Мандри убивці - Робін Хобб

Зненацька я зрозумів, що він має на увазі. Я не завжди усвідомлював наш зв’язок. Але зараз розшукати його й дотягтися думкою було не складніше, ніж звести докупи долоні власних рук у темряві. Звичайно, я знав, де він був. Він був частиною мене.

Пахнеш самицею. Завів собі нову пару?

Ні. Звичайно, ні.

Але у вас спільна нора?

Ми разом подорожуємо, як зграя. Так безпечніше.

Я знаю.

Якийсь час ми сиділи в цілковитому безруху думок і тіл, просто наново пристосовуючись до фізичної присутності один одного. Я знову почувся цілісним. Заспокоївся. Я не знав, що так сильно турбуюся за Нічноокого, аж доки його поява не розрадила мене. Відчув, що він приймає цю мою турботу, хоча й неохоче. Він знав, що я самотньо протистояв труднощам і небезпекам. Боявся, що я не виживу. Але він і просто нудьгував без мене. Йому бракувало мого способу мислення, ідей та дискусій, яких вовки ніколи не ведуть між собою.

Тому ти й повернувся до мене? — спитав я.

Нічноокий раптом підвівся і стрепенувся всім тілом.

Настав уже час повертатися, — відповів він ухильно. Тоді додав: — Я бігав з ними. Вони нарешті прийняли мене до зграї. Ми разом полювали, разом убивали, ділилися м’ясом. Це було дуже добре.

Але?

Я хотів бути вожаком. — Відвернувся, зиркнув на мене через плече, показав язика. — Ти знаєш, — я звик бути вожаком.

Ти вожаком? А вони не погодилися?

Чорний Вовк дуже великий. І швидкий. Думаю, що я сильніший за нього, але він знає більше хитрощів. Дуже схоже на те, як ти змагався з Серцем зграї.

Я ледь засміявся, а він обернувся до мене й показав зуби, вдаючи, що хоче загарчати.

— Спокійно, — тихо сказав я, відпихаючи його руками. — Ну й що трапилося?

Він звалився поруч зі мною.

Він і далі вожак. Далі має пару та лігво. — Нічноокий замислився, а я відчув, що він змагається з концепцією майбутнього. — Може бути інакше, іншого разу.

— Це можливо, — погодився я і легенько почухав його за вухом. Він розпластався на снігу. — Ти колись до них повернешся?

Доки я чухав йому вуха, йому складно було зосередитися на моїх словах. Тож я перестав це робити і спитав його ще раз. Він схилив голову вбік і весело глянув на мене.

Спитай мене колись, тоді, можливо, відповім.

Якогось дня, — погодився я з ним. — Я тішуся, що ти тут. Та й досі не розумію, чого ти до мене повернувся. Ти міг зостатися зі зграєю.

Його очі зустрілися з моїми, і, попри темряву, я зрозумів, що в них чаїлося.

Тебе покликано, так? Хіба ж твій король не завив до тебе: «Йди до мене»?

Я мимоволі кивнув.

Мене покликано.

Зненацька Нічноокий встав, обтрусився. Глянув у ніч.

Якщо тебе покликано, то й мене теж.

Він неохоче у цьому зізнався.

Ти не повинен йти зі мною. Цей виклик мого короля в’яже мене, а не тебе.

Отут ти помиляєшся. Що в’яже тебе, в’яже й мене.

Я не розумію, як це могло трапитися, — обережно сказав я.

Я теж. Але так воно є. Він покликав нас: «Йди до мене». Якийсь час я міг на це не зважати. Та більше ні.

Мені так шкода. — Я шукав способу, щоб виразити це. — Він не мав права на тебе. Я це знаю. Не думаю, що він навмисне тебе покликав. Не думаю, що він навмисне зв’язав мене. Але так трапилося, і я мушу до нього йти.

