Мандри убивці - Робін Хобб

відвідувачами. Ми їли головну тутешню страву — картопляно-цибулеву юшку. Коли чиясь рука лягла мені на плече, я не здригнувся, хіба що смикнувся трохи. Знав, що позаду хтось стоїть, але не сподівався дотику. Повернувся на лавці, щоб глянути йому в обличчя, моя рука тим часом потяглася до запоясного ножа. Мої сусіди далі їли, один із них голосно сьорбав. Нікого в цьому заїзді не цікавили жодні справи, крім своїх власних.

Я глянув на веселе обличчя Старлінг, на її усмішку, і нутрощі мені перевернулися.

— Томе! — життєрадісно привіталася вона і зайняла місце за столом поруч зі мною.

Дотеперішній мій сусід без слова заперечення посунувся, шкрябнувши мискою по поплямованій стільниці. За мить я прибрав руку з ножа, знову поклав її на край стола. Помітивши цей жест, Старлінг легенько кивнула головою. Мала на собі чорний плащ з доброї теплої вовни, з жовтою вишивкою по краях. Тепер її вуха прикрашала пара срібних сережок. Здається, вона тішилася із зустрічі. Не те що я. Мовчки на неї дивився. Вона легко вказала на мою миску.

— Їж, прошу, я не хотіла перебивати тобі трапезу. Судячи з твого вигляду, вона тобі потрібна. Останнім часом ти мав урізаний раціон?

— Дещо урізаний, — тихо відповів я.

Коли вона нічого більше не сказала, я доїв свою юшку, витер дерев’яну миску двома останніми шматочками чорного хліба, який мені подали зі стравою. Тим часом Старлінг привернула увагу кельнерки, і та принесла нам два кухлі пива. Старлінг відпила чималий ковток, скривилася і поставила посудину назад на стіл. Я сьорбнув своє і виявив, що смакувало воно не гірше за озерну воду, яка була єдиною альтернативою.

— Ну? — видобув я нарешті, бо вона так і не озвалася. — Чого ти хочеш?

Вона приязно всміхнулася, граючись ручкою кухля.

— Знаєш, чого я хочу. Хочу пісні, яка мене переживе. — Озирнулася довкруж, особливо пильно глянувши на чоловіка, що їв юшку. — Маєш кімнату? — спитала вона.

Я хитнув головою.

— Маю сінник на горищі. А ось пісень для тебе — ні, Старлінг.

Вона стенула плечима — легенький порух.

— Я теж у цю мить не маю для тебе пісень, зате маю новини, що можуть тебе зацікавити. А ще кімнату. У заїзді, недалеко звідси. Ходімо туди зі мною, а потім порозмовляємо. Коли я виходила звідти, там на вогні пеклося чудове свиняче плічко. Думаю, саме буде готове, доки ми туди дістанемося.

На звістку про м’ясо всі мої чуття загострилися. Я майже відчував його смак.

— Мене на це не вистачить, — відверто сказав я.

— Мене вистачить, — спокійно запропонувала вона. — Збирай свої речі. Поділюся з тобою кімнатою.

— А якщо я відмовлюся? — тихо спитав я.

Менестрелька знову ледь стенула плечима.

— Це твій вибір. — Прямо глянула мені в очі. Я не міг вирішити, ховається у її легенькій посмішці загроза чи ні.

За якийсь час я підвівся і пішов на горище. Повернувся зі своїми речами. Старлінг чекала мене внизу біля сходів.

— Гарненький плащ, — терпко зауважила вона. — Я вже десь його бачила?

— Можливо, — спокійно відповів я. — Хочеш побачити ніж, що йде у комплекті?

Старлінг тільки ширше усміхнулася і зробила легенький жест, наче захищаючись. Обернулася та пішла, не озираючись, щоб перевірити, чи йду я за нею. Знову ця дивна суміш довіри до мене й кинутого мені виклику. Я рушив слідом за нею.

