Мандри убивці - Робін Хобб

Чоловік співчутливо кивнув.

— Бідний Нік. Людина мусить щось робити, аби вижити.

— Що мусить, то мусить, — погодився я. — А інколи, щоб вижити, людина мусить перетнути ріку, навіть якщо король їй це забороняє.

— Справді мусить? — перепитав чоловік. — Це трохи не те саме, що переправити на той бік якийсь товар.

— Різниця невелика, — сказав я. — Якщо Нік добрий майстер свого фаху, то перше не повинне бути для нього набагато складнішим за друге. А я чув, що Нік добрий.

— Найкращий, — з тихою гордістю промовила дівчинка.

Брат кинув їй застережливий погляд.

— І що така людина запропонувала б за переправу? — тихо спитав він.

— Вона запропонувала б це самому Нікові, — лагідно відповів я.

Чоловік кілька хвилин дивився у вогонь. Тоді встав, подав мені руку.

— Нік Голдфаст. Моя сестра Пелф.

Опора й Багатство! Ну що ж.

— Том, — назвався я.

— Старлінг, — додала менестрелька.

Нік знову підняв свій келих.

— За добрий почин! — виголосив він, і ми знову випили. Потім сів і відразу ж спитав:

— Можемо розмовляти відверто?

Я кивнув.

— Якомога відвертіше. Ми чули, що ти переправляєш групу прочан через ріку, а тоді через кордон до Гірського королівства. Нам потрібна така ж послуга.

— За ту ж ціну, — сказала як проспівала Старлінг.

— Ніку, мені це не подобається, — зненацька втрутилася Пелф. — Хтось забагато молов язиком. Я відчувала, що нам не слід було братися за тих перших. Звідки нам знати…

— Ша. Це я ризикую, тож сам вирішую, що робитиму, а чого ні. А твоє єдине завдання — чекати тут і за всім пильнувати, доки мене нема. І простеж, щоб твій власний язик не молов нічого. — Він обернувся до мене: — По золотому наперед. Другий по той бік ріки. Третій на кордоні з Горами.

— Ах! — Ціна була приголомшливою. — Ми не можемо…

Зненацька Старлінг уп’ялася нігтями мені в зап’ястя. Я стулив пельку.

— Ти ніколи мене не переконаєш, що прочани заплатили стільки ж, — тихо сказала Старлінг.

— Вони мають власних коней і фургони. І запаси харчів теж. — Нік глипнув на нас, перехиливши голову. — А ви скидаєтеся на людей, які подорожують лише з тим, що в них на спині. І не більше.

— І нас куди легше сховати, ніж фургон з упряжкою. Дамо тобі золотого зараз і золотого на кордоні з Горами. За обох, — запропонувала Старлінг.

Він відкинувся на спинку крісла й помовчав кілька хвилин. Тоді знову налив усім по колу.

— Цього не досить, — сказав із жалем. — Та здогадуюся, що це й усе, що ви маєте.

Це було більше, ніж я мав. Сподівався, що, може, Старлінг має.

— Перевези нас за це через ріку, — запропонував я. — Звідти ми дістанемося самі.

Старлінг копнула мене під столом. Коли заговорила, здавалося, що звертається лише до мене.

— Він веде інших до кордону з Горами й через нього. Ми цілком можемо тішитися їхнім товариством усю дорогу. — Повернулася до Ніка. — Доведеться забрати нас аж до Гір.

Той відпив бренді. Тяжко зітхнув.

— Дуже перепрошую, та я хотів би побачити гроші, перш ніж ми вдаримо по руках.

Ми зі Старлінг перезирнулися.

— Нам треба порозмовляти віч-на-віч, — чемно сказала вона. — Стократно перепрошую.

Підвелася, взяла мене за руку, відвела в куток кімнати. Там прошепотіла:

— Чи ти ніколи в житті не торгувався? Даєш надто багато й надто швидко. Скільки в тебе насправді? Кажи.

