Мандри убивці - Робін Хобб

але його голос був надто тихим. Та й мови я не розумів. Дитячий плач наче заспокоювався. Барріч почав повільно ходити кімнатою, тримаючи дитину на руках. Туди й сюди, перед каміном. Я бачив його очима Моллі, аж доки й вона не заснула від його заспокійливого голосу. Все, що мені снилося пізніше, — це самотній вовк, що біг і біг, без кінця. Такий же самотній, як я.

Розділ 15. Кеттл

Королева Кеттрікен носила дитя Веріті, коли втекла від короля-в-очікуванні Регала, повернувшись до своїх Гір. Де­хто осуджував її за це. Казали, що коли б вона залишилася в Оленячому замку і стала противагою Регалові, то дитина народилася б там, у безпеці. Можливо, якби вона це зробила, Оленячий замок згуртувався б довкола неї, може, все герцогство Бак злютувалося б для опору наїзникам-остров’янам. Може, всі Прибережні герцогства змагалися б затятіше, якби мали королеву в столиці. Так дехто казав.

Та загальне переконання тодішніх мешканців Твердині, добре поінформованих про внутрішню політику регентства Провісників, було цілковито іншим. Усі без винятку вважали, що проти королеви Кеттрікен та її ненародженої дитини велася б брудна гра. Вони могли підкріпити це переконання тим, що навіть після того, як королева Кеттрікен покинула Оленячий замок, ті, хто підтримував Регала як короля, робили все можливе, аби її дискредитувати. Казали навіть, що батьком дитини, яку вона виношувала, був не Веріті, а його небіж, бастард Фітц Чівелрі.

Всі припущення, що трапилося б, якби Кеттрікен зосталася в Оленячому замку, — це тепер лише даремні спекуляції. Історичним фактом є те, що вона вірила: її дитя матиме найбільші шанси вижити, народившись у її любому Гірському королівстві. Вона повернулася в Гори також і з надією, що їй вдасться знайти Веріті та відновити владу свого мужа. Але пошуки не принесли їй нічого, крім туги. Знайшла місце битви супутників Веріті з нерозпізнаними напасниками. Коли стерв’ятники покинули непоховані тіла, зосталися тільки порозкидувані кості та шматки вбрання. Однак між цими останками вона знайшла синій плащ, який Веріті мав на собі, коли бачила його востаннє, і його ніж у піхвах. Тож повернулася до королівської резиденції у Джампі та оплакала свого чоловіка як покійного.

Ще сильніше пригнітили її отримані за кілька місяців після цього звістки, що в горах за Джампі помічено людей в одязі охоронців Веріті. Бачено їх поодинці, як вони самот­ньо блукали від одного гірського села до іншого. Скидалося на те, що вони неохоче вступали в розмови з селянами і, хоч яким жалюгідним був їхній стан, часто відмовлялися від допомоги або їжі. Ті, що з ними зустрічалися, усі без винятку описували їх як «нещасних» або «сердег». Час від часу хтось із таких скитальців потрапляв до Джампі. Здавалося, що вони неспроможні відповісти на запитання Кеттрікен про Веріті та розповісти, що з ним трапилося. Навіть не пам’ятали, як розлучилися з ним і за яких обставин. Ще здавалося, що вони всі до одного мали маніакальну потребу повернутися до Оленячого замку.

З часом Кеттрікен вирішила, що на Веріті та його охоронців учинено напад не лише фізично, а й магічно. Здогадувалася, що напасники, які атакували його стрілою та мечем, і зрадницька група Скіллу, що залякала й дезорієнтувала його охоронців, були знаряддями молодшого брата Веріті, принца Регала. Це посилило її безнастанну антипатію до дівера.

Я прокинувся від того, що хтось грюкав у двері. Підводячись у темряві, змерзлий і не зовсім розуміючи, що діється, я крикнув щось у відповідь.

— За годину рушаємо! — гукнули мені.

