Мандри убивці - Робін Хобб

не тільки куряву, а й попіл. Засипали ними всі менші струмки. І так віяло, доки не прийшли дощі. Уся вода, про яку люди молилися роками, випала за один сезон. Усе тут затопило. А коли вода відійшла, бачиш, що зосталося. Змило ґрунт, залишилася тільки жорства.

— Пам’ятаю, я щось таке чув.

Була то розмова, колись давно. Хтось… Чейд?.. казав мені, що люди покладають на короля відповідальність за все, навіть за посуху та пожежу. Тоді це мало що для мене означало, але тутешнім фермерам мусило здаватися, що настав кінець світу.

Будинок теж пам’ятав люблячу руку та кращі часи. Двоповерховий, збудований з дерева, але фарба на ньому давно вже вицвіла. Віконниці на горішньому поверсі щільно замкнуто. На протилежних сторонах даху — два димарі, але з одного обвалився камінь. Над другим здіймався дим. Перед дверима будинку стояла дівчинка. На її долоні сидів угодований сизий голуб, вона легко його погладжувала.

— Добрий день, — привіталася дівчинка приємним низьким голосом, коли ми підійшли.

Вона мала на собі шкіряну туніку поверх просторої вовняної сорочки вершкового кольору, а ще шкіряні штани та чоботи з високими халявками. Я дав би їй літ дванадцять, а з волосся та очей зрозумів, що це якась родичка мешканців сусіднього дому.

— Добрий день, — відповіла їй Старлінг. — Ми шукаємо Ніка.

Дівчинка труснула головою.

— То ви не туди потрапили. Тут Ніка немає. Тут живе Пелф. Може, вам треба пошукати далі по дорозі. — Посміхнулася нам, на її личку малювалося здивування і більше нічого.

Старлінг невпевнено на мене глянула. Я взяв її за руку.

— Нам, мабуть, погано пояснили. Ходімо назад до міста, а потім спробуємо ще раз.

У цю мить я сподівався лише якось виплутатися з цієї ситуації.

— Але… — розгублено заперечила менестрелька.

Раптом я відчув натхнення.

— Цить. Нас перестерегли, що це не ті люди, до яких легко дістатися. Птах, видно, заблукав або ж його вхопив яструб. Сьогодні ми вже нічого більше не вдіємо.

— Птах? — голос дівчинки зненацька збився на писк.

— Звичайний голуб. Гарного тобі дня. — Я обхопив Старлінг рукою і твердо обернув її назад. — Ми не хотіли тобі завадити.

— Чий голуб?

Я на мить зазирнув малій в очі.

— Нікового друга. Та ти цим не переймайся. Ходімо, Старлінг.

— Почекайте! — раптом скрикнула дівчинка. — Мій брат удома. Може, він знає цього Ніка.

— Не хотілося б його клопотати, — запевнив я.

— Жодного клопоту. — Птах на її долоні розправив крила, коли вона жестом запросила нас увійти. — Зайдіть досере­дини, трохи зігрієтесь.

— День холодний, — погодився я. Повернувся і опинився віч-на-віч зі стругальником, що саме виходив з-поміж беріз. — Може, варто нам усім зайти?

— Може, — дівчинка широко посміхнулася, наче її повеселив раптово збентежений вигляд мого «хвоста».

За дверима був порожній передпокій. Гарна підлога з ін­крустованого дерева мала на собі подряпини, її вже якийсь час не пастували. Світліші прямокутники на стінах підказували, що колись тут висіли картини та гобелени. Голі сходи вели на горішній поверх. Світло — лише те, яке пропускали товсті шибки. Всередині вітер не дув, але однаково було не надто тепліше, ніж надворі.

— Почекайте тут, — сказала нам дівчинка і ввійшла до кімнати праворуч від нас, щільно зачинивши за собою двері. Старлінг стояла до мене трохи ближче, ніж мені б хотілося. Стругальник з байдужим виразом обличчя спостерігав за нами.

Старлінг набрала повітря.

— Цить, — сказав я їй, перш ніж устигла озватися.