Замість відповіді, я вивернув на долоню вміст свого капшука. Вона перебрала все так швидко, як сорока, що краде зерно. Вправно зважила монети в долоні.

— Замало. Я думала, у тебе більше. Що це?

То Баррічева сережка вколола її в палець. Я охопив сережку долонею, перш ніж менестрелька встигла її забрати.

— Це щось дуже для мене важливе.

— Важливіше за власне життя?

— Не зовсім, — погодився я. — Та близько того. Якийсь час цю річ носив мій батько. А до мене вона потрапила від його близького друга.

— Що ж, коли доведеться її віддати, допильную, щоб пішла задорого.

Не кажучи більше й слова, Старлінг повернулася до Ніка. Зайняла своє місце, одним ковтком випила решту бренді та почекала мене. Коли я сів, вона сказала Нікові:

— Ми дамо тобі всі гроші, які маємо зараз. Це менше, ніж ти з нас правиш. Та на кордоні з Горами я віддам тобі всі свої коштовності. Персні, сережки, геть усе. Що ти на це скажеш?

Він поволі похитав головою.

— Цього замало, щоб я ризикнув потрапити на шибеницю.

— А в чому ризик? — зажадала Старлінг. — Однаково повиснеш, якщо тебе викриють із прочанами. Те, що вони тобі дали, вже компенсує ризик. Ми твого ризику не збільшимо, хіба що доведеться взяти ще харчів. Воно, безпереч­но, того варте.

Нік похитав головою, майже всупереч власній волі. Старлінг обернулася, простягла до мене руку.

— Покажи йому, — тихо сказала вона.

Мене ледь не знудило, коли я відкрив капшук і витяг сережку.

— Те, що я маю, на позір здається незначним, — промовив я. — Хіба що хтось розуміється на таких речах. А я розуміюся. Знаю, що це, і знаю, скільки коштує. Варте будь-якого клопоту, який ти матимеш через нас.

Я поклав сережку на долоню: срібна сіточка тонкої роботи, сапфір усередині.

— Йдеться не про срібло чи сапфір. Про саму роботу. Глянь, яка еластична сіточка, як делікатно все поєднується.

Старлінг простягла руку, торкнулася сережки кінчиком пальця.

— Її носив колись король-в-очікуванні Чівелрі, — шаноб­ливо докинула вона.

— Готівку легше витратити, — зауважив Нік.

Я стенув плечима.

— Це правда, якщо хтось прагне тільки витрачати готівку. Інколи приємно володіти чимось, і це більша приємність, ніж готівка в кишені. Та, коли ця річ стане твоєю, ти завжди зможеш обміняти її на готівку, якщо захочеш. Якби я спробував це зараз, у поспіху, отримав би тільки частку її вартості. Але людина з твоїми зв’язками, маючи досить часу, щоб поторгуватися, отримала б за неї куди більше, ніж чотири золоті. Та як захочеш, то можу повернутися з нею до міста і…

У його очах спалахнула жадібність.

— Візьму її, — погодився він.

— По той бік ріки, — уточнив я.

Потім підняв коштовність, прип’яв до вуха. Хай бачить її щоразу, глянувши на мене. Тоді я виклав формальну умову:

— Ти зобов’язуєшся безпечно переправити нас на той бік ріки. Коли ми туди дістанемося, сережка твоя.

— І це вся твоя плата, — тихо додала Старлінг. — Хоча до того часу ми віддаємо тобі всі свої гроші. Як поруку.

— Згода, і от моя рука, — підтвердив він.

Ми обмінялися рукостисканнями.

— Коли рушаємо? — спитав я.

— Коли буде відповідна погода, — відповів він.

— Найкраще завтра, — промовив я.

Нік повільно підвівся.

— Завтра, так? Що ж, якщо завтра буде відповідна погода, рушаємо. А зараз я повинен зайнятися деякими справами. Мусите мені дарувати, але Пелф може про вас подбати.