Я виплутався з покривал, вивільнився від Старлінг, що обхопила мене уві сні. Намацав чоботи, взувся, тоді зна­йшов плаща. Закутався в нього, захищаючись від холоду в кімнаті. Все, що тим часом зробила Старлінг, — негайно закопалася в постіль у теплому місці, де я лежав досі. Я схилився над ліжком.

— Старлінг?

Коли не почув відповіді, потягся вниз і трохи її потермосив.

— Старлінг! Виходимо менше ніж за годину. Вставай!

Вона тяжко позіхнула.

— Ти йди. Я буду готова. — Ще щільніше закуталася в покривала. Я стенув плечима й залишив її там.

Внизу, в кухні, Пелф наготувала вже цілу гору млинців. Тримала їх на кухонній плиті, аби були теплими. Запропонувала мені повну тарілку млинців з маслом і медом, я радо це все прийняв. Дім, ще вчора такий тихий, зараз був повний людей. Судячи з їхньої схожості, контрабанда була сімейною справою. Малий хлопець із лататим козеням сидів на стільці біля стола, згодовуючи тваринці шматки млинця. Я час від часу помічав, що він на мене дивиться. Коли ж усміхнувся у відповідь, очі хлопчика розширилися. Він із серйозним виразом обличчя підвівся, забрав тарілку, а козеня побігло за ним.

Нік перейшов через кухню, мав на собі чорний вовняний плащ, що сягав нижче литок. Плащ був обсипаний свіжими пластівцями снігу. Проходячи, помітив, що я на нього дивлюся.

— Готовий рушати?

Я кивнув головою.

— Добре. — Глянув на мене, виходячи. — Вдягнися тепліше. Хуртовина тільки починається. — Усміхнувся. — Ідеальна дорожня погода для нас із тобою.

Я сказав собі, що й не сподівався на веселу мандрівку. Закінчив снідати, перш ніж Старлінг зійшла вниз. Опинившись у кухні, вона мене вразила. Я думав, що менестрелька спатиме на ходу. Натомість вона була бадьора: щоки рожеві, вуста сміються. Зайшовши до кухні, обмінялася жартами з одним із чоловіків і вельми втішилася з цього заняття. Без зайвих церемоній підійшла до столу й наклала собі щедру порцію всякої їжі. Підвівши згодом голову з-над спорожнілої тарілки, побачила здивування на моєму обличчі.

— Менестрелів учать добре їсти, коли їм пропонують частування, — сказала вона.

Простягла мені свій кухоль. За сніданком пила пиво. Я наповнив її кухоль із глечика на столі. Саме відставила кухоль, зітхнувши при цьому, коли через кухню перейшов Нік, похмурий, як грозова хмара. Помітив мене, спинився враз.

— О. Томе. Вмієш правити конем?

— Звичайно.

— Добре?

— Досить добре, — спокійно відповів я.

— Коли так, то ми готові рушати. Мій кузен Генк мав правити, та цього ранку задихається, як ковальський міх, і вночі кашляв. Дружина його не відпустить. Але якщо ти зможеш правити візком…

— Він сподіватиметься, що це вплине на оплату, — несподівано втрутилася Старлінг. — Якщо правитиме конем для тебе, то зекономить на власному коні. І на тому, що з’їв би твій кузен.

На якусь мить Нік розгубився. Перевів погляд зі Старлінг на мене.

— Що правда, то правда, — зауважив я, намагаючись не посміхнутися.

— Гаразд, — погодився він і знову поквапом вийшов із кухні.

Невдовзі повернувся.

— Стара каже, що випробує тебе. Бачиш, це її кінь і візок.

Надворі ще не розвиднілося. Смолоскипи плювалися іскрами від вітру та снігу. Метушилися люди, щільно закутані в плащі, з піднятими каптурами. Стояли запряжені кіньми чотири фургони. В одному з них було повно людей, десь із п’ятнадцятеро. Скупчилися разом, тримаючи свій скарб на колінах, схиливши голови, щоб захиститися від холоду. Якась жінка глянула на мене. Її обличчя було дуже переляканим. До неї збоку притулилася дитина. Я міркував: звідки вони всі взялися? Двоє чоловіків занесли бочку