Мандри убивці - Робін Хобб

край, яким ми проїжджали. Повернулися на мало вживану дорогу, якою їхали вчора, і далі просувалися вгору вздовж ріки. Над самою рікою зрідка росли дерева, та вже недалеко від берега, де місцевість ставала хвилястою рівниною, на зміну деревам приходили чагарник і щіть. Узвози та промоїни перерізали нашу дорогу, тягнучись до річки. Здається, колись тут було вдосталь води, може, навесні. Але тепер земля була сухою, як не брати до уваги кристалічного невтоптаного снігу, що замів її, наче пісок, і ріки у своєму річищі.

— Вчора ти через менестрельку посміхався сам собі. Через кого ж ти сьогодні супишся? — тихо поцікавилася Кеттл.

— Я подумав, що сором бачити, до чого дійшла ця багата земля.

— Он як? — сухо спитала вона.

— Розкажіть мені про свого віщуна, — сказав я, і то більше для того, щоб змінити тему.

— Він не мій, — з ноткою суворості відповіла вона. Тоді поступилася. — Те, що я роблю, ймовірно, дурниця. А того, кого шукаю, можливо, нема взагалі. Та що краще я можу робити у своєму віці, окрім як ганятися за химерою?

Я мовчав. Починав здогадуватися, що саме на безмовне запитання стара відповість найкраще.

— Знаєш, що у цьому візку, Томе? Книжки. Сувої та записи. Нагромаджені впродовж років. Я збирала їх у багатьох землях, навчилася читати багатьма мовами й абетками. У багатьох місцях я знову й знову знаходила згадки про Білих Пророків. Вони з’являються на перехрестях історії та формують її. Дехто каже, що вони приходять, аби звернути історію в належне русло. Томе, є люди, що вірять у коловорот часу. Вся історія — це велике колесо, і воно невблаганно обертається. Як приходять і минають пори року, як місяць нескінченно повторює свій цикл, — так само діється з часом. Ведуться ті самі війни, настають ті самі катастрофи, такі самі люди, злі чи добрі, здобувають владу. Людство ув’язнене в цьому колесі, приречене вічно повторювати вже зроблені нами помилки. Хіба що хтось прийде, щоб це змінити. Далеко на півдні є країна, в якій вірять, що в кожному поколінні десь на світі з’являється Білий Пророк. Він або вона приходить, і якщо люди слухають їхню науку, то часовий цикл повертає на кращий шлях. Якщо ж на пророка не зважають, то це спихає весь час на темнішу путь.

Вона замовкла, ніби чекаючи, коли я щось відповім.

— Ніколи не чув про таку науку, — зізнався я.

— А я й не чекала цього від тебе. Місце, де я вперше вивчала ці речі, дуже далеко звідси. Там запевняли, що коли такі пророки раз у раз зазнають невдачі, то вся світова історія стає дедалі гіршою, аж доки весь часовий цикл, сотні тисяч літ, не перетворюється на історію лиха і зла.

— А якщо пророка почують?

— Щоразу, коли одному вдається, завдання наступного легшає. А коли промине весь цикл, в якому всі пророки здобудуть успіх, то врешті зупиниться сам час.

— Тож вони працюють для того, щоб настав кінець світу?

— Не кінець світу, Томе. Кінець часу. Щоб звільнити людство з-під влади часу. Бо час — це великий поневолювач нас усіх. Час нас зістарює, час нас обмежує. Подумай, скільки разів ти хотів мати більше часу для чогось чи хотів повернутися в якийсь день і зробити щось інакше. Коли людство звільниться від часу, можна буде запобігти давньому злу, перш ніж його буде вчинено. — Кеттл зітхнула. — Вірю, що настав час приходу такого пророка. А прочитане мною підвело мене до переконання, що Білий Пророк цього покоління постане в Горах.

— Але ж ви самі у своїй мандрівці. Чи ніхто інший з вами не погоджується?