Натомість вона взяла мене за руку. Аби випручатися, я схилився, наче щоб поправити чобіт. Випроставшись, повернувся так, щоб мати її ліворуч від себе. Вона відразу ж ухопилася за мою ліву руку. Здається, минуло чимало часу, перш ніж двері відчинилися. З’явився високий чоловік, темно-­русявий і синьоокий. Як і дівчинка, був одягнений у шкіряне вбрання. Біля його пояса висів дуже довгий ніж. Дівчинка йшла за ним слідом, ледь не наступаючи на п’яти. Здавалася роздратованою. Отже, він її вилаяв. Чоловік прибрав понурої міни та різко спитав:

— Що вам треба?

— Я помилився, сер, — негайно ж відповів я. — Ми шукали чоловіка на ім’я Нік і, вочевидь, потрапили не туди. Перепрошую, сер.

Він неохоче відповів:

— У мого друга є кузен на ім’я Нік. Можливо, я міг би передати йому слівце від вас.

Я стис долоню Старлінг, давши їй знак промовчати.

— Ні, ні, ми не хотіли б вас турбувати. Хіба, може, скажете, де б ми могли знайти самого Ніка.

— Я можу переслати йому звістку, — запропонував він ще раз.

Насправді це не була пропозиція. Я почухав підборіддя, поміркував.

— У мого друга є кузен, який хоче переслати дещо через ріку. Він чув, наче Нік знає когось, хто може цим зайнятися. Дехто обіцяв кузенові мого друга послати птаха, аби Нік знав, що ми приходимо від нього. І готові заплатити, ясна річ. Ото й усе, суща дрібниця.

Чоловік поволі кивнув головою.

— Я чув, що в околиці є люди, які цим займаються. Це небезпечна річ і злочин, замалим не зрада. Якби коро­лівська сторожа їх піймала, поплатилися б власними го­ловами.

— Так і було б, — охоче погодився я. — Та сумніваюся, чи кузен мого друга мав би справи з людьми, яких можна пі­ймати. Саме тому він і хотів би порозмовляти з Ніком.

— А хто вас сюди прислав шукати цього Ніка?

— Та забув, — холодно відповів я. — Боюся, в мене доволі погана пам’ять на імена.

— Он як? — замислено промовив чоловік. Глянув на свою сестру, ледь кивнув. — Можна запропонувати вам бренді?

— Воно б дуже нас утішило, — відказав я.

Входячи до кімнати разом зі Старлінг, я зумів якось вивільнити руку з її затиску. Коли двері за нами зачинилися, менестрелька легко зітхнула, насолоджуючись теплом. Ця кімната була настільки ж багато обставленою, наскільки передпокій голим. Підлогу покривали килими, стіни обвішано гобеленами. Стояв масивний дубовий стіл, а на ньому канделябр із білими свічками, для освітлення. У великому каміні горів вогонь, перед ним півколом розставлено зручні крісла. Саме сюди й запросив нас господар. Проходячи повз стіл, забрав звідти скляну карафку бренді.

— Знайди якісь келихи, — владно наказав він сестрі.

Її це, здається, не образило. Я здогадувався, що йому близько двадцяти п’яти. Старші брати не належать до найпоблажливіших героїв. Вона віддала свого голуба стругальникові, жестом показала, що обом — і стругальникові, і голубу — варто забратися з кімнати. Тоді пішла по келихи.

— Тепер порозмовляймо. То ви казали… — заговорив чоловік, коли ми розсілися перед каміном.

— Точніше, це ви казали, — поправив я.

Він мовчав, доки його сестра не повернулася з посудинами. Подав нам келихи, наповнивши, і ми всі четверо разом здійняли їх.

— За короля Регала! — проголосив він тост.

— За мого короля! — приязно виголосив я і випив. Бренді було добрим, Барріч оцінив би його.

— Король Регал радо послав би таких людей, як наш друг Нік, на шибеницю, — припустив чоловік.

— Чи, радше, до Королівського кола, — уточнив я і ледь зітхнув. — От так дилема. З одного боку, король Регал загрожує його життю. З іншого, якби