Я встав, стріпав сніг, який почав танути. Мені було соромно. Веріті, якому я вірив, зробив це зі мною. Це вже було досить погано. Та через мене примус накинуто вовкові. Веріті не мав жодного права вимагати щось від Нічноокого. Зрештою, я теж не мав такого права. Те, що між нами відбувалося, завжди було добровільним, обопільним даванням і прийманням, без жодних зобов’язань. А тепер він через мене був пійманий у пастку. Так, наче я сам замкнув його у клітці.

Тож ми ділимо цю клітку.

Я не хотів би цього. Шкодую, що не можу тебе звільнити. Та я навіть не знаю, як звільнитися самому! Взагалі не розумію, як ти зв’язаний, то й не знаю, як тебе відпустити. Ми з тобою поділяємо Віт. Ми з Веріті поділяємо Скілл. Як його Скілл-послання могло пройти через мене й захопити тебе? Ти ж навіть не був зі мною, коли він мене покликав.

Нічноокий непорушно сидів на снігу. Здійнявся вітер, при слабкому зоряному світлі я бачив, як пробігають хвильки по його хутрі.

Я завжди з тобою, брате. Ти, може, не завжди мене усвідомлюєш, але я завжди з тобою. Ми одне ціле.

Ми багато чого поділяємо, — погодився я. Неспокій терзав мене, свербів і зудів.

Ні. — Він повернувся до мене й заглянув просто мені в очі. Так не зробив би жоден дикий вовк. — Не поділяємо. Ми одне ціле. Я вже не вовк, ти вже не людина. Я не маю назви для того, чим ми є разом. Може, той, хто розповідав нам про Стару кров, мав би слово, щоб це виразити. — Він помовчав. — Бачиш, наскільки я людина? Кажу тобі про слово для ідеї. Та слова не потрібні. Ми існуємо, і ми те, чим ми є.

Я звільнив би тебе, якби міг.

Міг? Я б з тобою не розлучався.

Я не це мав на гадці. Мені йшлося про те, щоб ти мав своє власне життя, для себе самого.

Нічноокий позіхнув, тоді потягся.

Я й матиму своє власне життя, для нас обох. Ми здобудемо його разом. Отож. Подорожуємо вночі чи вдень?

Я подорожую вдень.

Він відчув, що я маю на увазі.

Ти далі мандруватимеш з цією величезною зграєю? Чого б тобі не звільнитися від неї і не побігти зі мною? Ми бігли б швидше.

Я похитав головою.

Це не так просто. Щоб дістатися туди, куди ми мусимо йти, я потребуватиму схованки, а не маю жодної, що була б тільки моєю. Потребую допомоги цієї зграї, щоб вижити за такої погоди.

Тоді настали тяжкі пів години, коли я намагався пояснити йому, що мені потрібна підтримка інших з каравану, аби ді­статися Гір. Якби я мав власного коня і запаси, не завагався б довіритися удачі та рушити тільки з вовком. Але пішки, лише з тим, що я міг би нести сам, змагаючись із глибокими снігами та ще глибшим холодом Гір, не згадуючи вже про переправу через річку? Я не був аж таким дурнем.

Ми могли б полювати, — наполягав Нічноокий. — Вночі спали б разом, закопавшись у сніг. — Він дбав би про мене, як це й завжди було. Лише впершись, як слід, мені вдалося його переконати, що я й далі мушу подорожувати так, як робив це досі. — Тож мені й далі доведеться скрадатися, як бездомному псові, за всіма цими людьми?

— Томе? Томе, де ти там? — У Ніковому голосі чутно було роздратування і стурбованість.

— Тут! — Я вийшов із кущів.

— Що ти там робив? — підозріливо спитав він.

— Відливав, — відповів я йому. Зненацька вирішив. — А мій пес побіг за мною з міста і наздогнав нас тут. Я залишив його з друзями, та він, видно, перегриз шнурок. Гей, хлопчику, ходи до нас.

Я тобі п’яту відгризу, — люто запропонував Нічноокий, але послухався і слідом за мною вийшов на чистий простір дворища.

— Великий, як холера, — зауважив Нік.