— Багато інших. Та мало, дуже мало хто шукає Білого Пророка. Це народ, якому послано пророка, мусить до нього дослухатися. Іншим не слід втручатися, аби не повернути неналежно весь час назавжди.

Слова, сказані нею про час, змусили мене надовго замислитися. Вони, здається, зв’язалися вузлом у моїх думках. Я дивився поперед себе, над вухами кобили, і міркував. Повернути час і щиро все розповісти Моллі. Поїхати в подорож з писарем Федвреном, замість того щоб стати учнем убивці. Стара дала мені багато матеріалу для роздумів.

Наша розмова на якийсь час завмерла.

Нічноокий з’явився невдовзі після полудня. Клусом вибіг з-поміж дерев і пристав біля нашого візка. Кобила кинула на нього кілька нервових поглядів, намагаючись розгадати контраст вовчого запаху та собачої поведінки. Я потягся до неї та заспокоїв її. Він якийсь час біг поруч із візком, з мого боку, перш ніж Кеттл його помітила. Схилилася вперед, щоб зиркнути повз мене, тоді знову сіла рівно.

— Поруч із нашим візком біжить вовк, — зауважила вона.

— Це мій пес. Хоча в ньому є трохи вовчої крові, — вдавано байдуже сказав я.

Кеттл знову схилилася вперед, ще раз глянула на нього. Зиркнула вгору, на моє спокійне обличчя. Сіла рівніше.

— Тож тепер у Баку овечі отари стережуть вовки. — Вона кивнула головою і більше про Нічноокого не говорила.

Решту дня ми розмірено рухалися вперед. Не бачили жодних інших людей, лише одну маленьку хатку віддалік, над якою здіймалася цівка диму. Холод і вітер наче й не посилювалися, але витримувати їх увесь день було дедалі важче. Обличчя прочан у фургоні перед нами зблідли, носи почервоніли, а в однієї жінки губи стали майже синіми. Вони збилися докупи, як оселедці в маринаді, але ця близькість, здається, не захищала їх від холоду.

Я ворушив пальцями ніг у чоботах, аби не дати їм відмерзнути, перекидав віжки з однієї руки до іншої, по черзі гріючи долоні під пахвами. Плече боліло, і біль збігав рукою вниз, пульсуючи аж у пальцях. Губи пересохли, та я не смів їх зволожити, щоб не потріскалися. Мало є речей настільки неприємних, як постійний холод. Щодо Кеттл, то я не сумнівався, що для неї це справжня мука. Вона не нарікала, але з бігом дня неначе дедалі меншала під своїм покривалом, аж доки не згорнулася клубочком. Мовчання здавалося ще одним доказом її страждань.

Ще не настали сутінки, коли Нік повернув нашу валку з дороги на довгу стежку, настільки засипану снігом, що її ледь можна було розгледіти. Єдина ознака, за якою я міг розпізнати цю стежку, — менша кількість трави, що проступала над снігом, але, здається, Нік добре її знав. Контра­бандисти на конях проторили дорогу фургонам, проте невеликій кобилі Кеттл однаково було тяжко. Озирнувшись назад, я помітив, як вітер, немов рукою, розгладжує наші сліди, так що зоставалися лише хвильки на сніжній рівнині.

Місцевість, яку ми перетинали, здавалася одноманітною, але була ледь горбистою. Нарешті ми доїхали до кінця довгого підйому та побачили внизу будівлі, непомітні з дороги. Вечоріло. В одному вікні горіло самотнє світло. Доки ми під’їжджали, запалали інші вогні, а Нічноокий піймав у вітрі слід диму. Нас чекали.

Будівлі були досить новими. Скидалося на те, що їх зведено недавно. Ми наблизилися до великої стодоли. Загнали туди фургони та все інше, хоч коней і довелося вести вниз, бо стодолу збудовано так, що вона наполовину була під землею. Саме тому її не можна