Мандри убивці - Робін Хобб

— З чого ти смієшся? — раптом зажадала стара.

— Я подумав про свою приятельку, менестрельку Старлінг.

— І це вона викликає в тебе таку посмішку?

— Інколи.

— Кажеш, вона менестрелька. А ти? Теж менестрель?

— Ні. Я вівчар. Переважно.

— Бачу.

Наша розмова знову обірвалася. Коли вже почало сутеніти, вона сказала мені:

— Можеш називати мене Кеттл.

Чайник? Дивне ім’я.

— А я Том.

— Ти кажеш мені це вже втретє, — нагадала вона.

Я сподівався, що, коли споночіє, ми розіб’ємо табір, але Нік підганяв нас далі. Ми ненадовго зупинилися, він витяг два ліхтарі та розвісив їх на кількох фургонах.

— Просто їдь за світлом, — коротко сказав він мені, проїжджаючи повз нас. Наша кобилка саме так і зробила.

Вже геть потемніло, а холод ставав дедалі дужчим, коли фургон перед нами збочив з дороги і в’їхав у прогалину між деревами над річкою. Я слухняно повернув кобилу слідом за фургоном, і ми звалилися вниз із дороги з таким гуркотом, що Кеттл вилаялася. Я посміхнувся, бо мало гвардійців з Оленячого замку зробили б це крутіше.

Невдовзі ми зупинились. Я сидів на своєму місці, здивований, бо нічого не бачив. Ріка була чорною навальною силою десь ліворуч від нас. Вітер, що віяв з її боку, додавав до холоду нову нотку вологи. Прочани у фургоні перед нами неспокійно ворушились і тихо перемовлялися. Я почув Ніків голос і побачив чоловіка, що йшов повз нас, ведучи коня. Проходячи, зняв з фургона ліхтар. Я поїхав слідом за ним. За мить виявилося, що чоловік і кінь увійшли до низької довгої будівлі, майже невидимої в темряві.

— Зсідайте, заходьте всередину, тут ми переночуємо, — знову наказав нам Нік, проминаючи нас.

Я зліз із візка та почекав, щоб допомогти спуститися Кеттл. Коли подав їй руку, вона здавалася ледь не здивованою.

— Дякую, добрий сер, — тихо сказала мені.

— На здоров’я, міледі, — відповів я.

Вона взяла мене під руку, і ми пішли до будівлі.

— Як на вівчаря, в тебе збіса гарні манери, Томе, — зауважила Кеттл геть іншим тоном.

Біля дверей пирснула сміхом і зайшла досередини, залишивши на мене розпрягання кобили. Я хитнув головою, але мимоволі всміхнувся. Ця стара мені подобалася. Я закинув свого клунка на плече й завів кобилу в будівлю, куди вже зайшли інші. Знявши з неї упряж, озирнувся довкола. Це було довге приміщення, без жодних перегородок. У одному його кінці в каміні горів вогонь. Низьку будівлю зведено з річкового каменю та глини, долівка була земляною. В іншому кінці стояли коні, з’юрмившись довкола ясел, повних сіна. Коли я привів до них нашу кобилку, один із Нікових людей приніс два відра води, щоб наповнити корито. Судячи з кількості гною у цьому кінці приміщення, контрабандисти часто тут ховалися.

— Що тут було раніше? — спитав я Ніка, приєднавшись до решти довкола каміна.

— Овечий вигін, — відповів він. — А це — кошара для раннього окоту. Пізніше ми тут стригли овець, скупавши їх у річці.

На якийсь час його сині очі наче задивилися кудись далеко. Тоді він гірко реготнув.

— Це було дуже давно. Тепер тут не досить паші для кози, не кажучи вже про овець, яких ми мали. — Показав на вогонь. — Краще поїж і спи, доки можеш, Томе. Бо для нас ранок настає дуже рано.

Коли Нік мене минав, його погляд, здається, затримався на сережці.

