Мандри убивці - Робін Хобб
За фургоном, повним пасажирів, стояв менший двоколісний візок. У ньому прямо сиділа маленька стара жінка, вся загорнута в чорне. Була добре закутана в плащ, підняла каптур, зав’язала шаль, а на додачу ще й накинула на коліна дорожнє покривало. Не зводила з мене гострих чорних очей, коли я обходив її візка, запряженого крапчастою кобилою. Тварині не подобалася погода, упряж їй заважала. Я поправив усе найкраще, як умів, умовляючи заодно кобилу повірити мені. Закінчивши, підвів голову й помітив, що стара пильно до мене придивляється. Пасмо її волосся, що вибилося з-під каптура, виблискувало чорнотою, але не вся білизнá в ньому була снігом. Стиснула губи, проте не сказала нічого навіть тоді, коли я запхнув свій клунок їй під сидіння. Привітався, вилазячи на сидіння поруч із нею та беручись за віжки.
— Добридень. Гадаю, це я маю правити вашим візком, — страх як розумно сказав я.
— Гадаєш. Але не знаєш? — Вона гостро зиркнула на мене.
— Генк розхворівся. Нік казав, що я маю правити вашою кобилою. Мене звуть Томом.
— Не люблю змін, — мовила вона. — Особливо в останню мить. Зміни вказують, що ти не був готовим від самого початку, а тепер готовий іще менше.
Я почав здогадуватися, чого Генк зненацька занедужав.
— Моє ім’я Том, — назвався я ще раз.
— Ти вже це казав, — повідомила мене.
Дивилась, як падає сніг.
— Уся ця подорож — кепський задум, — докинула вона голосніше, хоч не звертаючись до мене. — І нічого доброго з цього не вийде. Тепер я це бачу. — Розім’яла руки в рукавичках, опустила долоні на коліна. — Кляті старі кості, — сказала вона, і далі дивлячись на снігопад. — Якби не ці старі кості, я б нікого з вас не потребувала. Геть нікого.
Я не міг вигадати, що на це відповісти, але мене порятувала Старлінг. Зупинилася біля нашого візка.
— Глянь, якого коня мені дали, — звернулася вона до мене.
Її кобилка труснула чорною гривою та закотила очі, наче вимагаючи, щоб я подивився, кого мусить нести на собі.
— Як на мене, вигляд має добрий. Гірської породи. Вони всі такі. Нестиме тебе цілий день, а ще ці коні зазвичай мають лагідну вдачу.
Старлінг насупилася.
— Я сказала Нікові, що за нашу платню сподівалася належного коня.
Тут нас проминув Нік. Його верхівець був не більшим за кобилку Старлінг. Він глянув на менестрельку, а тоді відвів очі, наче остерігаючись її язичка.
— Рушаймо, — сказав він хоч і негучно, але так, що всі його почули. — Краще вам не розмовляти і триматися близько фургона попереду вас. Під час такої завірюхи легше загубитися, ніж ви могли б подумати.
Попри спокійний тон голосу, наказ одразу ж було виконано. Ніхто не викрикував команд, не чулося жодних прощальних вигуків. Натомість фургони попереду нас тихо відкотилися. Я тріпнув віжками і цмокнув на коня. Кобилка невдоволено пирхнула, але рушила з місця. Ми їхали у майже цілковитій тиші, крізь вічну завісу сніжинок. Конячка Старлінг неспокійно шарпала вудило, аж доки менестрелька не попустила його. Тоді її кобилка швидко побігла вперед, щоб приєднатися до інших коней попереду. Я зостався з мовчазною старою.
Невдовзі я впевнився у правдивості Нікової перестороги. Сонце зійшло, та сніг і далі падав так густо, що світло здавалося молочним. Сніговий вихор відблискував перламутром, а це водночас і сліпило, і втомлювало очі. Усе довкола скидалося на нескінченний білий тунель, крізь який ми їхали у хвості фургона попереду, бо нічого іншого розгледіти не могли.
