м’ясом, що наповнило живіт, і можливістю з’їсти його без поспіху та перешкод. Цього разу тільце пролетіло мені над головою, я підстрибнув, щоб його піймати, тоді підкинув ще вище. Нічноокий високо підплигнув, усі чотири лапи відірвалися від землі. Чисто пі­ймав, тоді присів, показав мені здобич, провокуючи догнати його. Я покинув оберемок дерева й кинувся у погоню за ним. Він легко втік, тоді повернувся, дражнячись зі мною, пробігаючи просто повз мене, але так, що я не міг дотягтися до нього рукою і впіймати.

— Гей!

Ми враз припинили нашу гру. Я поволі підвівся. Це був один із Нікових людей, він стояв на високому березі, дивлячись на нас. Мав із собою лук.

— Назбирай дров і повертайся, — наказав він мені.

Я озирнувся довкола, але не побачив нічого, що могло б викликати гострий тон його голосу. Хай там як, підібрав свій порозкидуваний оберемок дерева та повернувся до хаток.

Я застав Кеттл біля вогнища, вона пильно переглядала якийсь сувій, геть не зважаючи на інших прочан довкола, що намагалися приготувати вечерю.

— Що це ви читаєте? — поцікавився