Мандри убивці - Робін Хобб

Та, коли почула ту новину, по спині мені поповзли мурашки, а всі волоски на тілі стали дибки. «Це був він, — дорікнула я собі. — Там був бастард, я бачила, як його забирають, а не ворухнула й пальцем». Не можеш навіть уявити, як я проклинала себе за те, що засумнівалася у своїх інстинктах. Але потім вирішила: гаразд, якщо ти вижив, то однаково прийдеш сюди. Ти ж прямуєш у Гори, правда?

Я прошив її таким гострим поглядом, який змусив би до втечі кожного стаєнного хлопця Оленячого замку і стер би посмішку з обличчя кожного бакійського гвардійця. Але Старлінг була менестрелькою. Піснярів не так легко змусити зніяковіти. Вона їла собі далі, чекаючи моєї відповіді.

— Чого б я мав прямувати в Гори? — тихо спитав я її.

Вона ковтнула, відпила ще вина, усміхнулася.

— Я не знаю, чого. Може, на підмогу Кеттрікен? Та хай яка причина, але я здогадуюся, що з цього вийде пісня, ні?

Ще рік тому її чари та усмішка могли б мене подолати. Ще рік тому я хотів би довіритися цій привабливій жінці, хотів би, щоб вона стала моїм другом. Тепер вона лише втомлювала мене. Була обтяженням, в’яззю, якої слід уникати. Я не відповів на її запитання. Сказав лише:

— Зараз нічого й думати про мандрівку в Гори. Вітри дмуть у протилежному напрямку, баржі не плаватимуть до весни, а король Регал заборонив подорожі й торгівлю між Шістьма герцогствами та Гірським королівством. Ніхто зараз не мандрує в Гори.

Вона кивнула, погоджуючись.

— Я чула, що королівські стражники тиждень тому захопили дві баржі з командами та змусили їх переправитися. Принаймні одна з них затонула, бо тіла прибило назад до берега. Люди та коні. Ніхто не знає, зуміли інші солдати переправитися чи ні. Та… — Старлінг задоволено посміхнулася, присунулася до мене, знизила голос: — Знаю одну групу, що й досі має зв’язок із Горами.

— Хто? — зажадав я.

Вона змусила мене трохи почекати.

— Контрабандисти. — Сказала це слово дуже тихо.

— Контрабандисти? — обережно перепитав я.

Це мало сенс. Що жорсткіші обмеження торгівлі, то більший зиск тих, кому пощастило. Завжди були люди, готові ризикнути життям задля зиску.

— Так. Але насправді я не тому тебе шукала. Фітце, ти мав чути, що до Синього озера прибув король Регал. Але це все брехня, пастка, щоб тебе заманити. Не слід тобі туди йти.

— Я це знаю, — спокійно мовив я.

— Звідки? — спитала вона.

Говорила тихо, але я бачив, наскільки її роздратувало те, що мені це стало відомо раніше, ніж вона повідомила.

— Може, пташечка наспівала, — гордовито відповів я. — Ти ж знаєш, що ми, віттери, розмовляємо мовами всіх тварин.

— Справді? — спитала вона, довірлива, як дитина.

Я здійняв брову.

— Мені куди цікавіше, звідки ти знала.

— Вони нас вистежили, щоб допитати. Усіх із каравану Мадж, кого вдалося знайти.

— І?

— І чого тільки ми їм не розповіли! Як вірити Крісові, дорогою зникло кілька овець, хтось потяг їх уночі, без звуку. А Тассін, розповідаючи про вечір, коли ти намагався її зґвалтувати, сказала, наче тільки тоді зауважила, що нігті в тебе чорні, як вовчі пазурі, а очі світяться в темряві.

— Я ніколи не намагався її зґвалтувати! — вигукнув я, а тоді зацитькав себе, бо кельнер питально обернувся.

Старлінг відкинулася на спинку крісла.

— Та з цього вийшла така гарна розповідь, що мені сльози лилися з очей. Вона показала Скілл-чародієві знак на щоці, де ти роздер її кігтями, і сказала, що ніколи б не втекла, якби не вовкобій, що ріс поблизу.