Нік не повів нас дорогою. Ми з хрускотом долали замерзлі поля. Густий сніг швидко засипав сліди, які ми залишали за собою. Не встигнеш і оком змигнути, як колії позаду вже не видно. Так ми їхали полями аж до полудня, вершники час від часу спішувалися, щоб відкрити проїзд в огорожі, а тоді закрити його знову. Один раз я крізь віхолу побачив на мить якусь садибу, але вікна будинку були темними. Невдовзі після полудня ми здолали останню огорожу. Зі скрипом та деренчанням виїхали з полів на щось, що раніше було добре в’їждженою дорогою, та тепер перетворилося на шлях, не надто кращий за звичайну стежку. Колії від возів не було, як не лічити нашої, а й ту швидко ховав сніг.
Увесь цей час моя супутниця була холодною та тихою, — як сам снігопад. Інколи я зиркав на неї краєчком ока. Дивилася просто перед себе, а її тіло погойдувалося в такт руху візка. Руки тримала на колінах, безнастанно їх розминаючи, наче вони їй боліли. Не маючи іншої роботи, я підглядав за нею. Вочевидь, бакійської породи. Акцент моєї батьківщини досі відчувався в її мові, хоч і стерся за довгі літа мандрів по інших місцях. Хустку в неї на голові виткано в Чалседі, та вишивка на облямівці її плаща, чорним по чорному, була геть мені незнайомою.
— Далеко ж ти заїхав від дому, бакійський хлопче, — зненацька зауважила стара.
Кажучи це, дивилася просто вперед. Щось у її тоні змусило мене вирівняти спину.
— Як і ви, бабцю, — відповів я.
Вона повернула голову, глянула на мене. Я не був певен, що саме розгледів у її очах, блискучих та чорних, як у ворона. Мої слова розважили її чи роздратували?
— Це так. Мене від дому ділять літа й відстані, довга дорога. — Вона помовчала, тоді раптом спитала:
— Чого ти їдеш у Гори?
— Щоб побачитися з дядьком, — відповів я, бо так насправді й було.
Вона зневажливо пирхнула.
— Бакійський хлопець має дядька в Горах? І так хоче з ним побачитися, що ризикує заради цього головою?
Я глянув на неї.
— Він мій улюблений дядько. А ви, як я здогадуюсь, їдете до святині Еди?
— Це інші їдуть, — поправила вона мене. — Я надто стара, щоб молитися про плодючість. Шукаю пророка. — Перш ніж я встиг щось сказати, додала: — Він мій улюблений пророк.
Стара майже мені посміхнулася.
— Чого ви не подорожуєте з іншими, у фургоні? — спитав я.
Супутниця холодно на мене глянула:
— Вони ставлять надто багато запитань, — відповіла.
— Ах! — сказав я й усміхнувся їй, приймаючи докір.
За кілька хвилин вона озвалася:
— Я вже давно сама, Томе. Люблю прямувати власними стежками, триматися власних порад і сама вирішувати, що їсти на вечерю. А вони доволі милі люди, але гребуться і дзьобають, як зграя курчат. Коли б їх залишити на власні сили, ніхто не здолав би цієї дороги самотужки. Всім їм потрібно, щоб інші казали: «Так, так, ось що ми маємо робити, заради цього варто ризикнути». А тепер, коли вони вже вирішили, рішення важить більше, ніж усі вони. Ніхто з них не може відступитися від нього.
Хитнула головою, а я замислено кивнув. Довгий час вона нічого більше не казала. Наша дорога вийшла до річки. Ми поїхали вздовж неї, вгору проти течії, між убогими кущами й дуже молодими деревами. Я насилу міг її розгледіти крізь сніг, що падав, не припиняючись, але чув річковий запах і шум течії. Замислився: скільки нам доведеться проїхати до місця, де ми спробуємо переправитися. Тоді сам собі усміхнувся. Був певен, що Старлінг знатиме це, коли я побачуся з нею ввечері. Цікаво, чи Ніка