Надворі повечоріло. З озера віяв пронизливий і вогкий вітер. Хоча дощу не було, я відчув вологу на шкірі та вбранні. Плече відразу ж розболілося. Ще не запалено вуличних ліхтарів, трохи світла діставалося назовні з нещільно причинених віконниць та дверей. Але Старлінг йшла впевнено і твердо, а я тримався позаду неї, швидко звикнувши до темряви.

Вона вела мене геть від набережної, від бідніших міських кварталів, до купецьких вулиць і заїздів, що обслуговували міський торговий люд. Звідси недалеко було до заїзду, де взагалі не зупинявся король Регал. Старлінг відчинила двері, на яких була намальована ікласта кабаняча голова, і кивнула, щоб я зайшов першим. Навіть не побачивши стражників, я не мав певності, чи просунув голову в петлю, чи ні.

Цей заїзд був ясним і теплим, у вікнах були не тільки віконниці, а й шибки. Столи чисті, очерет на підлозі майже свіжий, повітря переповнював запах печеної свинини. Нас оминув кельнер, який саме ніс тацю, вщерть заставлену пов­ними кухлями. Він глянув на мене, тоді на Старлінг, здійнявши при цьому брову. Вочевидь, здивувався: кого це вона собі вибрала. Менестрелька відповіла замашистим поклоном, заодно скинувши вогкий плащ. Я трохи повільніше зробив так само, а тоді, слідом за нею, пішов до столу поблизу каміна.

Вона сіла, глянула на мене. Була певна, що вже мене піймала.

— Поїмо перед розмовою, добре? — привітно запросила мене і показала крісло навпроти себе. Я сів туди, але повернувся так, аби бути спиною до стіни та бачити всю кімнату. На її вустах з’явилася легенька посмішка, у темних очах затанцювали іскорки. — Запевняю, можеш мене не боятися. Навпаки, це я ризикувала, шукаючи тебе.

Озирнулася довкола, тоді підкликала кельнера, що мав ім’я Оак — Дубок, — і замовила дві тарілки печеної свинини, свіжого хліба та яблучного вина. Він поспішив принести замовлене і подав усе так зграбно й доладно, що видно було, наскільки його зацікавила Старлінг. Вони трохи перемовилися. На мене кельнер майже не зважав, тільки й того, що невдоволено скривився, обходячи мій вологий дорожній кошик. Тут його підкликав інший клієнт, а Старлінг енергійно взялася за своє м’ясиво. За мить і я спробував своє. Я вже кілька днів не куштував свіжого м’яса, а від гарячого хрумкого жиру на свинині мені ледь голова не пішла обертом. Хліб був духмяний, масло солодке: так добре я не їв з часів Оленячого замку. Кілька секунд думав лише про їжу. Потім смак яблучного вина зненацька нагадав мені про Раріска, як він помер від домішаної до вина отрути. Я обережно поставив келих на стіл і нагадав собі про обережність.

— Отож. Кажеш, ти мене шукала?

Старлінг кивнула, не припиняючи жувати. Ковтнула, витерла губи й додала:

— І нелегко було тебе знайти, бо я ні в кого про тебе не розпитувала. Тільки покладалася на власні очі. Сподіваюся, ти це оціниш.

Я ледь схилив голову.

— А тепер, коли ти вже мене знайшла? Чого від мене хочеш? Платні за мовчання? Якщо так, доведеться тобі вдовольнитися кількома мідяками.

— Ні. — Менестрелька відпила ковток вина, тоді схилила голову, глянула на мене. — Все так, як я тобі сказала. Я хочу пісню. Скидається на те, що одну я вже проґавила, не пішовши за тобою, коли тебе… усунули з нашої компанії. Хоча маю надію, що ти милостиво поділишся зі мною деталями того, як тобі вдалося вижити. — Схилилася вперед, а її тренований голос знизився майже до конфіденційного шепоту. — Не знаєш, який це був для мене шок, коли почула, що тих шістьох королівських стражників знайдено мертвими. Бач, я думала, що помилилася щодо тебе. Я й справді повірила, що вони потягли бідного старого Тома, зробивши з нього цапа-відбувайла. «Син Чівелрі, — сказала я собі, — ніколи не піддався б так тихо, так банально». Тож дозволила тобі піти і не рушила слідом.