— Чогось мені здається, що як тобі потрібна пісня, то варто податися за Тассін, — пробурмотів я з огидою.

— О, але те, що розповіла їм я, було куди кращим, — почала вона, а тоді труснула головою, побачивши, як до нас наближається кельнер.

Відсунула порожню тарілку, оглянула кімнату. Та почала наповнюватися вечірніми клієнтами.

— У мене кімната вгорі, — запросила вона мене. — Там ми зможемо порозмовляти у більш приватній обстановці.

Друга трапеза за цей вечір нарешті наповнила мені живіт. І я зігрівся. Мав би бути обережнішим, та через їжу й тепло мене хилило на сон. Я намагався зібратися з думками. Хай ким були ті контрабандисти, вони дали мені надію дістатися Гір.

Це єдина надія, яка з’явилася в мене останнім часом. Я ледь кивнув. Старлінг підвелася, а я пішов слідом, тягнучи свій дорожній кошик.

Кімната вгорі була чистою і теплою. На ліжку пухова перина, вовняні покривала. На невисокій підставці біля ліжка — глек води й умивальна миска. Старлінг запалила кілька свічок, прогнавши тіні в кутки. Тоді жестом запросила мене досередини. Коли зачинила за нами двері, я сів у крісло. Дивно, що проста чиста кімната може здаватися мені зараз такою розкішною. Старлінг сіла на ліжко.

— Мені здалося, наче ти сказала була, що в тебе не більше грошей, ніж у мене, — прокоментував я.

— Тоді так і було. Але в Синьому озері я дуже популярна. Особливо відколи знайдено тіла стражників.

— Як це? — холодно спитав я.

— Я менестрелька, — відбила вона удар. — І я була там, коли забрано бастарда-віттера. Думаєш, не зможу розповісти цю історію так, щоб вона вартувала монети чи й двох?

— Так. Ясно. — Я трохи поміркував, тоді спитав: — То блискучими червоними очима й іклами я завдячую тобі?

Вона зневажливо пирхнула.

— Звісно, що ні. Це вигадав якийсь автор вуличних балад. — Тоді зупинилася, усміхнулася, — наче сама собі. — Але зізнаюся, що я додала трохи оздоб. Як уже розповідала, Чівелрі-син з тілом могутнім, втілена молодість, юності цвіт, бився, як олень, хоч права рука слід ще носила меча королівського. Над лівим оком у волоссі біле пасмо, в чоловічу долоню завширшки. Аж троє стражників знадобилося, щоб просто тримати його, а він не припиняв боротьби, навіть коли командир сторожі вдарив його так сильно, що вибив йому всі передні зуби.

Старлінг замовкла, почекала. Коли я нічого не відповів, кашлянула.

— Ти мав би мені подякувати. Тепер менш імовірно, що люди пізнаватимуть тебе на вулиці.

— Дякую. Думаю, так. А що на це Кріс і Тассін?

— Весь час підтакували. Бачиш, моя історія лише поліпшила їхні.

— Зрозуміло. Та ти все ще не сказала мені, звідки довідалася, що це пастка.

— Вони запропонували нам гроші за тебе. Якби хтось із нас мав якусь звістку від тебе. Кріс хотів знати, скільки. На цей допит нас забрано до власної королівської вітальні. Мабуть, щоб ми почувалися важливішими. Нам сказано, що король нездужає після довгої подорожі й відпочиває просто в сусідній кімнаті. Коли ми там були, вийшов слуга. Приніс королівський плащ і його чоботи, щоб почистити з грязюки. — Старлінг послала мені легеньку усмішку. — Чоботи були величезними.

— А тобі відомий розмір королівських ніг? — Я знав, що вона мала рацію. У Регала були дрібні долоні та стопи, і хизувався він ними незгірше за якусь придворну даму.

— Я ніколи не була при дворі. Але кілька шляхетно народжених з нашого замку час від часу відвідували Оленячий замок. Багато говорили про гожого наймолодшого принца, про його благородні манери, темні кучері. І про