Їжа була простою. Хліб і в’ялена риба. Вівсянка. Гарячий чай. Більшість харчів належала прочанам, але Нік взяв у дорогу досить припасів, тож вони не заперечували, коли його люди і ми зі Старлінг попоїли разом з ними. Кеттл поїла сама, з власних запасів, і заварила собі власний чай. Інші прочани були з нею ввічливими, вона відповідала їм чемністю, але між ними виразно не було жодного зв’язку, тільки й того, що вони разом їхали до того ж місця. Здається, лише троє дітей із прощі не боялися її, випрошуючи сушені яблука та казки, аж доки Кеттл не перестерегла, що в них заболять животи.

У кошарі швидко потеплішало, — як через те, що її заповнили коні та люди, так і від каміна. Двері й віконниці щільно зачинено, щоб не випускати назовні світло та звуки, а ще тепло. Попри хуртовину й відсутність інших мандрівників на нашій дорозі, Нік волів не ризикувати. Я схвалював таку рису в контра­бандиста. При вечері вперше дістав змогу добре оглянути всіх подорожніх. П’ятнадцять прочан різного віку та статі, не рахуючи Кеттл. Близько дюжини контрабандистів, а шестеро з них настільки скидалися на Ніка та Пелф, що доводилися їм щонайменше кузенами. Решта здавалася змішаною групою, але всі були професіоналами — міцними та пильними. Постійно не менше трьох стояли на варті. Говорили мало й досить добре знали свої завдання, тож Нік віддавав небагато наказів. Я набрав певності, що побачу той бік ріки і, ймовірно, кордон Гір. Це було найоптимістичніше моє відчуття за довгий час.

У такому товаристві Старлінг показала себе якнайкраще. Тільки-но ми поїли, вона взяла арфу. Хоча Нік часто нагадував нам, що слід розмовляти тихо, не заборонив лагідної музики та пісень, які вона виконала для нас. Для контрабандистів заспівала старовинну баладу про Гефта Вагаря, опришка, здається, найвідважнішого розбійника, якого тільки знало герцогство Бак. Навіть Нік усміхнувся, почувши цю пісню, а Старлінг пускала йому бісики, співаючи. Для прочан завела мелодію про круту річкову дорогу, що веде людей додому, а закінчила колисковою для трьох дітей. До того часу вже не тільки діти лежали, простягшись на імпровізованих постелях. Кеттл безапеляційно послала мене принести їй з візка все, потрібне для сну. Я міркував: коли ж це встиг дорости з візничого до служника, але, не кажучи й слова, приніс постіль. Здається, була в мене якась особливість, завдяки їй усі літні люди вирішували, що можуть розпоряджатися моїм часом, як їм заманеться.

Я розстелив власні покривала поруч із Кеттл та вклався до сну. Більшість інших людей довкола мене вже хропла. Кеттл скрутилася у своїх покривалах, як білка у своєму гнізді. Я уявляв, як боліли її кості від холоду, та небагато міг для неї зробити. Старлінг сиділа край каміна й розмовляла з Ніком. Час від часу її пальці легко пробігали по струнах арфи, їхні сріб­лясті нотки були контрапунктом до її низького голосу. Кілька разів довела Ніка до сміху.

Я майже заснув.

Мій брате?

Усе моє тіло здригнулося від шоку. Він був поблизу.

Нічноокий?

Звичайно! — Тоді весело: — Чи в тебе є тепер інший брат?

Ніколи! Тільки ти, мій друже. Де ти?

Де я? Надворі. Вийди до мене.

Я швидко підвівся і знову накинув плащ. Вартовий при дверях насупився, але нічого мені не сказав. Я вийшов у темряву, за стоянку фургонів. Хуртовина вщухла, а вітер розчистив латку зоряного неба. Сніг посріблив гілки всіх кущів і дерев. Я роздивлявся, шукаючи його, аж тут мені в спину вдарив чималий тягар. Я звалився долілиць у сніг, був би скрикнув, якби не те, що мені до рота набралося повно снігу. Зумів перевернутися, а радісний вовк кілька разів по мені потоптався.

Як ти знав, де мене шукати?

Як ти знаєш,